Священномученик Василій Максимов, пресвітер

Місяця вересня на 10-й день

Священномученик Василь народився 28 січня 1887 року в селі Бабка Павловського повіту Воронезької губернії в сім’ї селянина Микити Максимова. Сім’я жила бідно, а крім того, Микита тяжко захворів і осліп. Василь ріс хлопчиком благочестивим і слухняним, і місцевий священик благословив його прислуговувати у вівтарі. Одного разу в престольне свято службу в храмі звершував приїжджий архієрей; йому сподобався благочестивий, обдарований музичними здібностями хлопчик, і він взяв його з собою до місця свого служіння в Шадринськ і визначив у духовне училище. Василю було тоді чотирнадцять років.
У Шадринську він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Юлією, яка навчалася на той час у музичному училищі. Її батько, священик Олександр Конєв, служив у храмі на станції Мисова Іркутської губернії.
У 1914 році Василь Микитович був висвячений у сан священика до одного з храмів міста Шадринська, потім переведений до храму в місті Петропавлівську. У 1923 році отець Василь переїхав до Москви і був призначений до храму великомученика Микити в селі Кабаново Оріхово-Зуєвського повіту Московської губернії. За бездоганне і ревне служіння Церкві отець Василь був зведений у сан протоієрея і згодом нагороджений митрою і призначений благочинним.
У Кабанові було кілька будинків, що належали церкві: будинки священика і диякона, церковнопарафіяльна школа і невелика сторожка, де жила благочестива дівчина Євфимія Вишнякова зі своїм батьком-сторожем. До них у кімнату було протягнуто мотузку з дзвіниці, щоб у разі проникнення до храму злодіїв сторож міг дзвонити в дзвін. Із церковних будівель до 1923 року за церквою залишилися тільки будинок священика і сторожка.
Протоієрей Василь оселився з сім’єю у великому священицькому будинку. Служив отець Василь часто; за кожною службою він говорив проповіді, до яких завжди напередодні ретельно готувався, користуючись своєю великою бібліотекою. Отець Василь знав, що його проповіді досягають серця парафіян і тому не подобаються цивільній владі, але він вважав просвіту пастви своїм невід’ємним обов’язком. Народ розумів, що священик перебуває в небезпечному становищі, і цінував, що він не втомлюється проповідувати істини Христові. Парафіяни довіряли своєму батюшці і знали, що в цей скрутний час вони не самотні і не покинуті, і завжди можуть звернутися до нього за допомогою і підтримкою. І він зі свого боку намагався цілком служити церковному народу і на кожне прохання йшов соборувати і причащати тих, хто не міг прийти в храм.
У 1927 році священика спіткало нещастя – 10 червня померла його дружина Юлія, якій виповнилося всього лише тридцять два роки. Вона сколупнула на підборідді прищик, почалося зараження крові, і, не прохворівши тижня, вона померла. Отець Василь залишився з трьома дітьми – доньками Марією і Ніною десяти і чотирьох років і сином Миколою, якому не виповнилося і двох років. Для отця Василя це стало важким випробуванням, тому що з дружиною вони жили душа в душу і вона була йому першим помічником. Перший час після смерті дружини він не міг спати і, бувало, щойно діти засинали, йшов на могилу дружини і довго молився. Траплялося, прокинуться діти, а батька немає, він на могилі матері. Ці переживання важко позначилися згодом на здоров’ї священика.
Наприкінці двадцятих років у селі сталася пожежа, згоріло одразу кілька будинків. Отець Василь поступився великою церковною оселею сім’ям погорільців, а сам перейшов у невеличкий будиночок на околиці села, господарі якого запросили до себе священика з дітьми. Згодом він перейшов жити в церковну сторожку, де на одній половині жила Євфимія з батьком, а на іншій оселився отець Василь із дітьми. Євфимія взяла на себе піклування про дітей і намагалася замінити їм матір.

Труди і переживання повільно підточували здоров’я священика. У 1935 році отець Василь виїхав у церковних справах до Москви з двома парафіянами, вівтарниками Василем і Миколою, які багато допомагали йому в роботах по храму. Усі вони зупинилися в його доньки Марії, яка мешкала на той час у Москві недалеко від Даниловського кладовища. Тут у отця Василя відкрилося кровохаркання, і стало ясно, що стан його здоров’я скоро може стати критичним. Він вирушив у лікарню, і йому сказали, що в нього туберкульозний процес у легенях і що йому потрібно негайно лікуватися. Лікарі пояснили, що потрібно робити, і священик поїхав додому.

Отця Василя врятувала любов парафіян. Щойно вони дізналися, що священик тяжко хворий, його завалили продуктами, у селі навіть встановилася черга – кому які продукти нести, парафіяни постачали йому все необхідне, аби тільки отець Василь одужав. Чи то завдяки цим продуктам, які підтримали фізичні сили священика, чи то завдяки тій любові, яка виявилася у парафіян до свого батюшки, – він зцілився від туберкульозу абсолютно.
Настав 1937 рік. Звідусіль стали приходити звістки про арешти священиків і мирян. Нависла загроза арешту і над протоієреєм Василем. Влада неодноразово пропонувала священикові піти з храму і, знаючи, що у нього гарний і сильний голос, пропонувала йому влаштуватися артистом у театрі, але отець Василь відкинув ці пропозиції як безглузді. Він став готуватися до арешту і спалив найдорожче для нього – щоденник своєї покійної дружини.
Глибокої ночі з 22 на 23 серпня 1937 року в двері тієї половини сторожки, де жила сім’я священика, постукали. Отець Василь відчинив. До хати увійшли співробітники НКВС і веліли священику збиратися і йти за ними. Діти прокинулися. Отець Василь почав збиратися. Обшуку не влаштовували.
Вийшовши разом зі священиком із дому, один зі співробітників НКВС зачинив вхідні двері на палицю, щоб діти не могли вийти слідом за батьком. Машина стояла далеко від будинку, і до неї треба було йти. Перш ніж іти, отець Василь попросив дозволу пройти на могилу дружини і помолитися. Йому дозволили. Він помолився і попрямував до машини.
За всім, що відбувається, спостерігала зі своєї половини Євфимія; щойно вона побачила, що всі пішли, одразу ж пройшла на іншу половину до дітей і почала їх заспокоювати та втішати. Втім, вони були занадто малі, щоб зрозуміти, що їхній люблячий батько пішов від них назавжди. Відтоді Євфимія взяла на себе піклування і турботу про дітей.
Протоієрея Василя ув’язнили у в’язницю в Оріхово-Зуєві, і тут уперше його допитали. Лжесвідки за посадою і страху заради дали необхідні слідству свідчення, і слідчий ставив запитання священику відповідно до їхніх показань.
Незважаючи на те, що отець Василь не визнав себе винним, в обвинувальному висновку, складеному слідчим 10 вересня, були відтворені всі свідчення лжесвідків.
На початку вересня Євфимія і діти зібрали отцю Василю передачу.
До в’язниці в Оріхово-Зуєво поїхала Євфимія. Їй вдалося передати священику речі та записку.
Незабаром після цього отця Василя перевезли до в’язниці в Москву. 20 вересня слідчий коротко допитав священика.
22 вересня трійка НКВС засудила отця Василя до розстрілу. Протоієрея Василя Максимова було розстріляно 23 вересня 1937 року, його поховали в безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.
Після арешту і смерті отця Василя, про що, втім, його діти тоді не знали, старша донька Марія продала сервіз, що залишився від батьків, на двадцять чотири персони, який колись батькові Василеві зробили на його замовлення на Дульовській фабриці, і на ці гроші купила кімнату у Вешняках у Москві. Переїхавши в неї, вона взяла до себе брата і сестру. Бібліотека батька Василя була подарована. Усі світські книжки, більшу частину яких становила російська класика, подарували старанному парафіянину Василеві, донька якого навчалася в інституті і стала потім учителькою. Духовні книжки віддали церковній співочій, а вона передала їх якомусь молодому чоловікові, який, читаючи їх, просвічувався і був згодом висвячений у сан священика.