Священномученик Василій (Зеленцов), єпископ Прилуцький

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / березня на 22-й день / червня на 10-й день — Собор Рязанських святих / липня на 1-й день — Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідне) / листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного собору Руської Православної Церкви 1917-1918 років / листопада на 27-й день — Собор новомучеників і сповідників Радонезьких

Священномученик Василій (у миру Василій Іванович Зеленцов), єпископ Прилуцький, народився 1870 року в родині священника Іоанна Зеленцова, який служив у селі Зимарове Ранненбургського повіту Рязанської області. Отримавши благочестиве виховання, Василій з юних років перейнявся щирою любов’ю до батьківської віри, що визначило в майбутньому його життєвий шлях.

Після закінчення юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету зі ступенем магістра права В. І. Зеленцов, незважаючи на те, що перед ним відкрилася дорога до світської кар’єри й добробуту, відмовився від мирської слави і вступив до Санкт-Петербурзької духовної академії. Після її закінчення працював викладачем російської мови в духовному училищі, брав активну участь у підготовці Всеросійського Помісного собору, який відбувся в 1917-1918 роках. Будучи його делегатом, він разом зі своїм духівником єпископом Феофаном та іншими ієрархами висунув вимогу про відновлення Патріаршества в Руській Церкві, чому намагалося противитися революційно-обновленське крило делегатів собору.

Василія Івановича Зеленцова включили до складу соборної комісії (після відновлення Патріаршества). Особливої уваги заслуговує його промова від 13 листопада 1917 року, у якій задовго до розгону більшовиками так званих Установчих зборів і початку масового терору, він пророчо застерігав: “Держава житиме і видаватиме закони, які ій заманяться. Адже вона не захоче зважати на природу Церкви. Ми повинні очікувати цілої низки законів, які будуть шкідливими для Церкви”.

З початком революційної вакханалії і смути в 1918 році Помісний собор був закритий. Закрите було і Духовне училище. На запрошення архієпископа Полтавського Феофана (Бистрова) Василій Зеленцов переїхав до Полтави, де перший час служив єпархіальним місіонером у світському званні. З посиленням гонінь на Церкву Василій Іванович остаточно вирішив присвятити своє життя служінню Богові.

В 1919 році, давши обітницю безшлюбності, прийняв сан священника. Призначений кліриком Свято-Троїцького храму, отець Василій невдовзі став його настоятелем. На противагу комсомолу при церкві він створив Покровське християнське товариство молоді. Після кожного богослужіння отець Василій виступав з проповідями. Послухати його приходила майже вся Полтава. Полюбила паства свого наставника за щиру молитву, безмежне милосердя, любов до ближніх. Він щодня обходив пішки околиці міста, роздаючи злиденним і голодним гроші, пожертвувані на Церкву. Цим примножував свою паству, повернув у православ’я багатьох сектантів.

На своє утримання отець Василій взяв чотирьох осиротілих дітей. Цей період був ознаменований посиленням гонінь на Святу Церкву. В 1922 році богоборчий режим під приводом допомоги голодуючим Поволжя насильно вилучав церковні цінності. Отець Василій запропонував владі дозволити йому збирати необхідні кошти замість грабування храмів. Безбожники відмовили йому в цьому, обвинувативши в антирадянській агітації. Улітку 1922 року над п’ятдесятилітнім священником був учинений судовий процес. Його оголосили ворогом радянської влади. Досвідчений адвокат пан Оголевець переконливо доводив невинність священника, але до нього ніхто не прислухався.

Високий, худорлявий священник з сумною, лагідною і благодатною посмішкою вислуховував усі обвинувачення. У слові у відповідь він осінив себе хресним знаменням і сказав: “Багато за ці дні говорили проти мене, багато з чим я не згодний і багато обвинувачень я міг би спростувати. Я приготував велику промову по пунктах – ось вона, – і показав зошит. Але зараз я передумав і скажу небагато. Я вже заявив вам, і ще раз заявляю, що я лояльний до радянської влади. Тому що вона, як і все, попущена нам Богом. Але де справа стосується віри Христової, стосується храмів Божих і людських душ, там я противився і противитимуся до останнього подиху представникам будь-якої влади. Ганебно-грішно було б мені, воїну Христовому, котрий носить цей святий хрест на грудях, захищати особисто себе в той час, як вороги ополчилися і оголосили війну Самому Христу. Я розумію, що ви робите мені ідейний виклик, і я його приймаю…”

Зненацька в залі пролунав галас. Одні викрикували непристойні лайки на адресу священника, вимагали розстрілу; інші, парафіяни, плакали, вимагали звільнити невинного. З труднощами, підвищивши голос, священнику вдалося закінчити свою думку: “Так. Я приймаю ваш виклик. І яке б покарання ви не винесли мені, я повинен перенести його твердо, без страху, навіть смерть готовий прийняти, тому що немає нагороди вище, ніж нагорода на Небесах”. Отцю Василію був винесений смертельний вирок. Галас, ридання охопили зал. Багато хто кинувся до священника. Міліція виганяла людей, деяких заарештовувала. При слові “до розстрілу” отець Василій широко перехрестився і зі смиренною, лагідною посмішкою повернувся обличчям до народу, благословляючи хресним знаменням людей і утішаючи словами: “Господь із вами, заспокойтеся, на все воля Божа”.

Безвинного старця повели. Народ не визнав законності суду. Адвокат Оголевець подав клопотання про помилування, делегати в той же день виїхали до Москви. У результаті вирок до вищої міри покарання був замінений десятьма роками ув’язнення. Щодня до в’язниці приходили його духовні чада, приносили їжу, книги, одяг. Він користувався повагою серед ув’язнених, які не дозволяли йому виконувати принизливу роботу, захищали від брутального слова.

Згодом отця Василія перевели до Харківської в’язниці, де він відбував строк до 1924 року. За Промислом Божим був амністований. Повернувшись до Полтави, отець Василій застав церковне життя в повному запустінні. У місті діяли розкольники, групи українських самосвятів-автокефалістів і обновленців, на викриття яких отець Василій направив свій проповідницький хист. І в місті вдалося відновити церковний мир, послабити діяльність розкольників. За такі заслуги за спільним бажанням духовенства та мирян, з благословення Патріарха Тихона отець Василій 12 серпня 1924 року був рукопокладений на єпископа на Прилуцьку кафедру (нині Чернігівська область). Хіротонію звершили архієпископ Полтавський Григорій, і єпископ Ніжинський і Глухівський Дамаскін (Цедрик), керуючий Чернігівською єпархією, котрий нелегально прибув до Полтави. Усе відбувалося таємно. Владика Василій зі ще більшою твердістю став боротися з розкольниками і богоборцями. Як постійний заклик, звучали його слова: “… ніяких потурань, ніяких компромісів у вірі, боротися і боротися з ворогами Христа, нести приклад всепереможної любові і віри, не боятися катувань і смерті, тому що страждання за Нього – вище щастя, вища радість”.

В 1926 році, напередодні Успіння Божої Матері, владику Василія заарештували знову. Вже назавжди. Знеможений у таборах, в’язницях, засланий на Соловки, він не зламався, продовжував брати активну участь у церковному житті, відмовився підписати декларацію про визнання радянської влади. Він вказував на неприпустимість примирення зі “слугами антихриста” і підпорядкування Церкви Христової безбожній владі.

В 1928 році із Соловків владика Василій був переведений до Іркутської в’язниці, 9 грудня 1929 року під конвоєм був відправлений до Москви, до катівні НКВС на Луб’янці. У жорстоких катуваннях він не відмовився від своїх поглядів. 3 лютого 1930 року був засуджений до смертної кари, яка відбулася 4 квітня 1930 року. За деякими свідченнями, його заживо втопили в каналізаційній клоаці. Так прийняв мученицький вінець святитель Василій, єпископ Прилуцький.

На Архієрейському Ювілейному Соборі, що відбувся в Храмі Христа Спасителя в Москві (13-16 серпня 2000 року), серед тисячі ста п’ятдесяти чотирьох новомучеників, страстотерпців, сповідників був канонізований Василій (Зеленцов), священномученик єпископ Прилуцький (1870-1930).

Тропарі, кондаки, молитви та величання