Священномученик Сергій Родаковський пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця квітня на 8-й день / у Неділю третю після П’ятидесятниці – Собор Білоруських святих (перехідне)

Священномученик Сергій народився 1882 року в місті Житковичі Мозирського повіту Мінської губернії в сім’ї псаломщика Петра Родаковського. 1904 року Сергій Петрович закінчив Мінську духовну семінарію і був висвячений на священника, служив в Успенському храмі в селі Лавришево Новогрудського повіту Мінської губернії.

У 1915 році отець Сергій переїхав до міста Переславля Володимирської губернії, був признаений священником санітарного поїзда, а 1916 року був скерований на фронт полковим священником 4-го Драгунського полку, де служив до розформування полку у квітні 1918 року. Того ж року єпископ Георгій (Ярошевський) призначив отця Сергія настоятелем Троїцької церкви в селі Таль Бобруйського повіту Мінської губернії і звів у сан протоієрея.

Протоієрея Сергія заарештували 20 лютого 1933 року за звинуваченням у тому, що він “під час розгортання колективізації в селі Таль повів активну контрреволюційну роботу на зрив такої… Ініціатор поширення версії про приїзд до Білорусі Римського папи, який збирає великі хресні ходи… У лютому 1933 року, виконуючи завдання з лісозаготівель… скаржився на погане життя за радянської влади, кажучи: «Настав час, доводиться і мені повозити дрова, який я вже рік страждаю…» У лютому 1933 року, ховаючи церковного старосту… жінкам, які плакали, говорив: “Не плачте, він страждав за Христа, помер в ув’язненні…»”

Коли його допитали, отець Сергій сказав, що винним себе не визнає; добре знаючи, як священнослужитель, Євангеліє, він у ньому не знаходить жодних вказівок на форму державного устрою, і тим більше землеустрою, і тому виступати проти колективізації на підставі Євангелія не міг. Євангеліє говорить про моральні стосунки людей та їхній розвиток. “Як свідомий громадянин і християнин, не проводив жодної агітації проти радянської влади, і вказівка на те, що буцімто я, ловлячи рибу з Семеном Стебуном, казав, що влада скоро впаде, вже тому не відповідає істині, що я з ним ніколи риби не ловив, а отже, його свідчення є неправдивими… Під час поховання Опанаса Муравейка… я міг зробити зауваження тим, хто стояв у головних уборах, – це могло бути, але вказувати на те, що до цього довела радянська влада, я не міг, тому що вважав би це агітацією… Під час розмови… мною сказано… що до мене з’являвся на квартиру представник РІКу (районного виконавчого комітету – ред.)… разом із членом сільради… і пропонував відмовитися від священства і послужити радянській владі, на що я відповів, що, будучи вірянином, на себе маску вдягнути не можу і, доки є віряни і є можливість, продовжуватиму священнослужіння. Вважати себе пророком і вказувати, що скоро буде війна, я не можу. До церкви разом із дружиною я приходжу одним із перших, а так само і йду додому останнім, тож тих, хто супроводжує мене, майже ніколи не буває; вказівку на те, що 30 квітня 1932 року під час повернення додому я вів агітацію з тими, хто супроводжував мене, вважаю брехнею…

Однією із причин ухилення від вступу до колективу вважаю те, що представники місцевої влади на початку утворення колективу вдарили і по релігійних почуттях вірян… багато хто почав вважати, що вступити до колективу – це означає відмовитися від віри, тим паче що на той час і на мене, як на представника громади вірян, посилали всі, як то кажуть, біди: непосильний податок, майже в півтора раза більший за прибутковість; суд, виселення із будинку, який парафіяни купили 1927 року для квартири священника; позбавлення майна, так що було забране моє останнє ліжко, чавуни та інше (про що була подана скарга прокурору, відповіді на яку дотепер не маю), і примусові роботи впродовж шести місяців. Без сумніву, все це впливало на вірян, котрі дивилися на мене, як на мученика за віру. Під час наділення колгоспу землею, коли там відбувалися заворушення, я перебував на роботах і приїжджав додому тільки для звершення богослужіння і необхідних треб. Звершуючи в цей час треби як для одноосібників, так і для колективників, я не роблю ніякої різниці між ними; жоден із тих, хто увійшов до колективу, не може поскаржитися на інше ставлення до себе, ніж до одноосібника; як на одних, так і на інших я дивлюся з їхнього морального боку… Те, що той, хто вступив до колективу, повинен бути невіруючим, я вважав такий погляд неправильним… Для переконання інших допускаються заходи переконання, а не примусу. На закінчення можу сказати, що звинувачення, які зводяться на мене, вважаю помилковими”.

24 березня протоієрея Сергія допитали востаннє. “Чутки про те, що їхатиме Римський папа, селом Таль ходили, – сказав він, відповідаючи на запитання слідчого. – Від кого чув, не знаю: я над цим тільки посміявся… винним себе в пред’явленому мені обвинуваченні не визнаю”.

21 квітня 1933 року трійка ОДПУ засудила протоієрея Сергія Родаковського до розстрілу, він був розстріляний і похований у безвісній могилі.