Священномученик В'ячеслав Луканін, диякон p1appn1e4qpbe7p51qoh19tc14l03
Житія святих,  Серпень

Священномученик В’ячеслав Луканін, диякон

Місяця серпня на 3-й день

4 (17) березня 1882 року, в день блгв. кн. В’ячеслава Чеського в губернському місті Пермі, в сім’ї Георгія Оксентійовича Луканіна народився син, якого, охрестивши, назвали В’ячеславом на честь св. Чеського князя. В’ячеслав пішов стопами свого батька-священика. Сам же В’ячеслав, будучи від народження слабкою дитиною, часто хворів, але ще в юності сам вибрав собі духовну стезю і вступив до Пермського духовного училища, де працював його рідний батюшка.

Велика сім’я священика Георгія була малозабезпеченою. Першим природним послухом юного вихованця став кліросний спів в училищному храмі, де його дедалі частіше призначають “старшим по хору”.

Навчався В’ячеслав із великими труднощами.У 1889 році, В’ячеслав Луканін вступає на перший курс Пермської духовної семінарії. Але через слабкість здоров’я В’ячеслав не може вчитися через часті хвороби, що відволікають його від регулярного відвідування навчальних занять.

У 1901 році В’ячеслав Луканін був милостиво благословенний Пермським Єпископом Петром в архієрейський хор. Бачачи любов регента В’ячеслава до співу, парафіяни Мотовиліхінського заводу просили його організувати при їхній Свято-Троїцькій церкві народний, аматорський хор і бути його керівником, регентом. Єпископ Іоанн, який прийшов на Пермську єпархіальну кафедру, поставив В’ячеслава Луканіна з чину півчих на посаду помічника регента при архієрейському хорі і вихователем півчих архієрейського будинку. Так новим місцем проживання В’ячеслава став Архієрейський будинок Пермського владики.

Через рік, 16 липня 1902 року, єпископ Іоанн визначив В’ячеслава на посаду псаломщика при заводській церкві Святої Трійці м. Кизела Солікамського повіту. Відразу після приїзду в Кизел, 20 липня 1902 року, В’ячеслав бере під своє керівництво храмовий хор. Те, як успішно справлявся В’ячеслав зі своїми новими обов’язками тут, на новому місці, свідчать численні архієрейські грамоти і подяки, які він отримував за свої труди. Тут же, в Кизелі, 1903 року В’ячеслав (а йому був уже 21 рік) одружився з дівицею Марією Гордіївною Галкіною. Через рік у Марії та В’ячеслава Луканіних народилася перша дочка Галина.

У сім’ї Луканіних народилося дев’ятеро дітей, троє з яких померли в дитинстві, а остання дочка Людмила народилася 31 серпня 1918 року за два тижні після мученицької загибелі свого батька в Нев’янську.

25 березня (7 квітня) 1905 року, на свято Благовіщення, єпископом Пермським Павлом, В’ячеслава Луканіна висвятили у стихар. У 1906 році В’ячеслав стає членом “Православного Братства святителя Стефана Пермського”. У 1910 році Солікамський повіт відвідав Преосвященний єпископ Палладій. Він запросив регента Свято-Троїцького храму Кизеловського заводу В’ячеслава Луканіна з його хором узяти участь у поїздці єпископа по Пермській єпархії, бо “луканинський” хор вважався найкращим в усьому Солікамському повіті. По завершенні цієї поїздки В’ячеслав був удостоєний особистої похвали єпископа Палладія з грошовою премією “за прекрасну постановку хору”.

26 листопада (8 грудня) 1912 року Пермським єпископом Палладієм В’ячеслава Луканіна висвятили в сан диякона. Прийнявши священицький сан, отець В’ячеслав не залишив управління церковним хором, а продовжував керувати ним, як і раніше. У 1913 році отець В’ячеслав отримав “Ювілейний Хрест” на Володимирській стрічці та Ювілейну медаль “На згадку про 300-річчя Дому Романових”.Збереглися свідчення, що 5 липня 1914 року диякон В’ячеслав Луканін отримав письмове схвалення (за № 305) від благочинного 1-го округу Солікамського повіту “за умілу і прекрасну постановку хору”.

За весь час служіння в Кизелівському заводі отець В’ячеслав багаторазово був удостоєний особистої похвали і грошових нагород за свої труди з організації діяльності хору і від головного управителя всіх маєтків князя С. С. Абамелек-Лазарєва – пана Пепеляєва. Сучасники називали отця В’ячеслава Луканіна “…людиною з оксамитовим голосом…”.Парафіяни Мотовилихинського заводу запрошували його служити до себе, в їхній заводський храм, уже в сані диякона.Резолюція про переміщення вже була надрукована в “Пермских Епархиальных ведомостях” за 7 лютого 1915 р., але, з невідомої нам причини, переведення диякона скасували.Він був залишений на колишньому місці служіння. Отець В’ячеслав був одним з організаторів Церковно-співочих курсів у с. Усолье Солікамського повіту.

Збереглися спогади про ці курси: “Наскільки можна судити за загальними заходами нашого Преосвященнішого владики Андроніка, спрямованими на задоволення релігійних потреб Богом ввіреної йому пастви, у низці його численних Архіпастирських турбот по управлінню єпархією одне з чільних місць посідає турбота про постановку на належну висоту церковного співу, – цієї істинної краси православного християнського богослужіння, цього могутнього знаряддя у справі підняття релігійної налаштованості населення.

Бо кому невідомо, яким дивовижним і привабливим є гарний, стрункий, згідний і натхненний спів церковний!Хто не випробовував на собі і не спостерігав, як радіють і розчулюються православні люди, як у містах, так і в селищах, коли у них у храмі заводиться більш-менш згідний хоровий спів!

З метою утворення на парафіях досвідченого в церковно-співочій справі складу керівників церковних хорів, псаломщиків і взагалі з метою досягнення якомога кращої постановки церковного співу, наш дбайливий про потреби пастви Архіпастир відкрив при своєму Архієрейському домі спеціальне училище для підготовки псаломщиків, за його розпорядженням всі парафії єпархії забезпечені чудовим посібником із церковного співу – книгою “Супутник Псаломщика”.

Нарешті пропозицією від 23 січня поточного (1915) року він запропонував духовенству єпархії обговорити питання на Благочинницьких Окружних З’їздах і втілити в життя питання про влаштування в округах церковно-співочих короткострокових курсів для дияконів і псаломщиків. Перші такі курси влаштовані були з благословення Преосвященнішого Архіпастиря, в селі Усолье Солікамського повіту, для духовенства 1 і 4 округів цього повіту.На курси прибули – від духовенства 1-го округу (в окрузі 11 церков) 7 дияконів і 5 псаломщиків і від духовенства 4-го округу (в окрузі 20 церков) 9 дияконів і 14 псаломщиків. На курсах цих, що відбувалися між 19 травня і 8 червня, в приміщенні Усольського Земського училища, і на власні очі довели всю доцільність і навіть необхідність влаштування подібних до них. Проводилися крім церковного співу, якому, природно, приділена була головна увага (27 цікавих годин на тиждень), церковний статут, церковнослов’янська мова і церковне письмознавство.Керівниками курсів були окружні благочинні священики отець Микола Орлов і отець Василь Мельников.Викладачами були: – зі співу отці диякони – заводо-Кизелівської церкви В’ячеслав Луканін і церкви села Половодова Симеон Гладких; – із церковного писемоводства отець Благочинний Орлов; – із церковнослов’янського читання і статуту – священик заводо-Олександрівської церкви отець Олександр Пастухов.

Ще два роки прослужив отець В’ячеслав при заводо-Кизелівській церкві, а 27 червня 1916 року його перевели на Серебрянський завод Кунгурського повіту на вакансію псаломщика. Майже відразу після переведення отець В’ячеслав подає прохання перейти в заштат, і за місяць, 18 липня, його прохання було задоволено. Перебуваючи за штатом, через свої численні хвороби, отець В’ячеслав продовжував служити і керувати дитячим церковним хором у Серебрянському церковному дитячому притулку.Недовго прослужив він у Серебрянській церкві. У жовтні 1916 року о. В’ячеслав переїхав служити в місто. В’ячеслав переїхав служити в місто Шадринськ Єкатеринбурзької єпархії, де викладав церковний спів у Шадринському Олексіївському реальному училищі. З міста Шадринська отець В’ячеслав повернувся в Пермську Єпархію. 4 березня 1918 року його призначили в Нев’янський завод Єкатеринбурзької єпархії як регента – місце своєї майбутньої мученицької кончини. У неспокійний час почалося служіння отця В’ячеслава на Гірничозаводському Уралі: йшов 1918 рік. У Нев’янському заводі диякон В’ячеслав служив у Спасо-Преображенському соборі п’ять із половиною місяців.

Влітку 1918 року на території Нев’янського заводу і в найближчих населених пунктах: Шуралінському і Верхньо-Тагільському заводах розташувався революційний загін “Червоні орли” – це особливий, спеціальний, каральний загін, сформований у місті Катайську органами Радянської влади для “утихомирення” і придушення будь-яких повстань, мітингів і виступів населення проти більшовицької влади. У краєзнавчому музеї міста Катайська залишилися численні спогади червоноармійців із цього загону. Читаючи їхні “одкровення” дивуєшся, з яким цинізмом і похвальбою вони пишуть про те, як вбивали священиків і мирян.

Людей четвертували, живцем закопували в землю, знущалися, застосовували до них найзвірячіші тортури. Траплялося, що змучених і вмираючих страждальців, які просили води, червоноармійці кидали в калюжі пролитої ними ж крові, змушуючи її пити… Найпоширенішим способом знищення церковних служителів були розстріли, четвертування та утоплення.Топили їх не тільки в річках, а й у колодязях.”Красноорловцям” не було під час навіть і 20-ти років.За ці-то “подвиги” багато хто з них потім отримуватиме персональні пенсії: як самі, так і їхні діти, і онуки…

Ось що розповідала газета “Зауральский край”, свідок тих фатальних подій 1918 року: “…По Уралу.У Нев’янську. Особа, яка днями приїхала з Нев’янська, повідомила нам деякі цікаві подробиці перебування там більшовицької влади. За останні місяці більшовицький терор дійшов у Нев’янську до неможливих меж.Особливу жорстокість виявляв голова колишнього Єкатеринбурзького повітового раддепу, лівий с.-р. Мухін.Розстріли відбувалися не десятками, а сотнями – майже немає будинку, де б не було потерпілого від більшовиків. Між іншим, було розстріляно жінку та її 6-ти річну дівчинку, за те, що її чоловік перейшов на бік чехословаків.Розповідають, що коли до неї прийшов якийсь комісар із запитанням, де її чоловік, – вона відповіла:

– Ви самі знаєте, що він поїхав, я не можу знати, де він перебуває.

– Так от, щоб ти знала, де твій чоловік, я тебе розстріляю, сказав комісар.

Багато жертв більшовицького терору скидали живими в шахту, верстах за шість від Нев’янська.Усі, хто тільки міг, тікали з заводу і ховалися.Між іншим, один автомобіліст, який сховався після червневого повстання в Нев’янську, просидів у стозі сіна 72 дні. За весь цей час селяни приносили йому їжу, ретельно стежачи за тим, щоб його не відкрили червоноармійці. Інший автомобіліст пролежав 40 днів у ямі, викладеній шаром сіна, прикритій зверху дошками із землею. І за ним так само ретельно доглядали селяни, приносячи йому щоночі їжу і відкриваючи на цей час дошки. Між іншим, у Нев’янських лісах переховувався понад два місяці член Установчих зборів Кузнєцов, який випадково опинився під час червневого повстання в Нев’янську.Усе, що тільки можна було, більшовики постаралися вивезти… Настрій серед населення пригнічений, тому що воно все ще не може оговтатися після нещодавніх жахів; багато хто дотепер іще ховається в лісах, багато хто вивезений як заручник”.

Влада на території Нев’янського заводу змінювалася тоді дуже часто: то червоні, то білі… У той момент Нев’янський завод був зайнятий червоними. І з боку місцевої, “червоної” влади був наказ про те, щоб не проводити ніяких “збіговиськ” з будь-яких приводів. За спогадами учасників подій, 6 (19) серпня 1918 р. мало знову відзначатися престольне свято Спасо-Преображенського собору в Нев’янську.

Напередодні отець В’ячеслав зі своїм хором, гостями і хористами Свято-Троїцького храму м. Кизела, які приїхали спеціально на це торжество. Сиділи ввечері в будинку й обговорювали план проведення храмових урочистостей. Був вечір. Вікно в будинку було погано зашторено, і промінчик світла трохи просочувався на вулицю. Була комендантська година. Виявивши світло, червоноармійці увірвалися в будинок і заарештували всіх, хто там був. Наступного дня під конвоєм усіх їх привели до Спасо-Преображенського собору і за вівтарем змусили рити могили.

Отець В’ячеслав був серед парафіян, і також рив могилку. Він із гідністю попросив червоноармійців, дозволити йому помолитися перед смертю в соборі. Не почувши відповіді, отець В’ячеслав повільно пішов до собору, тихо читаючи молитву “за упокій” своєї душі. Увійшовши до храму, він бачив, як “червоноорловці” зривають зі стін ікони, кидають їх на підлогу, водночас виламують дорогоцінні оклади, трощачи все, що потрапляло їм під руки. Він було заступився, але не міг бути почутий. Стоячи спиною до “варварів” отець В’ячеслав молився перед образами.

Бачачи, як він молиться, один з “орловців” вистрілив отцю В’ячеславу прямо в спину. Цим пострілом його і було вбито наповал, вбито прямо в храмі, за молитвою… Його волоком витягли з собору і кинули в могилку, ще теплу вириту його руками. Того дня були розстріляні всі, хто був із ним, про що свідчать записи в метричній книзі Спасо-Преображенського собору Нев’янського заводу, за 1918 рік.

16 серпня 1918 року стало для отця В’ячеслава фатальним. А напередодні, 15 числа святкувалася пам’ять перенесення мощей Первомученика Стефана Архідиякона.

За збереженими документами отець В’ячеслав разом із парафіянами був похований біля вівтаря правого краю Спасо-Преображенського Собору.Відспівував священномученика В’ячеслава разом із безіменними братами священик о. Іоанн Риболовлєв, який пізніше сам буде репресований.Старожили розповідають, що у 80-ті роки ХХ століття під час прокладання водопроводу за вівтарем собору зняли шар землі, де виявили три труни. Потім, у 90-ті роки, під час проведення робіт із відновлення собору, під час розтину землі були знову виявлені останки невідомих людей.Але розкопки призупинили, а імена покійних залишалися невідомими.Місце це було до часу засипано землею в очікуванні подальших доль Божих.

Святий мученик диякон В’ячеслав Нев’янський (Луканін) – був канонізований у лику Новомучеників Архієрейським Собором Руської Православної Церкви, ухвалою Священного Синоду від 17 липня 2002 р.