Священномученик Віктор Кіранов, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / березня на 17-й день

Священномученик Віктор народився 8 березня 1881 року в селі Мануїлівка Бердянського повіту Таврійської губернії в сім’ї священника Михаїла Кіранова; його предки були болгарами, вони приїхали до Росії в 1830 році, рятуючись від турків. Родоначальник сім’ї Кіранових, священник Протасій, який помер 1773 року в Туреччині та багато чого потерпів від гонителів-турків, заповідав своїм синам, щоб вони, незважаючи на скрутне становище православних у Болгарії, не ухилялися від священства, якщо їх закликатимуть до висвячення. Віктор Михайлович закінчив Таврійську духовну семінарію і 1903 року, обравши світську кар’єру, вступив до Юр’ївського університету, однак за рік усе ж таки залишив університет і за призначенням єпископа Таврійського Миколая (Зіорова) почав служити псаломщиком у Свято-Троїцькому храмі в селі Новопрокоф’ївка Бердянського повіту. Віктор Михайлович одружився з дівицею Антоніною, випускницею Сімферопольського жіночого духовного училища, дочкою священника Петра Троїцького.

30 жовтня 1905 року єпископ Таврійський Олексій (Молчанов) висвятив Віктора Михайловича на священника до Покровської церкви села Велика Благовіщенка Дніпровського повіту. У 1906 році отець Віктор був призначений законовчителем до Нововасилівської земської школи. На початку двадцятих років його возвели в сан протоієрея і призначили настоятелем Вознесенського собору в Бердянську, а після його закриття 1928 року — настоятелем Покровської церкви і благочинним Бердянського округу. Покровська церква в ті роки була єдиною в місті, і протоієрей Віктор дав у ній притулок усім тим священникам, які залишилися без парафій, але хотіли служити Господу. Він завів касу для підтримки незаможного духовенства, звідки регулярно видавалися невеликі суми грошей, що рятувало від голоду сім’ї переслідуваного духовенства.
Кілька разів до Бердянська приїжджав архієпископ Дніпропетровський Георгій (Делієв), до якого і отець Віктор їздив з доповідями у справах благочиння. У 1936 році архієпископ Георгій був заарештований і через легкодухість обмовив побратимів-єпископів і підпорядковане йому духовенство, показавши про протоієрея Віктора та інших священників Бердянська, що всі вони були ним завербовані під час “архієрейських поїздок для шпигунської та диверсійної роботи”.
У 1936 році над Покровським храмом нависла загроза закриття — влада збиралася його зруйнувати, щоб із цегли скласти будівлю школи. Священники, які тут служили, — протоієреї Віктор Кіранов і Михаїл Богословський та священник Олександр Ільєнков — вирішили по можливості чинити опір цьому. Обійшовши будинки вірян, вони запросили їх на парафіяльні збори. Збори відбулися після Божественної літургії 8 січня 1937 року, і прийшло на них ледь не чотири тисячі осіб. З протестами проти закриття виступили багато парафіян храму, і один із них сказав: “Радянська влада забирає нашу останню відраду, нам потрібно міцно стояти перед цією владою… Якщо радянській владі треба будувати школу, то ми зберемо гроші на камінь і здамо…” Присутні однодушно підтримали оратора і стали вигукувати: “Не дамо закрити церкву!” А промовець продовжив: “Де та цегла із уже зруйнованих церков? Чому із неї не побудована жодна школа? Миряни, наші серця вже двадцять років обливаються кров’ю…” Зайшовши після промови до вівтаря, оратор підійшов до отця Віктора, і той сердечно подякував йому за полум’яну промову на захист церкви.

Виступи вірян на захист храму не допомогли — його незабаром після зборів закрили, а за деякий час, влітку 1937 року, священників Покровської церкви заарештували і помістили до в’язниці в Бердянську.
Отцю Віктору пред’явили свідчення лжесвідків, у яких ішлося про те, ніби він доручив їм у день виборів отруїти колодязі й видав навіть для цього отруту. Один із лжесвідків показав, що священник приходив до нього на квартиру і брав у нього та давав сам шпигунські повідомлення, призначені для єпископа Георгія (Делієва). Ознайомивши отця Віктора зі лжесвідченнями, начальник Бердянського НКВС зажадав, щоб священник їх підтвердив, але отець Віктор відмовився. Пролунала груба лайка, і потім слідчі нещадно побили священника: били по обличчю, по животу, по чому попало. Але оскільки це не подіяло, його стали допитувати цілодобово: слідчі змінювалися, а підслідного безперестанку, протягом тринадцяти діб допитували. Перерва в допитах була зроблена лише один раз на шість годин.
Через місяць отець Віктор підписав проти себе лжесвідчення, і справу відправили на підпис прокурору. Той, однак, визнав незадовільним те, як велася справа, і непереконливими свідчення обвинуваченого, і матеріали слідства було відправлено у вищу інстанцію — до Москви, звідки надійшла відповідь, щоб у всьому розбиралися на місці.
Знову почалися допити, під час яких були представлені лжесвідчення зі звинуваченнями отця Віктора в антирадянській агітації. До очної ставки було залучено священника, який зрікся сану і служив раніше разом з отцем Віктором у Покровській церкві. Він заявив, що протоієрей Віктор говорив йому, що колгоспне будівництво шкідливе і колективне господарство згубне для селян, що отець Віктор назвав його “балдою” і “підлабузником” за те, що він відмовився служити священником і перейшов на радянську роботу. Лжесвідок показав також, що отець Віктор був керівником усього парафіяльного життя, ініціатором і керівником зборів, влаштованих після свята Різдва на захист храму. На закінчення лжесвідок, котрий зняв із себе сан, зухвало і нахабно сказав: “Пора, Вікторе Михайловичу, кинути займатися цим і перейти на чесну працю”. У відповідь отець Віктор назвав його “балдою”, за що тут же отримав десять діб карцеру.

Зібравшись з силами і побачивши, яка нещадно-жорстока й підступна машина працює на знищення його особистості та всіх плодів віри, що їх він зібрав за попереднє життя, отець Віктор зайняв тверду позицію, відмовившись від свого підпису під протоколами допитів з висунутими проти нього обвинуваченнями, і рішуче відкинув все, у чому його продовжували обвинувачувати. Побоюючись обману і фальсифікації з боку слідчого, він 7 березня 1939 року письмово відмовився від початкових свідчень, вибитих у нього слідчим. А потім письмово заявив, що не визнає себе винним: “Я даю правдиві свідчення, в антирадянській діяльності я себе винним не визнаю. Ніколи антирадянської роботи я не вів”.
Слідство було закінчено, в очікуванні вироку всіх обвинувачених відправили до в’язниці в місто Запоріжжя.
Протоієрей Віктор писав із ув’язнення близьким: “Шлях до спасіння проходить нормально, за вказівкою апостола Якова — спершу страждання, потім терпіння, а переносячи їх, привчаєшся до смирення, яке, сподіваюся, породить у майбутньому любов і приведе до спасіння… Страждаю я, як вам відомо, цілком невинно юридично і фактично, бо перед державою і перед владою ні в чому не винен, — усе місто це може підтвердити… Перед Богом же винен за багато і багато гріхів, за що й несу це жахливе покарання як заслужене. Карцер — звідси тільки й просити Бога, щоб пробачив мене, а я Йому лише дякую за милість виправлення цим шляхом. Усіх вас прошу: нехай буде мир між вами на спасіння ваше, а мені на втіху”.
29 жовтня 1939 року трійка НКВС засудила протоієрея Віктора до восьми років ув’язнення у виправно-трудовий табір, і його відправили до Новосибірську область, звідки він писав дружині: “Пишу нашвидкуруч… Прибув до місця свого призначення. Їхав через Харків, Сизрань, Новосибірськ, Томськ і Асино за сто верст від Томська. Живий і здоровий — працюю. Писати матиму можливість один раз на місяць… Відчувається, що бачитися більше не доведеться, а там що Бог дасть…”.

Влаштувавшись у таборі, отець Віктор писав дружині: “Моя адреса — с. Асино, Новосибірська область… Біля Асино табір трудовиправний, де мене і виховують у цьому напрямку. Назва табору показує його призначення. Важко, гидко й прикро, але нічого не поробиш. Приймали добре, приймемо покірливо і погане, закінчувати життя десь та й треба; слава Богу, що дав можливість спокутати цим шляхом незліченні гріхи перед Ним, тобою і сім’єю. Знаю, звісно, що живеться вам без мене важкувато, але допомагати вже більше нічим не можу, бо вбогий єсмь… Одягу та білизни поки не потрібно — обстановка така, що все це марна трата. Старі літні туфлі, черевики і дві кольорові сорочки та штани із якогось паскудного матеріалу прийшли до літа… про хороше, і тим паче біле, і говорити годі — не потрібно безумовно, смішно і нерозумно. Живу серед обшарпанців, нещасних старих, і сам уже такий…”
“…Спершу ходив на лісозаготівлі, пиляти дрова, потім до овочесховища перебирати гниль… а тепер днювальним у 8-му бараку, де проживають службовці, управлінці. Ходжу в казенному одязі й у постолах. Чергую з 1-ї години ночі до 7-ї ранку, а вдень прибирання барака, доставка води і дров… Словом, справжній кухонний мужик…”.
“…Мелітопольський кум тисячу разів правий, що я несу кару за гріхи свої, і я нескінченно радий, що Бог хоч цим шляхом скерував мене, найбільшого грішника, на шлях виправлення й покаяння, але загалом, кажучи об’єктивно, він сказав старечу нісенітницю, чи просто дурницю. Усі наші праведники, найдостойніші пастирі несуть покарання, звісно, за свої гріхи, але найпаче ж за людське невігластво і добробут тих, хто сидить на місцях і думає про свої заслуги, яких ніколи не було. Бог дощить на праведних і на злих, і сонечко гріє тих та інших, у горнилі ж правди Божої виявиться, де золото і срібло, а де полова і солома. Сам упорядник літургії, скорочувати яку так бояться, закінчив життя не в мелітопольському храмі, а в засланні, хоча нічого не скорочував, а навпаки, створював і укладав, чим ми й до цього часу користуємося. Слава Богу за все!”

28 квітня 1940 року отець Віктор писав своїм близьким: “Я живий і здоровий, перше з великої милості Іісуса Христа, а друге з тієї самої милості, розпалюваної — це я, безумовно, відчуваю — проханнями нашого заступника святителя Миколая і молитвами — так, молитвами вашими, мої добрі, хороші друзі. Життя моє протікає звично, як життя будь-якого ув’язненого, — життя сіреньке, жалюгідне, вбоге, сповнене скорботи, — скорбота моя за вас, милі мої, не полишає мене ні на хвилинку, і самотність, адже я тут зовсім самотній… Усілякі міркування з цього питання хоча б і розумних людей розбиваються, як риба об лід, — лише наше духовне спілкування, наша віра заспокоюють цю глибоку, але поки що не смертельну рану, а день сьогоднішній іде з усіма його подіями, примиряє всі кривди, які завдаються людьми людям, — пробачимо всіх Його Воскресінням… Ось це прощення і свідомість повної невинності перед суспільством, Батьківщиною і урядом дають надію в заспокоєнні, в очікуванні все ж таки хорошого, справедливого кінця — нашого жаданого побачення за домашньої сімейної обстановки — хай буде, Господи, хай буде. Як хочеться написати вам, усі мої дорогі друзі, ще багато-багато теплих, добрих слів, але не знаєш, як їх і викласти, — ну, словом, у справжні святі хвилини плачу, люблю, цілую всіх вас, розумію вас — як, сподіваюся, і ви мене розумієте — всіма фібрами свого єства. Почуй, Господи, наше взаємне моління і в цей час, як жертву хвали, прийми наш короткий взаємний вигук: Христос воскрес! і у відповідь: Воістину воскрес!..”
Навесні 1940 року протоієрея Віктора відправили до Темниківських таборів, звідки він написав рідним: “Я з великої і незаслуженої милості Божої живий і здоровий… За посилки дуже і дуже вдячний, але навіщо ж відразу дві? Це пересіл, збитковий і для вас, і для мене — зберігати легко мало, а надлишок не знаєш, куди й покласти. Мало ви уявляєте умови мого життя. У майбутньому дотримуйтеся планомірності. Місцевість, у якій живу, називається Темники — це колишня Саровська пустинь. Про себе писати нічого не можу, скажу тільки, що ви всі далекі від найменшого уявлення і побутових умов, і зовнішнього мого вигляду, в якому я перебуваю. Зараз взяв у лікаря одноденний відпочинок — тривожить серце, і ось маю змогу черкнути вам декілька слів, в інші дні вночі йду на роботу, вночі й приходжу, часу й умов для писання немає…”

1 листопада 1940 року отець Віктор написав: “Я живий і здоровий, все це з великої милості Божою і за старанність ваших молитов, за заступництвом нашого покровителя святителя Миколая. Коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; а коли постарієш, то простягнеш руки твої і інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш.. Якщо перефразувати це на слово “писати”, то для вас має бути зрозумілим, — що можу я про себе писати? Та нічого, ми повинні, перебуваючи в такому становищі, більше відчувати, ніж розуміти… Усі три посилки отримав. Велике… дякую з глибоким поклоном нещасного зека шлю вам, недостойний цієї уваги. Примітка дружня: посилати потрібно те, що можна носити і зберігати в кишені, — це сухарі, ковбаса, цукерки. Відламав, узяв у кишеню і пішов на роботу, і їсти це непоказно…”
22 січня 1941 року він писав рідним: “Я після тривалого часу роботи на лісоповалі, де страшенно втомився й обірвався, місяць був днювальним і добре відпочив — зараз зарахований до розряду актированих інвалідів 2-го розряду та перебуваю в 11-му табірному пункті на роботі в закритому приміщенні — в’язання сіток…”
Вітаючи дружину з тезоіменитством, отець Віктор писав їй у лютому 1941 року: “Будь здорова, можливо, Господь зглянеться над Своїм поганим служителем і сподобить ще хоч трохи пожити нам разом у мирі, радості та взаємній любові. Як би хотілося ще пожити разом і, підбиваючи підсумки минулого життя, замкнутися від усього світу в свою хатинку і безвихідно просидіти в ній до кінця свого життя, слухаючи твої милі, завжди добрі й ласкаві розмови мовчки, насолоджуватися ними, попутно наминаючи завжди охайно і смачно приготовані й улюблені мною страви. Це з одного боку, а з іншого — провести нам разом залишки життя в благочесті й молитовному настрої, дякуючи Богові за Його великі милості й нагороди за все минуле життя, і, насолоджуючись здоров’ям та любов’ю своїх милих, завжди нами любимих діток і онуків, бути їхніми молитовниками перед образом нашого покровителя, святителя Миколая. Ось мої побажання тобі, моя люба імениннице, — нехай буде в усьому воля Божа: простягни, Господи, милості Свої і надалі над негідним, але люблячим Тебе подружжям.
Моїм друзям шлю свій привіт і привітання зі вступом у великі дні майбутньої Тріоді. У неділю, 10 березня, помолимося разом здоровою духовною молитвою, і я заочно звільню вас від усіх хвороб, накопичених за період часу відсутності лікарні, а ви помоліться за в’язня, який завжди духовно перебуває з вами…

Через місяць отець Віктор написав рідним: “…Про побачення не клопочу, бо воно неможливе і не потрібне. Збережіть усе уявлення про мене за колишнім моїм образом і збережіть його у своїй пам’яті, а теперішній свій вигляд я віднесу в могилу, про який ви не матимете уявлення, — і добре. Побачення — це зайві сльози і жах, та й непотрібна витрата необхідних для вас коштів. Якщо Господь не сподобить побачитися, хай буде воля Його, а сподобить — поговоримо і поплачемо сльозами радості. Актированих інвалідів за зону табору не виводять, і працюють посильно лише в зоні табору. Я ходив на роботи за 3-7 кілометрів. Що стосується дострокового звільнення для таких, то це фантазія, що ґрунтується на вогнепальному бажанні свободи, і тільки. На першу свою скаргу від березня 40-го року отримав відповідь, що підстав для перегляду справи немає, а тому — без наслідків… Ну, що Бог дасть, почуття повної невинності перед владою і державою дасть змогу примиритися з усіма стражданнями…”
З початком Великої Вітчизняної війни становище ув’язнених різко погіршилося; багато хто почав помирати, залишившись без підтримки рідних, які самі в цей час опинилися в тяжкому становищі. Протоієрей Віктор Кіранов помер у Темниківському таборі 30 березня 1942 року і був похований у невідомій могилі.