Священномученик Яків Бойков, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця квітня на 6-й день

Священномученик Яків народився 8 червня 1896 року в місті Бежецьку Тверської губернії в сім’ї священника Покровської тюремної церкви міста Бежецька Якова Івановича і його дружини Олександри Василівни Бойкових. З дитинства улюбленим заняттям його було читання духовних книг, а улюбленою грою – “гра в храм”. На горищі будинку він обладнав собі невелику бібліотеку і влаштував “церкву”: повісив ікони, дзвіночки і вранці, коли наставав час служби, дзвонив. Усі люди навколо думали, що хлопчик присвятить своє життя суто служінню Богові, і найімовірніше в чернечому званні, і, коли він згодом одружився, були вельми здивовані. 1911 року Яків закінчив Бежецьке духовне училище, 1917-го – Тверську духовну семінарію і того ж року вступив до Московської духовної академії.

Яків успішно закінчив перший курс академії, але 1918 року, навчаючись на другому курсі, він зіткнувся з нездоланними для себе труднощами – не мав де жити і не мав коштів на купівлю продуктів, тож він повернувся до Бежецька і оселився у сестри. Але він не втрачав надії на продовження освіти і 1919 року вислав до академії семестровий твір на тему “Християнська любов і аскетизм”. Незабаром, однак, усяка можливість на здобуття освіти в академії була безбожною владою закрита, і Яків Якович вступив викладачем до бежецького реального училища. Він пропрацював тут два роки і був звільнений, як син священника і тому, що не приховував своїх поглядів – яким він бачить навколишнє життя. Переслідування, звільнення і всякого роду гоніння тільки зміцнюють у людині віру, дають духовний досвід і наочно показують благі діяння Божої руки, що милує. І під час гонінь на Православну Церкву Яків Якович твердо вирішив стати пастирем і в цьому званні послужити своєму народу. Незадовго перед прийняттям сану він одружився з випускницею єпархіального училища, яка працювала в радянській школі вчителькою. Ставши дружиною майбутнього священника, вона втратила все своє, і без того хитке, матеріальне благополуччя.

1923 року Яків Якович був висвячений на священника до храму святої великомучениці Єкатерини в селі Закруп’я Бежецького повіту, де він прослужив до 1930 року, коли переїхав до Бежецька. Але в Бежецьку вакантних священницьких місць не було, і отець Яків поїхав до села Кирилівське Максатихинського району, де прослужив два роки. Потім відкрилася вакансія на місце священника в Благовіщенській церкві в селі Княжево недалеко від Бежецька, і отець Яків став служити там. У Княжевому він служив до 1938 року. Тут йому довелося пережити безперервні гоніння тридцятих років. Там, де влада не заарештовувала священника, вона навмисне обкладала його і його сім’ю завідомо непосильними і зухвало беззаконними податками, змушуючи покинути парафію. Священникам у ті роки доводилося важче, ніж їхнім парафіянам-селянам. Дружина отця Якова не раз говорила йому:

– Якове, кидай ти служити в церкві, йди, адже ми тільки й робимо, що податки платимо, гірше від жебраків живемо.
– Я сану з себе ніколи не зніму, – відповідав на жалібні голосіння дружини священник, – ніколи не стану зрадником Церкви.

У 1937-1938 роках були заарештовані, за поодинокими винятками, всі священники області. У Бежецьку арешт оминув тільки одного священника, якому виповнилося тоді сімдесят дев’ять років.

5 лютого 1938 року секретний співробітник на прізвисько Кілограм склав донесення в НКВС на отця Якова: “Бойков Яків Якович, священик села Княжевого, говорив таке: «Яке гноблення бачать наші громадяни, це насильство над віруючими! Конституція говорить зовсім інше… а роблять зовсім по-іншому; як духовенство, так і всіх релігійних людей гноблять… ми, віряни, чекатимемо того часу, коли наших комуністів будуть вичищати від православних людей, а самого Сталіна, як худого підпарканного мешканця, відвезуть до Грузії, звідки він і приїхав, як антихрист, для пригноблення всіх віруючих людей”. Щодо виборів до Верховної Ради громадянин Бойков говорив таке: «Пройшли вибори, і для чого все це? Це тільки самі комуністи знову вибрали себе, і як не почитаєш газету, всі тільки й пишуть, що вибирали всі, а насправді брехня. За кордоном над цими виборами тільки сміються… там також знають, що у Верховну Раду СРСР пройшли покидьки суспільства, грабіжники і ґвалтівники, як ми всіх комуністів називаємо потайки»”.

Найчастіше такого роду “відомості” були вигадкою самого інформатора, але під час масового терору їх ніколи не перевіряли. Вони тим і хороші були для НКВС, що не потрібно було перевіряти їх достовірність. Співробітник НКВС навіть і сам міг підказати інформатору, якого роду “повідомлення” були потрібні. Через три дні після доносу було виписано ордер на арешт священника.

У ці кілька років перед арештом отець Яків довго і старанно молився, найчастіше вночі. Запалював перед іконами у святому кутку лампади, розкривав на аналої книгу і починав молитися словами святих праведників і подвижників. О першій годині ночі з 8 на 9 лютого 1938 року пролунав стукіт у двері – це прийшли співробітники НКВС з понятими – сусідами, які жили в тому самому будинку, проводити обшук. Вся обстановка будинку священника свідчила, що нічого цінного вони тут не знайдуть. І співробітник НКВС, відкривши кришку аналоя, ліниво порився в церковних книжках, що лежали там, кришку закрив, і на цьому обшук закінчився. Отець Яків попрощався з дружиною і дочкою і в супроводі конвою залишив будинок назавжди. Дружина священника кілька разів ходила до в’язниці в Бежецьку і клопотала, щоб дали побачення, але їй відмовили.

Відразу ж після арешту, 9 лютого, слідчий допитав отця Якова.

– Розкажіть, громадянине Бойков, про своє минуле як до революції, так і після.

– До 1917 року я навчався… здобувши середню освіту, став учителювати в місті Бежецьку.

– Коли ви були позбавлені виборчих прав?

– У момент, коли я став священником, тобто 1923 року.

– Розкажіть, ким, коли і за що ви були судимі.

– Судимий я ніколи не був. У 1935 році архієпископом Фаддеєм було дано вказівку про те, щоб ми реєстрували на місцях випадки народжень і смертей, що я і робив. Але згодом про це стало відомо органам НКВС, і я в 1935 році був притягнутий до відповідальності за незаконну реєстрацію актів цивільного стану, але справу було припинено.

– Розкажіть, для якої мети вам було дано завдання від архієпископа Фаддея збирати відомості про акти цивільного стану?

– Відомості про народження і смерті я записував у церкві приблизно з рік, після чого зошит з записами в мене був відібраний Бежецьким НКВС. Відомості ми збирали тільки для церковних потреб, для поминання похованих.

– Розкажіть про вашу контрреволюційну агітацію проти партії та радянської влади.

– Контрреволюційної агітації проти партії і радянської влади я ніколи і ніде не проводив і винним себе в цьому не визнаю.

– Слідство має в своєму розпорядженні дані, що ви, будучи вороже налаштовані проти партії і радянської влади, серед населення вели антирадянську агітацію, спрямовану на зрив заходів, що проводяться радянським урядом, висловлювали невдоволення наявним ладом і вихваляли життя за царя. Скажіть, чи визнаєте ви це?

– Винним себе в проведеній контрреволюційній агітації проти партії і радянської влади не визнаю.

Допити продовжилися і наступного дня.

– Слідство незадоволене вашими свідченнями, даними 9 лютого. У справі є матеріали, що викривають вас у проведеній антирадянській агітації проти партії і радянської влади; вимагаю ваших правдивих свідчень! – заявив слідчий.

– Я підтверджую свої свідчення, дані мною 9 лютого, про те, що антирадянської агітації проти партії і радянської влади я не проводив і винним у цьому себе визнати не можу.

– Слідство наполягає на дачі правдивих свідчень про вашу контрреволюційну агітацію проти партії і радянської влади. Розкажіть по суті поставленого запитання.

– Вдруге заперечую. Контрреволюційної агітації проти партії і радянської влади я не проводив, винним себе в цьому не визнаю.

Після того, як священник відкинув усі звинувачення, що зводилися на нього, було викликано і допитано “чергових свідків”, зокрема й інформаторів. Один із них показав: “У червні 1937 року на базарній площі Бойков серед колгоспників говорив: «Ось яке життя прийшло. Церкви закрили і розламали, релігію гноблять, священників до в’язниць саджають, а в колгоспах що робиться: колгоспників голодом морять, все у них відбирають, що не зароблять, державі везуть – а у комуністів все нічого немає: грошей скільки від позик збирають, куди тільки дівається все». У серпні, числа точно не пам’ятаю, під час зустрічі зі мною Бойков щодо конституції говорив: «Що дала ця нова конституція народу? – нічого, це порожній папірець, за яким більшовики робітників та колгоспників оббирають; це не вільне життя, а гірше за кріпосний лад, за цією конституцією додушать більшовики народ різними податками». Щодо питання виборів до Верховної Ради СРСР, які проводилися, говорив: «Ну пройшли вибори. Комуністи вибрали самих себе… За кордоном над цими виборами тільки сміються». На базарі міста Бежецька серед колгоспників Бойков пророкував про майбутній голод у селі, говорив, що скоро настане сильний голод, це пророкує Біблія, – та й як не бути: комуністи навмисне до цього доводять, щоб з голоду всі помирали, колгоспники й так уже голодні сидять, а з них ще беруть хліб та інші продукти, а їм самим їсти нема чого, і голі ходять».

Усе слідство тривало два дні, 9-го і 10 лютого, і вже 10 лютого було складено обвинувальний висновок. 13 лютого 1938 року трійка НКВС засудила священника до десяти років ув’язнення у виправно-трудовий табір, і його було заслано до Єкатеринбурзької області.

Із табору отець Яків писав дружині та доньці:

“6.06.1938.

Дорогі мої й палко любимі Маню і Вірочко!

Я поки живий і здоровий. Кашель став меншим. Чоботи віддав на зберігання одній вірній людині, а ходжу на роботу в постолах. Годують нас досить пристойно. Ударникам три страви: щі або суп, рибні здебільшого, каша, макарони або горох. (Ударниками вважають ув’язнених, які перевиконали норму роботи й отримують кіло хліба на день). Я цілий тиждень не виходжу із ударних і хлібом став багатий, так що половина сухарів тітки Олі ціла. Писав я тобі, що перевели мене в бригаду слабосильних. Нічого із цього не вийшло. Бо «слабосильним» запропонували замість легкої – ту саму важку роботу, а коли вони відмовилися її виконувати, дали триста грамів хліба і штрафний обід. Мене повернули до колишньої бригади і, отже, на колишню роботу: навантаження вагонів, окатку колод, роботу на лісопилці та інше.

Бажав би я бачитися з вами, але воля не своя, а Божа, що твориться руками людськими. Не знаю і чи побачуся з вами. Іноді дуже тужу і сумую. Помоліться за мене, щоб не впасти мені у відчай. Інвалідність моя збільшує моє нещастя. Здається, глухота від нервового потрясіння і незвичної обстановки ще більше посилилася… Чи не чули, чи не повернувся хтось із духовенства і громадян? Чи ціла в Княжеві церква, чи вже закрили?

Ваш палко люблячий ієрей Яків Бойков

13.12.1938.

Дорогі мої й палко любимі Маню і Вірочко!

Я писав вам із санмістечка… і із 1-ї дільниці… Чи отримали ви ці листи? Тепер пишу третій лист. Якщо отримали останнього мого листа, то вже знаєте, що в моєму становищі відбулася суттєва зміна. Я переведений 30 листопада на 1-шу дільницю і посланий на важкі роботи. Попрацював я з бригадою тут один день на розвантаженні лісу і, бачачи, що робота зовсім не під силу, пішов до лікаря. В амбулаторії дуже здивувалися, що мене перевели із санмістечка, і від важких робіт звільнили, перевівши на легкі роботи в зоні, але папірця особливого щодо цього знову не дали, і із цього вийшли для мене неприємні непорозуміння з бригадиром і підрядником, які почали вважати мене «злісним відмовником» від роботи. Став я шукати легкої роботи днювального, сушильника тощо, але ніде не знайшов. Скрізь виявилося достатньо інвалідів і людей, непридатних до роботи. Подавав заяву в «УРБ» (так називається «Управління робітничих бригад»), що я не здатний до важкої роботи, – результатів ніяких. Заявив коменданту – той спочатку було пообіцяв, а потім сказав, що всі місця зайняті. Таке моє невизначене становище триває й досі, не знаю, чим воно скінчиться. Влітку я працював через силу, з великим напруженням і тричі хворів, а взимку – зовсім не працівник. Багато-багато я попрацюю дня три-чотири і потім захворію. У бригадах тут на 1-й ділянці народ добірно здоровий, але й ті часто хворіють, а під час холодів, що настали, багато хто поморозився: хто відморозив ніс, хто пальці. Тут настали сильні холоди з 8 грудня. Морози з вітром до 38-40. Я поки поміщаюся в бараку, опалюється він добре, але все ж ночами буває прохолодно, оскільки зимові рами не скрізь вставлені, – барак новий. Спав половину тижня на підлозі біля печі і лише вчора отримав місце на нарах, але, мабуть, біля печі було тепліше, від бруду і холоду з підлоги я підкладав дві дошки на полінах.

Здоров’я моє зараз погане, нежить і кашель, і крім того, болять ноги. У санмістечку доводилося працювати в холодному взутті, мабуть, застудив, а може, застудив їх у лазні.

Про мене особливо не турбуйтеся і не тривожтеся: очевидно вже остаточно: я – «відрізаний шматок». Хліба дають мені дуже небагато – тільки чотириста грамів; добре, що накопичилося трошки грошенят і можна прикупити в кіоску, а то б я сильно голодував.

У попередньому листі писав я, що під час відправлення із санмістечка, яке для мене було несподіваним, поспіхом залишив я деякі речі. Це бляшана банка з-під олії та кілька маленьких мішечків. Їх накопичилося в мене достатньо. На 1-й дільниці у мене вкрали хлібний пайок, кухоль і ложку (все було в одному мішечку в головах). Ложку я купив, а кухоль поки замінив банкою скляною з-під варення, надісланого влітку. Скринька поки що ціла і тим дорога…

23.12.1938.

Дорогі мої і палко любимі Маню і Вірочко!

Вітаю вас із прийдешніми святами Різдва і Нового року, бажаю благополуччя й успіху в усіх справах ваших. Сьогодні, 23 грудня, отримав, Маню, твій лист, надісланий 8 грудня. Тут він отриманий, судячи зі штемпеля, 15 грудня, а до мене дійшов тільки тепер ось – 23 грудня, і в найнеобхіднішу для мене хвилину. Ти просиш писати тобі всю правду. У минулому листі повідомляв, що у мене болять ноги. Хвороба ось яка: ноги починають припухати і червоніти, потім з’являються невеликі наривчики, вони прориваються, і на їхньому місці з’являється короста. Так було у мене на обох ногах. Потім стало проходити. Раптом заболіла ліва нога, нижче коліна. З’явилася пухлина; 16, 17, 18 і 19 грудня був у мене сильний жар до 39 градусів. А потім нарив прорвався, і витекло багато матерії. Виявилося – флегмона лівої ноги. Тепер вона минає, і ось інша біда: вкрали тепле взуття. Боюся, не застудити б знову ноги. Пробач мені, рідна моя, з хворобою і зі всіма неприємностями (а їх у мене чимало) я став зовсім якийсь розгублений, а злодії, якими набита каторга, користуються цим моїм безпорадним станом. Я знаю, що тобі тепер нічим узятися «огорювати» мені тепле взуття. Пробач, пробач мені, що я тебе турбую, коли ти сама і хвора, і в нужді. Жахливо боюся, чи не загинули б ми обидва, на кого тоді залишиться Віра? Про всяк випадок я вкладаю записку щодо чобіт тітці Олі. Якщо вже вона відмовиться – тоді попроси хрещену. Через хворобу я тепер ось уже другий тиждень звільнений від усяких робіт. А закінчиться хвороба – буду проситися на легкі роботи. Думаю, що якось влаштуюся за допомогою добрих людей.

Гаряче люблячий вас ієрей Яків Бойков

29.12.1938.

Дорогі й палко любимі Маню і Вірочко!

Не хотів було писати вам, точніше сказати, засмучувати вас своїми листами, та нічого не зробиш. Я писав вам про свої пригоди на 1-му пункті. Це буде четвертий лист, на який чекатиму відповіді. У попередньому листі від 23 грудня я повідомляв, що у мене вкрали теплі чоботи. Тепер мене днями роздягнули найнахабнішим чином. Справа була так: 27 грудня призначили мене помічником днювального до бараку, де зосереджена була сама шпана і бандити. Я був радий місцю, перетягнув туди свої пожитки і взявся до роботи, але не минуло й двох годин, як днювальство закінчилося найгіршим чином. Щойно стало сутеніти, я ненадовго приліг. І в цей час встигли у мене зламати скриню і викрали із неї панчохи нитяні, дві сорочки чисті, штани літні, папір, олівці, нитки, голки, мило банне, цукор, ґудзики. Решту, мабуть, не встигли, оскільки я скоро встав. Поки я возився зі зламаною скринею, у мене на очах бандити витягли мішок із речами, забрали його на верхні нари і там обробили. Мені викинули порожній мішок. Викрали казенні штани, казенну гімнастерку, пару казенної білизни, свою білизну, дві сорочки – словом, усю білизну. Залишилося тільки те, що на собі, і все це з нахабним сміхом і знущаннями. Зібрав я все, що залишилося після цього грабежу, і пішов із барака геть. Заявляв коменданту та іншому начальству (у цей час якраз була повірка), писав заяву начальнику табірного пункту, але все безрезультатно. Бандити ходять по табору з фінками і безкарно крадуть та грабують. Помістили поки що в колишньому бараку, де і був. За розпорядженням коменданта дали там місце. І тут наступного дня викрали з-під голови шарф. І тут є злодії (вони в мене й тепер чоботи викрали). Ось моє плачевне життя. Погано те, що вкрали порядно казенних речей. Тепер уже не дадуть ні білизни, ні іншого, а будуть віднімати за «промот» із моїх грошей. Папір чистий увесь викрали, олівці, голки, нитки, ґудзики. У всьому цьому потреба у мене. Банку м’яту, із якої окріп пив, і ту забрали. Надішліть взамін якусь скляну банку з-під консервів. Ось мої сумні новини. Протягом якогось тижня мене роззули й роздягнули. Від роботи поки що звільнений…

28.07.1939. 2-й табірний пункт Сулагу.

Дорога, мила Маню!

Твій лист, надісланий 30 червня, я сподобився отримати лише 19 липня. Ось яке наше листування, точно б з Місяця на Юпітер! Ну, що робити? Дуже засмутив мене твій лист. Серцева хвороба в тебе не тільки від розладу у зв’язку з усіма історіями, а ще й від недоїдання і нужди. Погано харчуєшся – тому недокрів’я і занепад сил та слабкість. Моя порада: не шкодуй речей, які можна продати, продавай і не мори себе голодом. Речі зберігати тепер, мабуть, не варто: вони сам лише тягар. Про посилки мені не турбуйся. Якось проживу і без них. Та й яка може йти мова про посилки, коли сама ледь не ходиш по світу. Щодо мене, то я вже повідомляв вам, що зараз працюю в постілковій майстерні, плету постоли. Робота вважається легкою, на неї направляють хворих та інвалідів, але для мене вона виснажлива, бо норма висока – чотири пари постолів на добу, а менше наплетеш, тоді зменшують хліба пайок. Учора, тобто 27 липня, отримав відповідь від прокурора Калінінської області у спецсправах на скаргу, подану мною у квітні до Президії Верховної Ради. Відповідь невтішна. Виявляється, мене «засуджено правильно». І скаргу мою залишено «без задоволення». Утім, спасибі хоч і за те, що відповіли. Торішню скаргу залишено зовсім без відповіді. Ось, більше скаржитися нікому і нікуди писати. Залишається терпіти і чекати смерті. Моє здоров’я погане, але ще живий. Докладно своє життя тутешнє не описую – сама нудьга і страждання. Поки що прощай, дорога Маню, одужуй, чекатиму від тебе листів.

Люблячий тебе ієрей Яків Бойков

31.08.1939.

Дорога Маню!

Що написати тобі про себе? Поки що живий і відносно здоровий, тобто немає наривів, сильного болю в боці та іншого. Побаливають тільки руки від постійного напруження. Працюю поки що в лаптежній майстерні. Норму – чотири пари постолів – виробляю. Робота спокійна і не така важка, але працювати доводиться цілий день, бо швидко плести ще не навчився. Добре те, що не бачу бандитизму, не чую матюків і грубих вигуків, того, що незмінно і неминуче було і є на будь-якій спільній роботі в лісі, на навантаженні. Тут, у лаптежній бригаді, народ підібрався порядний, немає ні злодіїв, ні бандитів, ні хуліганів. Чую, мабуть, тепер не краще за отця Сергія. Утім, думаю, що зі зміною способу життя слух виправився б, якщо трохи полікуватися. З 5 серпня тут настали холоди. Погода похмура, з частими дощами і приморозками. Тимчасове це похолодання чи північна осінь показує свої кігті, побачимо в найближчому майбутньому. Що написати тобі, дорогенька Маню, про твої муки й поневіряння? Страждаю і сумую душею, і допомогти безсилий. Міркування твої щодо незручності вчительської посади в районі правильні. Тоді доведеться наполегливіше просити про постійне місце, хоча б на сто-сто п’ятдесят рублів платні. Можливо, якось влаштуєшся і в місті. Не потрібно тільки занадто засмучуватися. Господь дав нам хрест. Він же дасть і сили нести його. Поки що прощавай, моя люба Маню. Не тривож особливо своє серце нашими негараздами. Господь «глибиною мудрості» все влаштовує на краще, і будемо сподіватися на краще. Пиши і не забувай мене. Я знаю, що мені дістається «на постоли». Ну, що робити. Я продовжую залишатися тим, що є.

Гаряче люблячий тебе, твій ієрей Яків Бойков

Дорога донечко Віро!

Я обіцяв написати тобі відповідь на твій листок, який ти, до речі, забула відіслати, і прислала його мама. Я живу, як і раніше, у 2-му табірному пункті Північноуральського табору. Працюю в лаптежній бригаді. Народ у цій бригаді – інтернаціонал: туркмени, китайці, є єврей, поляк, монгол тощо. Утім, усі люди порядні. Зранку після убогого туалету починаю готувати лико, причому згадується прислів’я тітки Маші: «Владико, посади попа на лико…» Потім починаю плести постоли і плету доти, доки не наплету чотири пари, тобто години до восьмої вечора. Тут плетуть постоли чотирьох сортів – руські, чуваські, американські (дуже витончені) і туфлі. Американські постоли – спеціальність китайців, а туфельки із вузького і дрібного лика плетуть всі, хто вміє. Я поки що вмію плести тільки руські постоли. Нового і хорошого, звісно, нічого в нас немає. В’язниця завжди залишається в’язницею. Читала «Записки із мертвого дому»? Змін відносно небагато. Поки що прощавай, мила Верусюшко. Пиши мені.

Гаряче люблячий тебе тато

8.05.1940. 1-й табірний пункт.

Дорогі Маню і Вірочко!

Будьте здорові й благополучні! Дуже недобре, що ти все залишаєшся без постійної роботи. Доля справді все б’є і гонить нас. Але, можливо, коли-небудь і миром повернеться.

Вірі бажаю успіхів у майбутніх випробуваннях і, головне, здоров’я та сил. Підтримати її справді потрібно. Що стосується горя і нужди, нав’язаного сирітства, то таких сиріт нині сотні тисяч!

Що стосується мене, то я поки що перебуваю все на 1-му пункті. Робота різна: то колоди чистити на лісовому складі, то приводити до ладу лісобіржу тощо. Труднощів особливих у роботі немає, але за слабкості сил і відсутності здоров’я й ця робота стомлює. Дякую, що посилаєте посилочки. Без них мені було б важкувато.

В адресі моїй деяка зміна. Пропонують тепер писати: Станція Азонка, залізниця ім. Кагановича, Свердловська обл., пошт. відд. 239/5.

Ієрей Яків Бойков

P. S. Скриньки у мене тепер немає, і я про неї не горюю. Дуже багатьох бандитів вона вводила в спокусу. А була в ній сама погань.

14.06.1940. 1-й табірний пункт.

Дорогі мої, рідні Маню і Вірочко!

Будьте здорові й благополучні! Маня, вітаю тебе з днем твого Ангела, бажаю здоров’я і душевного спокою, благополуччя та успіхів у всіх справах. Милу донечку Вірочку вітаю з іменинницею і з успішним переходом до 9-го класу (я в цьому не сумніваюся, хоча звісток від вас ще не було про це). Серцем змученим я з вами.

В Азонці на лісобіржі роботи дуже багато з оброблення та навантаження лісового матеріалу. Отже, я ще поки що перебуваю на 1-му табірному пункті. У житті моєму втішного дуже мало. 3 червня отримав відповідь на третю скаргу, подану в січні цього року прокурору РРФСР. Відповідь від помічника Калінінського прокурора у спецсправах від 21 травня: «за відсутністю підстав, відмовлено». Втім, я цього й очікував. За порадою однієї людини, інтелігентної, яка стала мені близькою (колишнього комуніста), подаю скаргу вчетверте начальнику 1-го спецвідділу НКВС. Буду просити справедливості, поки живий. Цікаво, чи отримала ти, Маню, якусь відповідь на свою заяву. Певно, теж відмова, а ви мені не пишете.

Пишеш ти відносно Віри, що треба їй відпочити й одужати цього літа. Мені вас безмежно шкода. Можливо, був би я вдома, то приніс би якусь користь. Але ось, як бачите, жорстокості й несправедливості людській немає кінця. І страждаю не я один. Які дивовижні долі Божі!

Томляться в таборах за 58-ю статтею старі, заслужені з 1905 року революціонери. Один, унікум у своєму роді, старий – учасник повстання на броненосці «Потьомкін», інший – царський смертник (за участь у революції 1905 року його було засуджено до смертної кари) та інші. А тепер визнані «контриками»!

Погода тут встановилася тепла дуже недавно, тижні два тому. Тепер тільки розпустилося листя на деревах і цвіте черемха, а то все були дощі, сніг і холод.

Пишіть мені про своє життя-буття. Чи отримуєте ви мої листи? І чи з марками? Я щоразу наклеюю марку. Запитую тому, що маю деякі сумніви. Потреба у мене в папері письмовому і в конвертах. Поки що прощавай.

Гаряче люблячий ієрей Яків Бойков”.

У своїй скарзі начальнику 1-го спецвідділу НКВС отець Яків писав: “Громадянине начальнику 1-го спецвідділу, звертаюся до вас і прошу Вас розглянути мою справу, тому що заарештований я, за що – не знаю, і ніякої провини не відчуваю за собою. Я не винен, злочинної діяльності у мене немає, а тому пояснюю вам по суті своєї справи:

1) 8 лютого 1938 року я був заарештований органами НКВС у місті Бежецьку. Слідчими органами мені пред’явлено агітацію, дискредитацію членів уряду і ще щось про конституцію, що я не зрозумів через глухоту і сильний розлад.

2) Не вчинивши такого тяжкого злочину, я не міг дати слідчому жодних свідчень по суті пред’явленого мені обвинувачення.

Тому на всі поставлені мені слідчим запитання по суті обвинувачення я дав тільки негативні відповіді.

Протокол допиту і моїх відповідей я підписав сам, його прочитавши, де винуватість свою я заперечував, бо це обвинувачення мене не стосується.

3) Не вчинивши жодного злочину перед радянською владою, я мучуся однією думкою, що приводом для арешту стало те, що я служив до дня арешту священником. Але чи може в цьому пред’явленому обвинуваченні бути моя вина? – звісно ні: я непомітна, нешкідлива людина.

На слідстві мені не було вказано ні осіб, ні фактів, які підтвердили б мою будь-яку злочинну діяльність. Та їх і не могло бути, тому що я не вчинив жодного злочину перед громадськістю Радянського Союзу, а також тим паче перед партією і урядом.

Однак, незважаючи на це, постановою спецтрійки НКВС міста Бежецька Калінінської області мене засуджено до виправно-трудових таборів строком на десять років за статтею 58, пункт 10. А за що? Я так і не знаю досі.

Будь-яке покарання є засобом виправлення для покараної людини, яка усвідомлює, за що відбуває покарання.
Але, не вчинивши злочину, нести таке тяжке покарання, тим паче в умовах радянської дійсності, – неприпустиме явище.

Це може статися тільки внаслідок небажання слідчого своєчасно встановити ступінь моєї винуватості або невинуватості.

Громадянине начальнику 1-го спецвідділу НКВС, я прошу Вас переглянути мою справу, оскільки нижчі інстанції мені відмовили.

Я не винен, вище я виклав суть своєї справи. Прошу Вас винести своє справедливе рішення щодо перегляду моєї судової справи.

Мені, повному інваліду, нести таке тяжке і незаслужене покарання – нестерпна мука. Здоров’я зараз різко погіршилося.

Народився я в місті Бежецьку 1896 року. Ніколи не судимий і під слідством не був, одружений, маю сім’ю, служив священником останні роки до арешту тут же, у місті Бежецьку, і в селі за один кілометр від Бежецька.

Слідство вів слідчий Єлін. З рішенням спецтрійки не згоден і з відповідями із області про відмови.

Я ще раз прошу Вас звернути увагу на несправедливо винесений мені строк і покарання. Я не злочинець!!! І прошу справедливого перегляду моєї справи. Про що і прошу, не відмовте в моєму проханні; старість і хворобу прошу врахувати під час розбору справи, а також мою сім’ю”.

11 вересня 1940 року співробітник слідчої частини НКВС по Калінінській області постановив: “Рішення трійки НКВС по Калінінській області від 13 лютого 1938 року у справі на Бойкова Якова Яковича залишити в силі, про що через 1-й спецвідділ повідомити заявника”.

“Сарапулка 2-й табірний пункт Північноуральських таборів. 2.01.1941.

Дорогі й палко любимі Маню і Верочко!

Дуже я зрадів, отримавши 15 грудня ваш лист, на якому рукою Вірочки проставлено дату – 29 листопада. Відповісти маю можливість тільки тепер, оскільки останній лист до вас надіслано в останніх числах грудня минулого року. Перш за все, вітаю вас зі святом і з Новим роком. Хай береже вас Господь і допоможе на всіх важких шляхах вашого життя!

От недобре, що ти перевантажена роботою. За твого кволого здоров’я це мене дуже турбує. Безсумнівно, був би я вдома, я б допоміг тобі по господарству і в будинку. Ось, дякую, і Віра запрошує «їсти картоплю». На жаль, це від мене не залежить, і коли я побачуся з вами, і чи побачуся – невідомо. Доводити свою невинність, писати заяви і скарги – безцільно.

Вірочко! Спасибі за листівку. Особливо не обтяжуй себе заняттями. Здоров’я дорожче за все. Неприємно, що тепер доводиться платити за освіту, але кинути вчитися через це не можна. Якось треба закінчувати, а там буде видно.

Про себе напишу, що поки живий, з милості Божої. Перебуваю все там же, і робота колишня – плетіння постолів. Робота сама по собі неважка, але погано те, що доводиться працювати в холодному приміщенні. І самі дуже мерзнемо, і продукція, тобто постоли, виходять погані через мерзлий лик. Нового в моєму житті нічого немає. Здоров’я колишнє, але глухота, здається, прогресує. Пишіть, не забувайте. Чи отримали мого листа (50-й), надісланого 10 грудня? Поки що прощавайте.

Гаряче люблячий ієрей Яків Бойков

1942. Серпня 24-го дня.

Дорогі рідні мамо, Маню, Вірочко і сестро Нюто!

Пишу вам цього листа, як то кажуть, навмання і на ризик, у цілковитій невпевненості, що він потрапить у ваші руки в час, що переживається. Про себе повідомляю, що я, з милості Божої, живий і здоровий. Перебуваю там же, де і був. У моєму становищі особливих змін немає. Листів від вас я не отримував уже понад рік (із травня 1941 року) і не знаю, як ви живі та здорові і де перебуваєте. Сам не писав тому, що не приймали листів, а коли стали приймати – послав у листопаді 1941 року листівку, але відповіді не отримав. Пояснював собі це сучасною обстановкою життя. Але ось днями мій земляк із міста Бежецька отримує від сина листа, чому був невимовно радий, і я наважуюся надіслати вам запит: чи живі? Відгукніться, якщо можна. Надішліть листок найкоротший, повідомте, чи жива мама, як ваше матеріальне і службове становище з роботою, чи жива Віра і де вчиться? Зайвого, звісно, нічого не потрібно. Про себе також повідомляю поки що коротко. Буду чекати радісної звістки, що рідне місто ще не «за кордоном» і що ви всі живі й здорові, а там – що Бог дасть! Про всяк випадок прошу вас бути якомога далекогляднішими й обачнішими в даний час.

Гаряче люблячий вас ієрей Яків Бойков”.

Це був останній лист, який отримали рідні. Становище в таборі під час війни ставало дедалі важчим, ув’язненим заборонили листування, їх майже не годували, сил уже не вистачало на те, щоб виконати норму, а таких ув’язнених зовсім переставали годувати. Отець Яків помер у таборі від голоду 19 квітня 1943 року і був похований у невідомій могилі.