Священномученик Володимир Піксанов, пресвітер Mykhail Piksanov
Березень,  Житія святих

Священномученик Володимир Піксанов, пресвітер

Місяця березня на 20-й день.

Новомученик ієрей Володимир походив з Піксанових, кілька поколінь якого присвятили своє життя служінню Богу.

Його прадід, Пилип Архангельський, був дячком у селі Піксанівка Кузнецького повіту Саратовської губернії. 1790 року в нього народився син, названий у Святому Хрещенні Єрмилом.

У 1799 році, після приведення кордонів єпархій Російської Православної Церкви до кордонів губерній Російської Імперії, було утворено Саратівську єпархію, до якої відійшли повіти Саратовської та розформованої Пензенської губерній. У Пензі була організована семінарія, що називалася, відповідно до назви єпархії, Саратовської (1803 року єпархія та семінарія були перейменовані на Пензенські). На початку XIX століття в цій семінарії навчався і Єрміл Пилипович, який отримав у семінарії за назвою села прізвище Піксанов, що закріпилося за його нащадками.

1818 року Єрміл Піксанов звільнився з богословського класу Пензенської Духовної Семінарії. Єпископ Пензенський і Саратовський Опанас (Корчанов; †1825) знайшов вихованця, який не закінчив повний курс семінарії, гідним посвяти в сан, і по висвяченні призначив його священиком у село Черкаське Вольського повіту Саратовської губернії.

У 1853 році його було переведено в село Курилівку того ж повіту, в 1860 році за власним бажанням та старості протоієрей Єрміл був звільнений за штат. Жив він до своєї кончини, що настала у 1874 році, в селі Спаському того ж повіту у свого сина, священика Тимофія Піксанова.

Чудова була смерть пастиря. Напередодні дня кончини він попросив свою невістку пошити з приготовленого полотна нову білизну. У самий же день смерті послав до найближчого села за священиком, який встиг здійснити соборування. Після закінчення таїнства отець Єрміл наказав почастувати батюшку, і поки той пив чай, усамітнився в кабінеті, читаючи молитви. Перед смертю підійшов до нього син священик, і, бачачи батька вмираючим, заплакав. «Що плачеш? – сказав йому батько Єрміл, – читай швидше відхідну ». Син почав читати відхідну і не дочитав її до кінця, як батько помер.

За два роки до цього, 10 липня 1872 року, у сім’ї священика Тимофія Піксанова народився син, названий у Святому Хрещенні Володимиром, на честь святого рівноапостольного великого князя Володимира. Мабуть, хлопчик був свідком праведної смерті свого діда, і, звичайно, чув про нього розповіді свого батька. Багато особливостей характеру отця Володимира сформувалися під безпосереднім впливом тих рис, властивих батькові Єрмилу, які той зумів виховати у своєму синові.

Прийшовши у вік, Володимир Тимофійович вирішив піти стопами своїх предків. У 1892 році він закінчив курс Саратовської Духовної Семінарії і 16 липня того ж року отримав призначення на псаломницьку вакансію в село Олексіївку Хвалинського повіту Саратовської губернії «з зобов’язанням допомагати парафіяльному священикові у співбесідах із розкольниками». Одночасно він учителів у місцевій школі грамоти.

Проблема старообрядницького розколу була на селі дуже актуальна. Так, відомо, що коли через два роки проїздом в Олексіївці був святий праведний Іоанн Кронштадтський (†1908), він свою проповідь після вчинення Божественної Літургії адресував переважно старообрядцям-безпопівцям, які зійшли подивитися на «ніконіанського попа», про який вони стільки чули. Святий Іоанн умовляв мешканців села, що розкольничали, прийшли разом з православними на Богослужіння, залишити свою завзятість, не блукати як вівці без пастиря, але сміливо і безбоязно йти слідом за церковними пастирями, які можуть привести їх до життя вічного. І, за свідченням очевидців, слово праведника не було безплідним.

Дружина Володимира Тимофійовича, Ганна Петрівна, була на п’ять років молодшою за свого чоловіка. Вона народилася 1877 року у священицькій сім’ї, закінчила курс у Саратівському єпархіальному жіночому училищі. На жаль, точна дата їх вінчання невідома, але квиток на одруження Володимира Тимофійовича (за № 15538) було виписано 27 вересня 1893 року.

Його батько, священик Тимофій Піксанов, у цей час служив у селі Озерки того самого повіту. Відомо, що ще як мінімум один син отця Тимофія – Алексій, який народився у 1866 році, також присвятив своє життя служінню Богові та Церкві. Він був благочинним 2-го округу Хвалинського повіту, служив священиком Покровської церкви села Акатна Маза. Ще один родич Володимира Тимофійовича та його ровесник, священик Євген Васильович Піксанов, був настоятелем Казанського собору міста Хвалинська, благочинним хвалинських градських церков. Він відійшов до Господа на початку 1920-х років, став свідком початку богоборчих гонінь на Церкву.

20 серпня 1893 року псаломщик Володимир Піксанов на власне прохання був призначений на вакантне священицьке місце в село Новоспаське Хвалинського повіту Саратовської губернії. Резолюція Преосвященного єпископа Саратовського та Царицинського Авраамія (Летницького; †1893) на проханні гласила: «Проситель визначається на священицьке місце в с. Новоспаське. А священик Софінський перекладається, згідно з його колишнім проханням у с. Черкаське, щоб розмовляти, у храмі і поза ним, з розкольниками. Богослужіння як Бєляєву, так і Піксанову, коли буде присвячений, наказую здійснювати ревно, без перепусток, неспішно, під побоюванням суворого стягнення за перепустки, Благочинному наказати мати за цим пильне спостереження і про несправних священиків доносити мені». 12 жовтня того ж року духовник Хрестової церкви ієромонах Діонісій прийняв у кандидата на священний ступінь ставленицьку сповідь.

Зберігся його рапорт правлячому Архієрею: «Щодо випробування совісті на сповіді псаломщик вихованець семінарії Володимир Піксанов до висвячення його під ієрея сумнів не зустрівся». 17 жовтня Володимир Тимофійович був висвячений Преосвященним Авраамієм під ієрея. 20 жовтня священик Володимир Піксанов отримав на руки ставлену грамоту за №75 та святительське повчання. Отець Володимир був одним із останніх ставлеників пам’ятного Владики – єпископ Авраамій відійшов до Господа через тиждень після хіротонії майбутнього новомученика.

24 січня 1899 року отець Володимир був нагороджений набедренником. У жовтні 1899 року в отця Володимира та матінки Анни народилася дочка, названа у Святому Хрещенні Зінаїдою.

Резолюцією Преосвященнішого єпископа Іоанна (Кратирова; †1909) від 28 листопада[1] 1899 року отець Володимир був переведений на служіння у Воскресенський храм волосного села Павлівка (у деяких документах Павлівське) Хвалинського повіту Саратовської губернії смерті. У своєму проханні Преосвященному Іоанну він писав: «У проханні від 3-го листопада цього року я просив Ваше Преосвященство надати мені місце священика при Хрестовоздвиженській церкві міста Хвалинська. В даний час є місцем священика в селі Павлівці, Хвалинського повіту. Мені дуже бажано зайняти це місце з таких причин: у селі Павлівці нині є двокласне міністерське училище та школа грамоти, і незабаром передбачається відкрити другокласну церковно-парафіяльну школу – отже, вступивши до Павлівки, я цілком міг би віддатись справі народної освіти , Що складає моє щире та серцеве бажання; потім, село Павлівка знаходиться за п’ять верст від місця проживання моїх старих батьків, які внаслідок своїх частих хворобливих нездужань, вкрай потребують втіхи мати біля себе свого сина. Наважуюсь турбувати Вас, Ваше Преосвященство, Всемилостивий Архипастир і Отець, покірним проханням: дайте мені можливість попрацювати поки я молодий, поки сили душі й тіла у мене надміру; дайте мені можливість втішити своїх батьків під час їхньої старості і цим хоч трохи відплатити їм за їхні труди та турботи, які вони понесли під час мого виховання та навчання; прошу Вас надати мені місце священика в селі Павлівці, Хвалинського повіту».

Павлівка (нині – робоче селище, райцентр Ульянівської області) була досить великим і заможним селом – на 1912 рік у парафії вважалося 4111 осіб, ще 995 селян належали до різних старообрядницьких течій. Багато заможних селян були записані в купецтво, торгували різними товарами. У 1827 році старанням князя Миколи Олексійовича Оболенського в селі було збудовано кам’яний трипрестольний храм. Основний престол був освячений на честь Воскресіння Христового, бокові вівтарі – на честь Покрова Пресвятої Богородиці та в ім’я святого великомученика Димитрія Солунського.

Про старанність павловців до храму Божого збереглося свідчення в матеріалах до історико-географічного словника А. М. Мінха: «Та взагалі Павлівка вважається першим селом у повіті, але шкода лише, що храм Божий у нас тісний і малий. У святковий день більша половина православних прочан не вміщається у церкві, багатьом доводиться стояти поза – в огорожі». Мабуть, у великі свята на служби сходилося все чотиритисячне православне населення села, коли трипрестольний кам’яний храм міг вмістити лише частину прочан.

З 8 січня 1900 року отець Володимир є законовчителем Павлівського двокласного Міністерства Народної Освіти училища. З відкриттям у Павлівці двокласної церковної школи він викладав Закон Божий та в ній. Нині у будівлі школи розташований молитовний будинок. До квітня 1913 року отець Володимир перебував також на посаді голови Хвалинського повітового відділення Саратовської Єпархіальної Училищної Ради.

Учні церковно-парафіяльної школи, які брали участь у церковному хорі, згадували про батюшку як про добру людину, наставника та вчителя. Діти часто бачили, що їхні батьки у скрутну хвилину йшли до батюшки за порадою чи словом участі.

30 травня 1900 року благочинницький з’їзд 3-го округу Хвалинського повіту обирає священика Володимира Піксанова помічником благочинного. 4 лютого 1903 року «за ревне служіння на користь Церкви Божої, при чесній поведінці» він був нагороджений оксамитовою фіолетовою скуфою «для вживання при священнослужінні». 12 березня 1904 року, за розпорядженням єпископа Саратовського і Царицинського святого Гермогена (Долганєва; †1918) отець Володимир був призначений настоятелем Хрестовоздвиженської церкви міста Хвалинська, проте після свого прохання залишений на колишньому місці (Резолюція Преосвященнішого8) .

Благочинний, священик Олександр Нікольський, відгукувався про свого заступника так: «За посадою справний і благонадійний… Поведінка чудово хорошої… Судимий і штрафований не був, під судом і слідством не перебував і не перебуває». У кліровій відомості є запис про те, що отець Володимир «нерухомого майна не має».

За заповіддю Господньою (Мф. 28:19-20), отець Володимир невпинно проповідував. Згідно з кліровою відомістю Воскресенської церкви, за один 1907 він вимовив 119 повчань. За спогадами старожилів Павлівки, у великі православні свята, після служби, особливо на Великдень, селяни збиралися цілими вулицями у певному місці, і батюшка неодмінно був серед них. Розмови, звичайно, велися найпростіші: про повсякденні турботи, про хліб насущний. Авторитет отця Володимира серед селян був незаперечний. До нього зверталися, як до людини освіченої, розважливої.

Збереглися спогади про службу в храмі. Відвідування церкви в ті роки було для селян святом. Парафіяни йшли до храму обов’язково у чистому одязі, молилися з благоговінням. Церковний хор славився далеко за межами Павлівки, а до самих учасників богослужбових піснеспівів ставилися шанобливо.

Жовтневий переворот 1917 року приніс із собою як зміну влади у країні, але став початком масованого натиску богоборців на Церкву Христову. Кров мучеників окропила багато міст і веси Росії. У статті в «Саратовських Єпархіальних Відомостях», присвяченій положенню сільського духовенства єпархії на початку 1918 року, наголошувалося, що відібрання у духовенства землі та жител, грабежі, залучення священиків до «суду сільського трибуналу» за звинуваченням у контрреволюції . Це були «яви не одиничного, а загального порядку, що трапляються одночасно у різних селах та повітах єпархії».

У березні-квітні 1918 року хвиля більшовицького розгулу докотилася і до північного із саратівських повітів. Настоятель Воскресенського храму Павлівки став, ймовірно, першомучеником з числа кліриків Саратівської єпархії, які постраждали від богоборців.

За свідченням очевидців, вбивство отця Володимира сталося так. Декількома днями раніше до Павлівки прибули кілька червоногвардійців, які були обеззброєні місцевими жителями. Це дало владі привід думати, що у селі організовано так звану білу гвардію. А оскільки в селі був священик, коханий і шановний парафією, то «природно» з’явилося припущення, що і цей священик – отець Володимир Піксанов – складається, якщо не на чолі, то серед білої гвардії. Для покарання мешканців села за обеззброєння червоногвардійців до Павлівки було послано загін Червоної Гвардії чисельність близько 650 осіб, збільшений згодом підкріпленням до восьмисот осіб, – і почалися репресії. Увечері 2 квітня (20 березня за старим стилем) до будинку отця Володимира з’явилося кілька червоногвардійців, яких отець Володимир напоїв і нагодував. Очевидно, звичаї «отличавшегося найширшим хлібосольством» отця Єрмила міцно дотримувалися сім’ї Пиксановых, хоча священик було не розуміти, що добра собі від карателей він навряд чи дочекається. Повечерявши, вони оголосили священикові, що заарештовують його, і відправили у супроводі озброєних людей о 10 годині вечора до будівлі Волосного Правління.

Що сталося далі – у подробицях невідомо; відомо лише те, що отець Володимир години о третій ночі приведений був додому страшенно побитий батогами. Вдома мученик пробув до ранку. Вранці до нього з’явилися знову червоногвардійці і повели у Волосне Правління. Оскільки, за спогадами мешканців Павлівки, червоногвардійці забрали батюшку, не дозволивши йому навіть зняти епітрахіль, можна припустити, що останній ранок у своєму земному житті новомученик провів у молитві. Ішли так: з боків священика по одному червоногвардійцю, і один позаду. Дорогою до місця розстрілу мучителі знущалися над батюшкою. Отець Володимир із смиренністю переносив знущання. Народ натовпом слідував за карателями. Багато жінок плакали. Парафіяни обурено кричали, що «діється недозволене». Але це ще більше розпалювало нових господарів життя. І все ж таки було помітно, що конвоїри поспішають. Мабуть, боялися народного гніву.

Коли дійшли до парафіяльного храму, десь на селі почувся постріл. Припускаючи, мабуть, що починається битва, і не бажаючи далі обтяжувати себе отцем Володимиром, які тут же на площі біля храму розстріляли новомученика. Священик встиг обернутися обличчям до своїх убивць і, осяявши себе хресним знаменням, сказав: «Господи! Прийми мою душу». І епітрахіль обігрілася кров’ю.

З тіла вбитого ієрея червоногвардійці зняли чоботи та калоші. Якась жаліслива жінка підклала під голову отця Володимира його ж шапку, а інша – склала як належить йому руки. Парафіяни та рідні хотіли прибрати тіло вбитого священика, але зробити цього їм не дозволили. Після посилених прохань червоногвардійці кинули його тіло в сани та довезли до його будинку, де кинули у каретнику. Там тіло пролежало дві ночі. Потім його поховали, здійснивши відспівування в будинку, тому що відспівування у храмі дозволено не було. Поховали отця Володимира у церковній огорожі.

За розповідями очевидців, увечері, після розстрілу батюшки, у селі було незвично тихо. У багатьох сім’ях плакали за убієнним і молилися.

На запит Єпархіальної Ради Саратовському Виконавчому Комітету про факт вбивства священика та прохання захистити особу, стан і свободу православних священиків, від влади Хвалинського повіту надійшла відповідь, що священика Володимира Піксанова вбили випадково під час перестрілки.

За дорученням Єпархіальної Ради запит долі новомученика робив секретар Ради, протоієрей Олексій Хітров. Через кілька місяців він сам випробує на собі всі «принади» більшовицького судочинства – у вересні 1918 року він буде залучений як обвинувачений до суду у справі новомученика єпископа Вольського Германа (Косолапова; †1919).

Воскресенському храму Павлівки судилося ще півтора десятиліття служити домом молитви для селян. «Батюшку Піксанова» довго пам’ятали не лише корінні жителі Павлівки, а й навіть ті, хто переїхав до села після 1918 року. На жаль, імена священиків, які служили в селі після мученицької кончини о. Володимира, встановити поки що не вдалося. На початку 1930-х років храм було закрито, у ньому облаштовано склад, а в сусідніх будівлях було розміщено райком та райвиконком. Після закриття храму православні павловці збиралися на молитву в приватному будинку, господарку якого, за наявними відомостями, переслідувала за це влада.

Під час закриття храму з нього було скинуто дзвони. За свідченням Р. В. Балджі, дівчинкою, що стала очевидцем цієї події, «зібралося все село, нас із сестрою за ручку, по-моєму моя тітка, привела туди. Я добре пам’ятаю, як люди стояли навколішки і молилися. З гуркотом упав дзвін і народ заплакав». Ймовірно, у цей час були знесені могильні пам’ятники і хрести, які стояли на могилах у церковній огорожі. Саме там був похований священномученик Володимир.

Імовірно, в 1936 році храм був знесений, а на його місці збудований сільський клуб. Храм розташовувався над великим яром, що ділив усе село на дві половини, тому при будівництві клубу одночасно було ухвалено рішення про реконструкцію моста, перекинутого через яр. З цією метою було зрито бугор, на якому стояв храм, і при цьому були розкриті поховання, що розташовувалися в храмовій огорожі. За одними відомостями, кістки були таємно вивезені із села, за іншими – просто звалені в яр. У будь-якому разі, мученицькі останки павлівського настоятеля були віддані на наругу разом із останками тих православних, хто був похований біля свого рідного храму.

Ім’я ієрея Володимира Піксанова включено до Собору новомучеників і сповідників Церкви Нашої зі звершенням його пам’яті в день смерті 2 квітня (20 березня) постановою Священного Синоду  Православної Церкви від 15 липня 2016 року.