Священномученик Євстафій Малаховський, пресвітер

Місяця квітня на 22-й день

Священномученик Євстафій народився 29 березня 1880 року в сім’ї священика Полоцької єпархії Володимира Малаховського. У 1897 році Євстафій закінчив Полоцьке духовне училище, у 1900 році – три класи Вітебської Духовної семінарії та був призначений учителем у Прудську церковнопарафіяльну школу Гродненської єпархії.
Ревний християнин, він вирішив послужити Церкві в складних тоді умовах Туркестанської єпархії, де російські переселенці на той час майже не мали храмів і духівництва, і 15 грудня 1904 року його призначили псаломщиком у ташкентську військову церкву; у березні наступного року його перевели до туркестанського кафедрального собору; 13 травня 1905 висвятили у сан диякона, а наступного дня – у священика до цього собору.
27 травня 1905 року отець Євстафій був призначений священиком Трьохсвятительської церкви в село Карабулак. 1 вересня 1906 року його перемістили до Софійської церкви міста Вірного, 5 вересня 1907 року призначили настоятелем храму в селі Іванівському Лепсинського повіту, 1909 року – до Покровської церкви міста Вірного, 1910 року – до храму селища Каралінського Лепсинського повіту, 1911 року – до станиці Лепсинської.
За час служіння в Лепсинському повіті йому близько довелося спостерігати життя російських переселенців. Отець Євстафій писав: “…Порівняно ще недавно, років п’ять або шість, життя тутешнього краю в багатьох відношеннях здавалося кращим, чистішим і відраднішим. Мені доводилося чути розповіді про виникнення і самому спостерігати життя старожильчих селищ. Нещодавно ж довелося послужити і в переселенській парафії.
Перш за все, велика різниця в настрої колишнього переселенця і теперішнього. Колишній переселенець був майже виключно хлібороб. Йшов у пошуках земельки і кращої долі і був щасливий, коли після довгих прохань і поневірянь йому нарешті вдавалося отримати наділ і дозвіл начальства оселитися на уподобаному місці. Першою турботою його після цього було побудувати хоча б маленький храм, і відрадно билося серце його, коли в цьому храмі, іноді рази три на рік не більше, лунала служба Божа, яку звершував приїжджий священик. У цей час відчував він, що хоч і далекий від своєї колишньої батьківщини, що хоч і оточений з усіх боків іновірцями, але все ж таки не втратив ще духовного зв’язку з рідною стороною, і легше йому було, коли він бачив, що і тут є ще люди однакові з ним за вірою, і тут, хоч і рідко, але все ж таки він бачить такого самого пастиря, який наставляв його в дитинстві та якому звик він довірятися в усьому. Дорожачи своєю вірою, він ревниво оберігав її, а оскільки раніше сходилися в селища за власною згодою, то селяни-малороси просто не приймали у свої товариства різних сектантів. Але ось минав рік, інший. Збільшувався матеріальний добробут селян: а у зв’язку з цим з’являлося і бажання мати більш оздоблений храм. Старожил не любив у цій святій справі шукати сторонньої допомоги і своїми жертвами і працями незабаром споруджував його.
Спорудивши храм, він починав клопотати собі причт і в цьому відношенні не сподівався на скарбницю, а сам, своїми коштами не тільки будував парафіяльні будинки… але нерідко давав причту і платню. Мені відомий такий випадок, коли селянське селище всього зі ста дворів, побудувавши без копійки сторонньої допомоги церкву за п’ять тисяч рублів, почало клопотати собі парафію, при цьому селяни зобов’язувалися не тільки побудувати парафіяльні будинки, і не такі, щоб тільки звільнитися, а за планом, який видасть консисторія, крім того, були готові дати від себе парафіянинові і невелике платню, а й після всього цього лише через три роки в них відкрили парафію. Звідси природно, як дорожили вони священиком і з якою зворушливою, властивою одній російській людині запобіжливістю ставилися до нього.
Другою головною турботою нашого старожила була школа. І тут він виставив себе з хорошого боку… Зовсім інший елемент являють собою теперішні новосели, з яких деякі є просто шукачами пригод, інші – свого роду аферистами, що спеціалізувалися на отриманні різної допомоги, третіх викинула з внутрішніх губерній Росії революційна хвиля і, нарешті, певна частина, що була змушена на переселення важкими умовами побуту на батьківщині. Потрібно ще додати, що, перш ніж дійти до Туркестану, багато хто встиг пройти майже весь Сибір, отже, “бачили краєвиди” і пройшли “вогонь і воду”. Великою спокусою служать для новоселів різного роду “способия”. Як-не-як, а багато хто не може зрозуміти, як це “задарма” дають гроші?! На цьому ґрунті виникають різні тлумачення, але врешті-решт вони так звикають до цього, що починають просити їх у всіх топографів, лікарів, фельдшерів, священиків і псаломщиків і, нарешті, писарів, і навіть стражників переселенського правління… Коли я приїхав на парафію, то мене спочатку буквально обсаджували з подібними проханнями. Після ж того, як я категорично відмовився від таких клопотань, багато хто з моїх парафіян майже вголос почав висловлювати своє невдоволення таким моїм нібито нехтуванням їхніх інтересів. “Способие” ж породило в новоселів лінь. Хоч як дивно, але, проживши в переселенському селищі понад рік і чуючи постійні нарікання на скруту, я не міг знайти в цьому селищі прислуги, а наймав її в сусідньому старожильчому козачому селищі…
З іншого боку, довелося мені по приїзді в селище спільно з кращими з парафіян, більша частина яких складалася з колишніх міщан, понести турботу про спорудження молитовного будинку, що і увінчалася успіхом. І ось, коли вже минуло після цього кілька місяців, трапилося мені відспівувати одного з новоселів, після чого за звичаєм запропонували обід. І ось під час обіду один із присутніх новоселів… нахабно заявив мені: “Ви з нас кров п’єте”. Вражений такими словами, я спочатку ніби розгубився, та й інші присутні здивовано поглядали один на одного. Нарешті, дещо оговтавшись, я запитав його: “Як це ми п’ємо і хто, власне?” Виявляється, що в цьому він докоряв мені і деяким старожилам, які сиділи біля мене і брали участь у комітеті зі спорудження молитовного будинку. З подальших розпитувань стало видно, що новосел, який нас докоряв, одержав 100 рублів допомоги, з яких, згідно з вироком, у нього утримали 2 рублі на будівництво молитовного будинку…
Помітив я також між новоселами велику зарозумілість, жорстокість і пристрасть до різного роду скарг…
Не підлягає сумніву, що як у релігійному, так і в усіх інших відношеннях старожили-туркестанці далеко стоять вище за новоселів. У старожильчих селищах до останніх років не чути було сектантів, тоді як у нових висілках вони обманом, а іноді майже й відкрито пролазять у значній кількості. Втім, селяни православні в таких випадках напружують усі сили, щоб позбутися непрошених проповідників, але всі їхні старання не завжди закінчуються успіхом…”.
18 січня 1913 року отець Євстафій за його проханням був призначений роз’їзним священиком 1-го Пішпекського округу, 1914 року – в село Теплоключинське Пржевальського округу і того ж року – настоятелем Покровського храму в село Покровське, за тридцять п’ять верст від Пржевальська на південному березі озера Іссик-Куль.

У 1916 році в Семиреченській області спалахнуло повстання киргизів. Киргизи, скориставшись тим, що Росія була втягнута в Першу світову війну, і виправдовуючись тим, що державна влада стала закликати їх до тилової служби, підняли повстання. Нехтуючи тим, що Росія значною мірою поліпшила за ці роки їхнє становище, вони віддали перевагу в скрутну для країни годину жорстокому грабежу і безмежному розгулу пристрастей, а не мирному, творчому життю.
Настоятель Пржевальського міського собору священик Михайло Заозерський писав про ці події єпископу Туркестанському Інокентію (Пустинському) в рапорті: “На початку липня цього року оголосили мобілізацію киргизів як робітників на війну; негайно ж усіх нас охопив страх, незабаром заговорили, що киргизи не підкоряться цьому закону. На початку серпня між росіянами пішла чутка, що різанина росіян почнеться на початку серпня на молодик. Тим часом киргизи обманювали начальство, цілували свій Коран, давали клятву, що виконають закон, а самі в цей час гострили свої ножі та піки. Становище наше було жахливе: Вірний за 400 верст, до Пішпека 370 верст, до Ташкента 833 версти. У Пржевальську була вартова команда в сімдесят осіб, із них у село Сазанівку було послано двадцять солдатів і в село Кольпівку – десять осіб; у місті залишалося близько сорока гвинтівок, увесь народ перебував на війні, у місті та у 26 селищах залишалися самі люди похилого віку, жінки та діти.
10 серпня киргизи раптово, одночасно (значить, у них була змова) напали на беззахисні російські селища всього повіту, пограбували худобу, що була на пасовищі (село Покровське втратило близько 15 тисяч голів худоби), і почали бити тих, хто працював на полях; у селі Преображенському, за словами місцевого священика, вбито в полі близько двохсот осіб. 11 серпня вони напали на селища, почали бити жителів і палити будинки… О 9-й годині ранку 11 серпня, коли киргизи від міста були за 9 верст, а дунгани (китайці-мусульмани, які оселилися в Туркестані з 1883 року) – за 4 версти, я наказав ударити в соборний дзвін у набат. Весь народ прибіг на соборну площу з рушницями, вилами, кілками та іншим озброєнням; стали молитися Богу, я сповідував, причащав, готувалися до смерті… Оскільки ми не могли захищати місто, тому місто залишили без захисту, а самі п’ять днів рятувалися в казармах. Навколо казарм зробили барикади з возів, жінки і діти перебували в казармах, а чоловіки з піками і вилами біля барикад. Навколо міста палали заграви – це горіли церкви та села. Ніколи не забуду ніч із 14-го на 15 серпня, коли ми відправили загін… рятувати Покровське, а самі залишилися із сімома гвинтівками; киргизи цієї ночі вже почали підпалювати околиці міста. Яка була паніка в казармах! Пощади росіянам не було: їх різали, били, не шкодуючи ні жінок, ні дітей. Відрізали голови, вуха, носи, дітей розривали навпіл, натикали їх на списи, жінок ґвалтували, навіть дівчаток, молодих жінок і дівчат забирали в полон. Коли в місті дізналися про ці звірства, почалася паніка. Один чиновник сказав мені: “Батюшка, ми всі загинемо, порятунку нам немає, але дружину і чотирьох дітей я не віддам на муки, я їх отрую”. Сам я звикся з думкою про смерть, але мені не давала спати думка про долю дружини і моїх дітей: у мене один син і п’ять дочок. За час заколоту розграбовано і спалено 23 російських селища, з них два селища Сазанівка і Покровка, які існували із завоювання краю… Згоріли з усім майном храми в селищах Сазанівці, Покровському, Олексіївському, Графа-Паленому і Григорівці, згоріло вісім молитовних будинків і сім церковнопарафіяльних шкіл. За моїм припущенням, убито близько двох тисяч осіб; загинули хутори і всі пасіки. Убито помічника начальника повіту, сазанівського суддю, пржевальського дільничного лікаря та інших чиновників.
30 серпня з’явилася до мене дружина роз’їзного диякона, яка п’ятнадцять днів пробула в полоні, і розповіла, що киргизи на них напали в селі Барскаун. Вони всі рятувалися в будинку; увечері 12-го киргизи підпалили будинок, вони вискочили: одних убили, а її, священика Іоанна Роїка з дружиною і дітьми було взято в полон; вона випадково знайшла п’ятирічного сина, а донька і син залишилися в полоні; що киргизи поголили отця Роїка, переконували перейти в мусульманство, і, отримавши відмову, вони вбили отця Іоанна…
Якби киргизи одразу напали на місто, то нас уже не було б у живих і пропав би весь повіт, а поки киргизи возилися з селищами (сазанівці відбивалися десять днів і 19 серпня втекли в Преображенське), до нас підійшли війська 15-го та 20 серпня з Джаркента, 2 вересня з Вірного та 6 вересня з Ташкенту з 4 гарматами і 4 кулеметами, – киргизи пішли в гори…”.

Отець Євстафій одразу ж після подій писав у рапорті благочинному: “З 11-го по 15 серпня 1916 року – дні гніву і явної допомоги Божої Покровській парафії. Ще з весни, коли почався посів маку під опій, всі православні люди говорили, що добра з цього не буде. Можливо, все це збіг обставин, але особисто я теж усвідомлював, що, хоча опіум офіційно і призначався для аптек, але ті, хто його засівали, припускали збувати його і в Китай за значно дорожчою ціною, тобто побудувати своє благополуччя на загибелі інших…” Вставши о 7-й годині ранку 11 серпня, отець Євстафій збирався їхати до Пржевальська по церковні свічки, але не виявилося коня – на ньому поїхав до Пржевальська дільничний лікар. Як з’ясувалося згодом, його по-звірячому вбили, не доїжджаючи п’яти верст до міста. Через 10 хвилин після того, як отець Євстафій вийшов на вулицю, тут почали лунати крики, “що киргизи накинулися на щойно вигнані табуни худоби і погнали їх у гори. Насамперед, – згадував священик, – у мене промайнула думка, що необхідно об’єднати народ, щоб спільними силами дати відсіч невірним, для чого я наказав дзвонити в дзвін… Народ швидко став збиратися в церкві. У цей час на передгірних пагорбах біля села з’явилися великі натовпи киргизів із прапорами, які готувалися до нападу на нього. Здавалося, дні наші були полічені, оскільки в селі були майже самі жінки й діти. Чоловіків узагалі й раніше було небагато, а в робочий час і ті, які залишалися, були на роботі. Та й що міг зробити десяток-другий майже беззбройних людей проти тисяч киргизів! Бачачи все це, я вирішив готуватися до смерті і приготувати до неї своїх духовних дітей. І ось у церкві ми почали служіння акафісту Покрову Пресвятої Богородиці. За загальним риданням не було чутно слів акафісту. Це був загальний передсмертно-покаянний плач. Сім’я моя перебувала тут же біля ікони Богоматері. Передавши читання другого акафісту диякону Резнікову, я почав сповідувати народ, але бачачи, що поодинці не в змозі сповідати, запропонував загальну сповідь. Народ став із риданням каятися у своїх гріхах. Прочитавши потім загальну молитву, я приступив до причащання всіх запасними Святими Дарами…
Усе це відбувалося в церкві. Що ж у цей час було поза нею? – А поза нею відбулася справа явної допомоги Божої. Киргизи у величезній кількості з диким виттям кинулися з гір на село. Зовсім випадково в селі опинилися три козаки, озброєні гвинтівками, і один технік із мисливською рушницею. І ось майже чотири цих людини за слабкої підтримки кількох хлопчиків відбили напад. Нехай невіруючі люди пояснюють це чим завгодно, але я і мої парафіяни не сумніваються в цьому першому заступництві за нас Цариці Небесної.

Стали з’являтися особи, яким з Божою допомогою вдалося уникнути насильницької смерті. Деякі з них були жорстоко поранені. Жахом віяло від їхніх розповідей. Киргизи не щадили навіть маленьких дітей. Часи злої татарщини воскресли в моїй пам’яті, але все, що колись читалося про ці часи, бліднуло перед колишньою дійсністю. Небезпека, що загрожувала нам усім, піддатися тій самій долі змушувала всіх ще сильніше просити допомоги Божої. Всю ніч я ходив серед людей, сповідуючи і долучаючи хворих і спонукаючи чоловіків не спати і бути готовими дати ворогові відсіч у разі нападу.
У цей час у наших “майстернях”, що складалися з двох кузень, спішно виготовляли рушничні патрони, збирали порох, відливали зі свинцю кулі, а згодом, коли забракло свинцю, на це пішли самовари. Робили списи, тесаки та інше озброєння. З’явилися свої інструктори та майстри. Усі працювали для спільної справи – порятунку життя.
Увечері цього дня я звернувся із закликом до людей – хто б зважився на подвиг і пробрався зі звісткою до міста Пржевальськ. На мій заклик відгукнулося четверо чоловіків і кілька підлітків. Вирішено було послати вночі частину пішими, а частину на конях. Хлопчики скоро повернулися назад, оскільки вийшли рано і були помічені киргизами. Решта ж, як потім дізналися, вночі дісталися до Пржевальська. Уся складність у цій справі полягала в тому, що дорогою з Покровського до Пржевальська було дунганське селище, і ми знали, що це невдячне виплодок, колись захищене росіянами, зло відплачувало нам. У цей час у мене промайнула думка, яка принесла нам згодом таку користь, що без перебільшення можна сказати, що, не зроби ми її дійсною, навряд чи б ми залишилися живі, а саме: я звернув увагу на те, що киргизи нападають на конях і що весь їхній натиск донині стримували живою силою, – але чи довго могли їх стримувати якихось сто людей проти тисяч?… Це… навело мене на думку загородити вулиці барикадами. Чого, здається, зрозуміліше? Але російська людина і в небезпеці собі вірна – не скоро її розгойдаєш. Усе потрібно показати наочно. Даремно я вмовляв заградити вулиці. Мене ніхто не слухав. Залишалося одне – зробити це самому. І ось рано на світанку я, взявши кілька жінок, став разом з ними ставити поперек вулиць вози. Доводилося сперечатися з тими, хто не бажав переставити свій віз на інше місце. Але як би там не було, а кругом площі ми встановили по одному ряду возів. Наступного дня наочно показав усю користь таких загороджень, коли на них наскочило кілька киргизів. Після цього селяни вже самі стали будувати барикади не тільки з возів, а й із колод і борін, і не в один, а в три ряди.
О сьомій годині ранку почалося служіння літургії. Знову багато хто сповідався і долучився Святих Таїн. Долучені були й діти. Тільки-но скінчилася літургія, як із дзвіниці, що служила для нас спостережним пунктом, стали помічати появу з різних гірських щілин невеликих груп киргизів, які поступово стали збиратися купами. Приблизно об одинадцятій годині, розділившись на дві партії, із диким виттям, під проводом своїх ватажків, які тримали білі й червоні прапорці й давали ними особливі знаки, орда в кількості кількох тисяч знову кинулася на село, але, зустрівши на своєму шляху барикади, за якими сиділо десятка два стрільців із мисливськими рушницями, на деякий час відступила і зайнялася грабунком і підпалом тих будинків, які перебували поза межею нашої оборони, тому що, оскільки за нечисленності захисників, ми не могли обороняти всього села.
Наступ киргиз тривав годин до чотирьох. Весь цей час у церкві невпинно молилися. Цього ж дня годині о другій у Покровське приїхали переселенці з села Світлої Поляни. Зраділи було покровці, що нашої сили прибуло, але скоро розчарувалися, тому що новосели народ бувалий, і по приїзді насамперед влаштувалися під бричками і зайнялися їжею. Потім пішли по коморах за борошном, попутно забираючи все, що потрапляло на очі. Скоро пішли скарги і на зникнення одягу. Дивно і незрозуміло було для мене, що люди, доживаючи, можливо, останні години свого земного життя, наважуються красти. О 5 годині вечора служили вечірню та утреню, а о 7 годині ранку літургію. Вдень протягом усієї облоги по кілька разів служили молебні водосвятні й акафісти з хресними ходами.

У суботу нападу не було, хоча на передгірних пагорбах з’являлися невеликими купами киргизи. Чим пояснити це – мені важко. Кажуть, цього дня росіяни розбили дунганське село. Нарешті настала неділя – 14 числа серпня місяця. Тільки-но скінчилася літургія, як з усіх гірських щілин стали вилазити окремі партії киргизів. З усього для нас було видно, що важко нам доведеться, якщо з Пржевальська не дадуть допомоги, тим паче, що нам повідомили ті, що прибігли з полону, що киргизи вирішили за наш наполегливий захист не випустити нікого з села живим. І ось у сумному, близькому до відчаю стані духу ми почали о 12 годині дня служити молебень на площі. Слізно молився стражденний народ Цариці Небесній. І, о втіха! – під час молебню прибіг вістовий зі сповіщенням, що з Пржевальська йде дружина. Ще старанніше стала молитва, і коли, приблизно за півгодини, справді прийшло шістдесят п’ять чоловік дружинників, увесь народ, як одна людина, упав на коліна, і чути було суцільне ридання. Взагалі, над Покровською парафією прямо явно для мене і віруючих людей разом із гнівом Божим було видно і допомогу Його нам за слізною народною молитвою до Заступниці Усердної. Прийди допомога пізніше на годину – можливо, що багатьох із нас уже не було б. Щойно ми встигли обійти з хресним ходом зайняту народом площу, як з боку гір почулося дике зловісне виття. Шість волостей киргиз, тобто щонайменше шість тисяч орди, летіли на напіврозвалене село.
Три години безперервно сипалися рушничні постріли, тільки надвечір стихла стрілянина. Киргизи відхлинули в гори, готуючись на завтра до нападу на нас ще в більшій кількості. Мало хто з нас сподівався, що ми протримаємося наступного дня. Ніби у відповідь на наші думки дружинники повідомили нам, що на завтра вони залишитися не можуть, і запропонували вночі їхати в Пржевальськ – іншого результату не було. Усі усвідомлювали, що потрібна тільки особлива допомога Божа, щоб проїхати непоміченим тридцять п’ять верст обозу в сімсот підвод під охороною якоїсь сотні наїзників, озброєних мисливськими рушницями. Майже впевнені, що не бачити нам завтрашнього дня, ми почали служити всеношну Успінню Богоматері. Народ уже починав збиратися в дорогу, і до церкви заходили для короткої молитви. Скінчилася всеношна. З особливим, непередаваним словами почуттям стояв я біля престолу. З одного боку, мене не полишала думка про те, що, можливо, це була наша остання всенічна, з іншого – мені уявлялося, як за кілька годин і на цьому місці з’являться люди-звірі й почнуть свої безчинства…
Отець диякон, задумливий і безмовний, стояв біля мене. Мовчки вклонилися ми один одному і перед святим престолом, після чого я взяв святий антимінс і Дари собі на груди, сказавши, що, якщо мене вб’ють, – нехай він зніме їх із мене… Церковному старості я велів узяти гроші й запропонував тим, хто стояв у церкві, узяти хто що може. Взяли кілька ікон. Їхати було вирішено після опівночі, але о 10 годині вже всі коні були запряжені. На площі було світло від палаючих навкруги будинків, а в церкві світилися поставлені перед образами свічки. Посеред церкви лежала ікона Успіння Богоматері…

Очікуючи від’їзду, я зайшов до свого будинку, все в ньому лежало на своєму місці. Якесь почуття байдужості до всього на деякий час опанувало мене. Але ось наближався час від’їзду, і що ближчим був він, то сильніше стискалося серце. Хвилин за 20 до від’їзду я знову вирушив до церкви попрощатися востаннє… Велів узяти запрестольний хрест на передню підводу, а ікону Божої Матері на останню.
Усі сіли на свої вози в очікуванні команди – чіпати. Проїхали вперед десятка півтора конвоїрів. Чути було, як попереду розбирали барикади і лагодили міст. Хвилин за десять пролунала тиха команда: “Чіпай”. У напівтемряві видно було, як піднялися руки, творячи хресне знамення. Почулися здавлені ридання. Я сидів на козлах, а у візку за мною безтурботно дрімали, тісно притулившись один до одного, мої діти… “Невже ж, Господи, Ти не помилуєш їх?” – промайнула в мене думка, і водночас болісно стиснулося серце при думці про те, що стане з ними в разі нападу киргизів. Сльози затуманили мені очі, а руки творили над ними образ Хреста Господнього. Потім, створивши подумки молитву Пресвятій Богородиці, я благословив весь обоз. Як у тумані якомусь пам’ятаю, як їхали вулицями села, що догоріло. По виїзді з села стали траплятися трупи вбитих росіян. Стукіт возів, іржання коней, підняте сімомастами підвід, привели мене в розпач… З хвилини на хвилину я чекав, що ось з гір почується зловісне виття, і здригався при думці про ту картину, яка тоді вийде. Щойно проїхали верст п’ять, як на горах з’явився вогонь. “Сигнальний”, – подумав я і на якийсь час просто остовпів. Потім усім серцем своїм став молитися. У такому напруженому стані духу доїхали до села Іваницького, тобто 15 верст. Раптом обоз зупинився і спереду почулися крики. Значить, підстерегли… Чути ридання жінок і молитву… Але, дякувати Творцеві, – того, чого чекали, не сталося. Виявилося, поранені й напівживі залишки жителів села Іваницького, зачувши шум обозу, виповзли до дороги, і їх почали підбирати на вози. По всьому селу Іваницькому перегукувалися півні, але ми знали, що в ньому немає жодної живої душі. Обоз наш рушив далі… ось уже до міста верст вісім. На шляху стало траплятися багато понівечених трупів убитих російських людей, як дорослих, так і дітей.
Цілу книгу можна написати про звірства киргизів. Часи Батия, мабуть, поступляться… Досить того, що на дорозі траплялися трупи десятирічних зґвалтованих дівчаток з витягнутими і вирізаними нутрощами. Дітей розбивали об каміння, розривали, насаджували на піки і вертелі. Доросліших, клали в ряди і топтали кіньми. Якщо взагалі страшна смерть, то подібна смерть ще страшніша. Моторошно ставало при вигляді всього цього.
Їхали ми вже близько шостої години, і стало світати; раптом позаду пролунав крик, що женуться киргизи. Що сталося далі, легко уявити. Люди, що є сили, гнали коней; звалювалися разом із возами з мостів; ті, у яких щось ламалося або розпрягали коней, шалено зверталися з проханням до тих, хто скакав, про допомогу, але всі думали тільки про себе… Ось уже й місто. Назустріч біжать із піками і рушницями дружинники… Ми врятовані… і літургію в день Успіння Богоматері могли служити в Пржевальську.
Над нами явно сталося диво. Пояснення одного з полонених, які втекли, підтверджує це… Коли назавтра в Покровське прийшли киргизи, вони рвали на собі одяг, били голови нігтями і волали, а потім убили своїх двадцятьох людей вартових, які так міцно спали, що не могли чути стукоту і шуму обозу, що розтягнувся на десять верст. Хіба це не явна допомога Цариці Небесної, яка почула молитви негідних рабів своїх? Жодна людина з тих, хто виїхав із Покровського, не загинула. Нехай задумаються люди над цим. Покарав нас Господь, але смерті не зрадив”.
У 1916 році після знищення під час заколоту киргизів села Покровського отця Євстафія призначили настоятелем церкви села Благовіщенського Андижанського повіту; цього ж року його перевели до села Єгор’ївське Черняївського повіту, а потім до Покровського храму в станицю Надеждинська Верненського повіту. Священик Євстафій Малаховський був убитий безбожниками-більшовиками, які прийшли до влади, під час Великодньої хресної ходи 22 квітня/ 5 травня 1918 року.