Священномученик Яків (Маскаєв), архієпископ Барнаульський, і з ним священномученик Петро Гаврилов, пресвітер, священномученик Іоанн Можирін, пресвітер і преподобномученик Феодор (Нікітін),

Місяця липня на 16-й день

Священномученик Яків (в миру Яків Іванович Маскаєв) народився 13 жовтня 1879 року в місті Уральську в сім’ї селян села Едельова Сизранського повіту Симбірської губернії та був названий на пам’ять апостола Якова Алфєєва. У 1901 році Яків Іванович закінчив Оренбурзьку Духовну семінарію. Навчаючись на останньому курсі, він одружився з дівицею Валентиною, яка була круглою сиротою і виховувалася в родині священика. 1901 року в них народився син Борис. Незабаром він смертельно захворів, і отець Яків, який був уже тоді священиком, палко молився за його одужання. Він звертався у своїх молитвах по допомогу до всіх святих, але особливо палко і з великою вірою до преподобного Серафима Саровського і дав обітницю, що, якщо немовля одужає, він здійснить паломництво до Саровського монастиря до мощей щойно прославленого преподобного Серафима. Після чудесного одужання сина він виконав свою обітницю і здійснив паломництво до Саровського монастиря. Згодом у них із дружиною народилося дев’ятеро дітей, і вона померла під час пологів останньої дитини 1918 року.
У 1901 році Яків Іванович був висвячений у сан священика до храму в селі Зобово, розташованому за 180-ти кілометрів від Оренбурга. Отець Яків зарекомендував себе як енергійний трудівник на ниві Христовій. Він невпинно проповідував, його зусиллями протягом кількох років було побудовано в селі нову церкву. Незважаючи на скрутні обставини в коштах і велику сім’ю, отець Яків був одним із найщедріших жертводавців у єпархії. Гаряче відгукуючись на заклик Церкви і Вітчизни про допомогу, він активно збирав і пересилав пожертви на потреби армії і флоту під час російсько-японської війни 1904-1905 років. 8 квітня 1905 року єпископ Оренбурзький і Уральський Іоаким (Левицький) нагородив його набедреником. У 1909 році отцем Яковом було зведено будівлю церковнопарафіяльної школи в селі Вороніній. З 1913 року він значиться членом єпархіального комітету православного місіонерського товариства. У 1915 році отець Яків був нагороджений камилавкою.
Під час Першої світової війни, що розпочалася 1914 року, отець Яків разом зі своїми парафіянами щедро жертвували на потреби російських воїнів, і пожертвувань завжди було більше, ніж у будь-якій іншій парафії в єпархії, хоча вони жертвували не від матеріального надлишку, а від широти сердець, що милують, жертвували все, що мали.
Справа освіти, завжди істотна для процвітання будь-якого народу, на початку ХХ століття в Росії зазнавала значних труднощів, і особливо там, де в єпархіях тільки недавно заснували навчальні заклади. У важкому матеріальному становищі опинилася й Оренбурзька Духовна семінарія; ця обставина спонукала створити Товариство сприяння її нужденним учням, одним із найдіяльніших учасників і щедрим жертводавцем якого став священик Яків Маскаєв. “Без допомоги Товариства, – писалося у звіті ревізійної комісії, – чимало бідних вихованців нашої семінарії не могли б продовжувати своєї освіти, а інші залишилися б без необхідного взуття та одягу”.
За бездоганне і ревне пастирське служіння він незабаром був возведений у сан протоієрея і включений до складу єпархіального управління. Серед своїх парафіян, а також серед духовенства в єпархії отець Яків мав настільки високий авторитет, що коли настав час і в Оренбурзькій єпархії було утворено Орське вікаріатство, його викликали в Оренбург як кандидата на архієрейську кафедру.
У січні 1923 року в Оренбурзі відбулися збори духовенства і мирян під головуванням єпископа Оренбурзького Аристарха (Миколаївського). На цих зборах абсолютною більшістю голосів було вирішено кандидатом на Орську кафедру обрати протоієрея Якова і відрядити його до Москви для висвячення в сан єпископа. Дізнавшись про бажання правлячого архієрея і зборів священнослужителів градо-орських церков звести його в сан єпископа, отець Яків почав відмовлятися, вказуючи на те, що на його руках залишилися діти-сироти, троє з яких у недосконалих летах, до того ж наймолодшій доньці лише п’ять років, а тим часом від єпископа у теперішній історичний момент вимагається перш за все сповідництво, він повинен бути готовим до заслань і в’язниць. На всі заперечення і слізні прохання отця Якова пронести повз гірку цю чашу архіпастирського служіння і прислухатися до сирітства дітей, йому було сказано, що у Бога немає сиріт. Вислухавши це, отець Яків погодився і не став більше сперечатися, вручивши дітей під опіку Бога і Матері Божої. Згодом усі діти дожили до похилого віку, переживши літами мученика-батька; вони завжди відчували незримий Божий захист. Хоча в ту пору гонінь усім православним жилося нелегко, але вони не могли б сказати, що їм було важче за інших. Благодать Божа за молитви священномученика скрадала тяготи і перетворювала печалі на радість.

Після постригу в чернецтво з ім’ям Яків, на честь апостола Якова, брата Господнього, з днем тезоіменитства 23 жовтня, отця Якова висвятили на єпископа преосвященний Антонін (Грановський) і колишній колись архієпископ Єкатеринославський Володимир (Соколовський-Автономовий), який повідомив нарікаємому на архієрейський сан, що він перебуває у підпорядкуванні Патріарха Тихона і ніколи не переривав із ним спілкування. Після хіротонії єпископ Яків повернувся в Оренбург.
10 травня 1923 року єпископ Аристарх відбув до Москви, віддавши розпорядження, що єпископ Яків залишається на час його відсутності керуючим Оренбурзькою єпархією. Цього ж року єпископ Аристарх відпав в обновленство; водночас стало зрозумілим, що єпископ Антонін є одним із керівників обновленства, і з цієї причини законність хіротонії владики Якова почала викликати сумніви й бажання у священнослужителів та парафіян, щоб це питання вирішило священноначаліє.
Оскільки піклування про Оренбурзьку єпархію на той час було доручено архієпископу Челябінському Серафиму (Александрову), владика Яків направив до нього листа з поясненням усіх обставин справи і отримав відповідь про спірність у канонічному відношенні його хіротонії. Отримавши таку відповідь, єпископ Яків негайно підкорився висловленому судженню і, розглядаючи це розпорядження як необхідний хрест, припинив звершення богослужінь.
Відповідно до рішення зборів священнослужителів, 26 липня владика Яків із міста Орська попрямував до Москви до Святішого Патріарха, але у вагоні поїзда в Оренбурзі його заарештували співробітники ОДПУ, а потім повернули в Орськ. Через деякий час владика знову спробував зустрітися з Патріархом, але знову був заарештований і після короткого перебування в ув’язненні звільнений.
Зважаючи на становище, що склалося, 5 серпня 1923 року було знову скликано збори священнослужителів градо-Орських церков за участю представників парафіяльних рад і заслухано повідомлення владики про його безуспішні спроби досягти Патріарха. Збори ухвалили: “…З єпископом Яковом у молитовно-євахаристійне спілкування увійти; просити його потурбуватися про одержання від Патріарха Тихона відповідної грамоти, яка б засвідчувала його єпископське достоїнство”.
3 вересня 1923 року єпископ Яків відправив прохання до Патріарха Тихона, в якому він виклав усі обставини справи і додав: “Смиренно прошу не вважати мене як кар’єриста… а якщо я щось і зробив через малодосвідченість, без злого наміру, то коліноприпадаючи до стоп Святительських Вашої Святості благаю пробачити мене, недостойного і грішного, сповідую вірність “до смерті” Єдиній Святій Соборній і Апостольській Церкві, годівницю якої в країні нашій Освященний Собор передав Вашій Святості, рабськи, як непридатний раб, прошу, Ваша Святосте, прийняти мене в спілкування; ніяким обновленським групам я не співчуваю і реформ у життя проводити ніколи не буду без благословення Вашої Святості. .. Згляньтеся, Ваша Святосте, до мого благання і виконайте моє слізне прохання. 26 липня я вирушив до Вашої Святості, але у вагоні в місті Оренбурзі мене заарештували і повернули назад; збираюся знову – але знову ті самі перешкоди… Але буду сподіватися на допомогу Божу. Відповідно до сповіщення архієпископа Серафима про спірність і неканонічність моєї хіротонії, я добровільно, як хрест, поклав на себе заборону і тепер службу не служу”.
Патріарх Тихон прийняв його в молитовне спілкування, але запропонував написати письмову заяву, що владика не має нічого спільного з обновленським Синодом. Єпископ Яків виконав пропозицію Патріарха і написав заяву в обновленський Синод, що він не бажає і не перебуває в його підпорядкуванні. Після цього його хіротонія, як звершена архієреями старого поставлення, була визнана дійсною.
У цей час владику безперестанку викликали в ОДПУ, погрожуючи арештом і пропонуючи стати негласним співробітником. Бачачи, що владою створено такі умови, коли він не може виїхати з міста для встановлення зв’язку з Патріархом, владика вирішив погодитися, для того, щоб хоч дещо послабити нагляд над собою та канонічно розв’язати питання про законність своєї хіротонії, отримавши про це офіційний документ Патріарха. Він заявив начальнику ОДПУ про свою згоду на співпрацю. А потім виїхав до Москви, де побував у Святішого й одержав усі необхідні документи, що підтверджують справжність його хіротонії, і повернувся до Орська, де його одразу ж викликали до начальника ОГПУ, який запитав його, навіщо він їздив до Москви. Владика відповів, що їздив за ставленицькою грамотою.

13 січня 1925 року обновленці наклали на єпископа Якова заборону у священнослужінні, але вона не мала для нього жодного значення, оскільки він ніколи не пов’язував себе з ними, бажаючи бути тільки в Патріаршій Церкві. Після рішучої відмови мати будь-який зв’язок з обновленцями владику викликали до ОДПУ, де йому запропонували розпочати співпрацю з ОДПУ у зв’язку з даною ним обіцянкою, а також і з обновленцями. Владика категорично відмовився від співпраці як з тими, так і з іншими. Начальник ОГПУ спробував умовити його, діючи то лестощами, то погрозами, але владика проявив рішучу твердість у своєму виборі і не пішов ні на які компроміси. Незабаром ОДПУ запропонувало йому зустрітися для переговорів з одним зі своїх співробітників поза межами будівлі ОДПУ, але владика, твердо тримаючись свого рішення, відмовився з ким-небудь зустрічатися і вже ніколи і нікуди і ні на які зустрічі не йшов.
У цей час владика служив щодня і за кожною службою проповідував; у своїх проповідях він намагався якомога глибше розкрити зміст Євангелія, але нерідко йому доводилося торкатися і суті обновленського розколу. Одного разу владику затримали, коли він їхав на богослужіння. Уже починали дзвонити до служби, коли його привели в ОДПУ, де крім співробітників перебував обновленський священик. Усі вони почали галасливо вимагати, щоб владика дав підписку, що він перестане проповідувати проти обновленців і взагалі буде проповідувати рідше. Владика категорично відмовився, сказавши, що проповідь – це статутна частина богослужіння, а статут він скасувати не може. Протримавши деякий час, вони відпустили його. У храмі тим часом не починали служити всеношну до з’ясування всіх обставин, і великою була загальна радість, коли приїхав владика і почалося богослужіння.
Бачачи непохитність єпископа в служінні православ’ю і його рішучу боротьбу з обновленцями, ОДПУ 1925 року заарештувало владику і засудило до трьох років заслання, яке його відправили відбувати в місто Самару. В ОДПУ склали на нього таку характеристику: “Як єпископ серед віруючих, і особливо серед чернецтва, користується авторитетом і має на них вплив”.
Після арешту владики діти його залишилися без засобів до існування, і в храмах міста влаштовувалися тарілкові збори на “архієрейських дітей”, причому діти часто самі ходили з тарілочкою. Авторитет владики, любов пастви до нього, його шанування були настільки великі серед православних, що вони охоче і рясно жертвували сиротам.
Після закінчення заслання 1928 року владику призначили єпископом Осташковським, вікарієм Тверської єпархії. В Осташкові владика прослужив близько року і 6 лютого 1929 року був призначений єпископом Балашовським, вікарієм Саратовської єпархії.
У 1928 році в Балашові заарештували велику групу духовенства, а в 1929 році місцева влада знову почала збирати відомості про священнослужителів і вірян міста Балашова. Вони бачили, що при балашовському соборі зібрана дружна громада вірян на чолі з правлячим єпископом Яковом, вони звинуватили їх у тому, що ті ведуть “серед населення агітацію проти заходів радянського уряду і партії, такою діяльністю вони розкладливо діють на місцеве населення в селах”. Було заарештовано п’ятнадцять осіб – священнослужителів, черниць і мирян. Серед них 12 лютого 1930 року був заарештований і єпископ Яків. Усіх заарештованих помістили у в’язницю в місті Балашові.
Влада стала викликати для допиту одного за іншим лжесвідків.
Давали свідчення як лжесвідки і відступники від віри, священики, які зняли із себе сан.
4 березня 1930 року слідчий допитав владику, ставлячи запитання відповідно до показань лжесвідків.
9 червня 1930 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила єпископа Якова до трьох років ув’язнення в концтабір. Разом із ним було засуджено ще чотирнадцять осіб: четверо – до трьох років концтабору, шестеро – до трьох років заслання, один – до тюремного ув’язнення на чотири місяці, троє звільнені з обмеженням вибору місця проживання, з надходженням на три роки під нагляд влади.
Серед цих трьох була Раїса Покровська. Вона народилася 5 вересня 1862 року в селі Козачки Балашовського повіту в сім’ї диякона Лева Покровського. Здобула гарну освіту і майже все життя пропрацювала вчителькою в Балашовському жіночому монастирі, де прийняла чернечий постриг. 1923 року монастир закрили, але черниці домоглися дозволу відкрити на його місці чернечу громаду, і Раїса, як і багато інших насельниць, продовжувала жити в громаді. У 1929 році влада закрила і громаду, а незабаром Раїсу заарештували. На запитання слідчого, чи знає вона єпископа Якова, Раїса відповіла: “Єпископа Якова Маскаєва я знаю і неодноразово чула його проповіді в церквах, він користується великим авторитетом серед вірян і має на них вплив…”

Раїсу звинуватили в тому, що вона “розпускала серед населення явно антирадянські чутки, мала зв’язок із черницями навколишніх сіл, через яких і обробляла місцеве населення в антирадянському дусі”.
Винною вона себе не визнала. Їй було тоді шістдесят вісім років, і влада засудила її до висилки з Балашова. Раїсу звільнили з ув’язнення і відправили під нагляд влади в місто Воронеж, де за три місяці, у вересні 1930 року, вона померла.
За розпорядженням влади єпископа Якова відправили в Соловецький концтабір і наприкінці червня він прибув у пересильний табір у місті Кемь.
Незадовго до закінчення терміну ув’язнення, 16 грудня 1932 року, Особлива Нарада при Колегії ОДПУ розпорядилася відправити єпископа на три роки заслання на Урал. Однак якимось чином загубилися облікові документи, в яких повідомлялося, до якого саме табору було відправлено єпископа. 27 червня 1934 року Свердловське ОДПУ звернулося до свого начальства в Москву з повідомленням, що єпископ Яків у Свердловськ не прибув, і просило оголосити його у всесоюзний розшук.
Єпископ Яків тим часом ні від кого не переховувався, але одразу ж після звільнення з табору відвідав заступника Місцеблюстителя митрополита Сергія та 4 квітня 1933 року одержав від нього призначення на Барнаульську кафедру з дорученням тимчасово також управляти і Бійською єпархією. У 1935 році владика був зведений у сан архієпископа.
У Барнаулі святитель-сповідник одразу здобув любов пастви правдивим богослужінням, проповідями, християнською мужністю, яка нагадувала пастві мужність апостолів і перших святителів-мучеників Церкви Христової. Владика служив щодня. З огляду на те, що немає можливості для викладання Закону Божого, для богословських і літургійних бесід, владика скрізь у храмах, де служив, завів всенародний спів, щоб зі свідомого сприйняття богослужіння навчити богослов’я. Іноді він сам виходив із посохом у руці до народу і давав знак, щоб співали всі. По місту і скрізь, куди б він не вирушав, він завжди ходив у священицькому вбранні і з палицею, хоча на той час уже одне це було сповідництвом, спричиняючи з боку безбожників хулу та насмішки. У своєму житті святитель вирізнявся крайньою нестяжательністю і для богослужінь мав тільки одне архієрейське облачення. На служби в міські храми він завжди ходив пішки. У будні дні звершував богослужіння за священицьким чином, під час святкових богослужінь завжди сам виходив до народу, звершуючи єлеопомазання всіх. Після закінчення літургії всіх благословляв, незалежно від того, багато чи мало було народу. У цей час у нього можна було що-небудь запитати й отримати відповідь. У Барнаул до нього приїхала дочка Ніна. Вона часто бачила, як він молиться вночі. Прокидаючись о другій і третій годині ночі, Ніна бачила, з якою ретельністю владика молився Богу. У ці роки здоров’я владики, скрушене ув’язненням на Соловках, сильно похитнулося, і в 1936 році він у супроводі доньки виїхав на лікування до Одеси. Коли він після нетривалого лікування повернувся в Барнаул, стало очевидно, що наближається нове гоніння, і він завів собі сумку, в якій було зібрано все необхідне на випадок арешту.
Восени 1936 року НКВС Алтайського краю розпочало реалізацію плану зі знищення духовенства Барнаульської і Бійської єпархії. 23 вересня було заарештовано і ув’язнено у в’язницю в місті Бійську благочинного, протоієрея Даниїла Носкова, і мирянина Гектора Захар’їна. 29 вересня був заарештований священик Микола Пальмов. Усі вони погодилися підписувати допити зі свідченнями, які були потрібні слідчим.
Ґрунтуючись на лжесвідченнях, підписаних заарештованими обвинуваченими, 29 жовтня 1936 року влада заарештувала архієпископа Якова та ув’язнила його у в’язниці в місті Бійську. Під час допитів, що тривали протягом кількох місяців, архієпископ Яків тримався з великою мужністю і гідністю.
25 грудня 1936 року архієпископу Якову було пред’явлено протокол про закінчення слідства. Владика його підписати відмовився, сказавши, що він не визнає себе винним і тому протокол підписувати не бажає.
Однак слідство на цьому не було закінчено, і він разом з іншими ув’язненими продовжував перебувати у в’язниці. Незважаючи на важкі умови тюремного ув’язнення і тривалість перебування в кайданах в умовах невизначеності, що не обіцяла нічого доброго, владика не сумував, підкріплений благодаттю Духа Святого, який давав сили переносити всі випробування, хоч би наскільки тривалими і важкими вони не були.

Разом із владикою з-поміж інших було заарештовано священиків Петра Гаврилова та Іоанна Можиріна, ченця Феодора (Нікітіна) і мирянина Івана Протопопова.
Священномученик Петро народився 1870 року в селі Уткіно Мамадишського повіту Казанської губернії в сім’ї селянина Гавриїла Гаврилова. У 1888 році закінчив учительську семінарію, а в 1903 році – місіонерські курси. У 1895 році Петра Гавриловича висвятили в сан священика. За бездоганне і ревне служіння отець Петро був зведений у сан протоієрея.
У 1929 році його було вислано з міста Барнаула в Нарим. Повернувшись через чотири роки із заслання, служив в одному з храмів у місті Бійську. 1 листопада 1936 року отець Петро був заарештований. 4 листопада відбувся перший допит, а потім допити тривали протягом кількох місяців.
Домагаючись лжесвідчення від священика, слідчий і далі продовжував влаштовувати очні ставки з тими, хто обмовив себе і побратимів, але отець Петро відкинув усі їхні свідчення.

Священномученик Іоанн народився 1870 року в селі Соф’їно Тамбовської губернії в сім’ї селянина Михайла Можиріна. Після закінчення середнього навчального закладу Івана Михайловича було висвячено в сан священика. У 1931 році отець Іоанн був заарештований і ув’язнений у концтабір. Після повернення з ув’язнення він став служити в храмі в селі Старо-Білокуриха Алтайського краю. Незадовго до нового арешту отця Іоанна спіткала велика спокуса, з приводу якої він писав 4 вересня 1936 року священику Данилу Носкову: “Від самого початку вступу на Білокурихинську парафію важка картина, важке враження відгукувалися в моїй душі й серці. Тепер здавалося, що справа влаштувалася. У недільні дні, а особливо у великі свята, коли більше буває тих, хто молиться, стало лунати під склепіннями храму живе пастирське слово – про влаштування життя парафіян за заповітами Христа. І в ці хвилини мені відчувалося, що мої уста глаголять від надлишку серця. Але на жаль, напевно не доведеться відслужити жодної літургії, бо церкву вимагають звільнити для засипання хліба, як і минулого року. Провидіння знову залишає мене без служби. Всі ці дії позбавляють нас права відкидати промислительні дії Бога і зобов’язують нас до обережності в судженнях про те, що неможливо для нашого розуму дізнатися”.
23 вересня 1936 року влада заарештувала священика, ув’язнила у в’язницю міста Бійська і одразу ж приступила до допитів.

Преподобномученик Феодор (Федір Васильович Нікітін) народився 1873 року в селянській родині в селі Солдатському Орловської губернії. Прийняв чернечий постриг. 1931 року ченця Феодора було засуджено до десяти років ув’язнення в концтабір у Сибіру, звідки його достроково звільнили за станом здоров’я і відправили на адміністративне заслання в село Колбани Грязнухінського району Західносибірського краю. Тут він працював у храмі сторожем. 17 листопада 1936 року інок Феодор був заарештований.

3 липня 1937 року Сталін підписав розпорядження про масові розстріли і про проведення справ засуджуваних до розстрілу адміністративним порядком через Трійки. 25 липня 1937 року Трійка НКВС засудила архієпископа Якова (Маскаєва), протоієрея Петра (Гаврилова), священика Іоанна (Можиріна), ченця Феодора (Нікітіна), Івана Протопопова та інших до розстрілу.
Архієпископа Якова, священиків Петра та Іоанна і ченця Феодора було розстріляно 29 липня 1937 року, вони були поховані в безвісній спільній могилі. Мирянин Іван Протопопов був розстріляний 4 серпня 1937 року.