Священномученик Сергій Лєбєдєв

Місяця березня на 9-й день.

Священномученик Сергій народився 3 липня 1875 року в Москві в сім’ї диякона Павла Лебедєва, який служив у Катерининському храмі на Великій Ординці. Сім’я з сімдесятих років ХIХ століття жила в Замоскворіччі і підтримувала тісні стосунки з дияконом Феодором Соловйовим – майбутнім затворником Смоленської Зосимової пустелі ієросхимонахом Олексієм, який служив тоді в церкві святителя Миколая в Толмачах.
У 1895 році Сергій Павлович закінчив Московську Духовну семінарію і з 1896 року викладав Закон Божий у Маронівській церковнопарафіяльній школі, а з 1897-го – у Перервинському духовному училищі в Москві. У 1898 році його висвятили на священика до храму Смоленської ікони Божої Матері Новодівичого монастиря. З цього часу отець Сергій став викладати Закон Божий в однокласній церковній школі при монастирі. З 1900 року він став законовчителем у недільній школі Хамовницького опікунського училища, з 1902 року – помічником завідувача церковнопарафіяльної монастирської школи, з 1910 року – законовчителем у дитячому притулку.

У 1901 році раптово померла дружина отця Сергія Софія, з якою вони прожили близько чотирьох років, і він залишився з трирічним сином Борисом. З цього часу в будинок поблизу Новодівичого монастиря, де жив отець Сергій, перебралися його сестри Катерина і Парасковія, а трохи пізніше – його мати, Марія Павлівна, яка, поховавши чоловіка, взяла на себе турботи по вихованню онука.
Після смерті дружини отець Сергій вирушив до Зосимової пустині до свого духовного батька ієромонаха Олексія, щоб порадитися, як жити далі, чи залишитися духівником у жіночій обителі (на той час у жіночих обителях зазвичай служили одружені священики), чи перейти в інше місце. Отець Олексій сказав йому: “Залишайся в монастирі, краще бути серед голубиць, ніж серед вовків”.

Ієромонах Алексій надав отцю Сергію велику допомогу в подоланні тих важких переживань, які охопили його після смерті дружини. Отець Сергій так згадував про це. Одного разу, коли ієромонах Олексій перебував у Троїце-Сергієвій Лаврі, туди приїхав і він. Після довгої бесіди старець залишив отця Сергія на ніч помолитися разом із ним у Троїцькому соборі Лаври. Після молитви, вже перед світанком, перед початком опівнічниці, отець Олексій прочинив раку і дав священикові прикластися до мощей преподобного Сергія. Приклавшись до мощей, той відійшов зі сльозами на очах і довго стояв зосереджений. Старець запитав його:
– Сергію, що ти відчував, коли прикладався до мощей?
– Мені здалося, що я опустив обличчя в квітучий кущ троянд… і радість прийшла в душу.
– Щасливий ти, адже мало кому дано пережити таке.
Відтоді для отця Сергія почався новий етап духовного життя, улаштування якого стало подібним до чернечого. Мати, помітивши в ньому зміни, просила, поки вона жива, не приймати чернецтво. Отець Сергій виконав її прохання, але своє життя обмежив винятково духовними і церковними інтересами, тож воно тепер складалося з богослужіння, келійної молитви, вивчення праць святих отців, піклування про паству і законовчительства.
Глибоке знання богослужбового статуту, побожність і молитовність служіння отця Сергія було відзначено священноначаллям, і йому було доручено допомагати нещодавно висвяченим священикам, яких направляли на стажування в Новодівичий монастир.
Отець Сергій був хорошим проповідником, і його проповіді та позабогослужбові співбесіди завжди викликали великий інтерес у слухачів. Священик у них роз’яснював, яким має бути християнський погляд на сучасні обставини життя.

“Як мало в нашому сучасному житті радості! – писав отець Сергій. – Як багато зневіри не тільки серед знедолених, а й серед стягнутих долею людей! Як ніколи витончилися і урізноманітнилися тепер життєві задоволення. Якимось блискучим, невпинним калейдоскопом іде тепер життя не тільки в столичних центрах, а й у провінційних містах. Скільки захопливих інтересів! Скільки виставок промисловості, художніх, історичних, різних галузей праці; які величезні обрії відкрито новітніми застосуваннями електрики. Ми чуємо за тисячі верст людей, які розмовляють з нами, і незабаром біля телефонного апарату будемо бачити їхні образи. Майже вже завойовано повітря… Словом, яке цікаве й різноманітне тепер життя. А тим часом серед цього розмаїття якесь загальне невдоволення, свідомість якоїсь своєї убогості, туга, зневіра, нудьга, розпач. Чому так? Та тому, що поряд із прогресом у житті нашого суспільства спостерігається цілковита байдужість до таємниць і радощів віри. Русло життя дедалі більше відходить від ніжних, зігріваючих променів християнського Сонця Правди. І наука, і мистецтво, і державне, і суспільне життя з усіма його різноманітними розгалуженнями – все це відхилилося від благодаті Христової, що освіжає людську творчість. Від Бога тікають. Сповідувати Його соромляться. Чи диво після цього, що наш колись міцний православно-російський побут зійшов зі своїх вікових підвалин, ускладнився, збагатився новими, ворожими до християнського духу звичаями та звичками і набув прямо-таки напівоязичницького, богоборного характеру?!”

“Люди стають дедалі більше і більше рабами зовнішніх умов життя, його форм, що безперервно ускладнюються, і сполученої з ними жорстокої боротьби за існування, за вплив, за владу, боротьби пристрастей і самолюбства, боротьби всього дріб’язкового і вузькозлобного… Безсумнівно, що роздвоєння моральних ідеалів християнства і перебігу дійсного життя є чимось сповненим великих мук і всіляких сумних нещасть. І причина всього цього полягає в тому, що благодатна сила Святих Таїнств, сила відродження Духом Святим перестала служити для свідомості сучасної людини джерелом її морального життя і діяльності… Люди покладаються на свої природні сили і міркування, думають залікувати зло свого життя самовидуманими ліками і заходами. Зрозуміло, що з цього ніколи і нічого не може вийти надійно доброго – перед нашими очима неминучі наслідки такого хибного шляху – невдоволення життям, яке дедалі поширюється, і страждання, які дедалі посилюються. І як боляче дивитися на страждання людей, як гірко і важко усвідомлювати, що ніщо ззовні не може допомогти їм! Чому не може? Та тому, як це визнано було одним освіченим народом ще до пришестя Христового у світ (стародавніми римлянами), що зло світу полягає в самому корені людського життя; воно невиліковне жодними приватними, земними, людськими зусиллями – його можна вилікувати лише радикальним засобом, тобто треба оновити самий корінь життя… Звичайно, таке докорінне оновлення людства могло бути здійснене тільки всемогутньою і всесозидаючою силою Божественною, – і воно справді здійснене Сином Божим, Господом нашим Ісусом Христом, Котрий сильний Своїми спокутними стражданнями та смертю вилікувати гріховний струп людства, знищити зло світу і через дарування Святого Духа дати людям нове життя, оновити самий корінь його, покласти в людях нове насіння до подальшого його розвитку: після Духа Твого, і збудуться, і оновиш обличчя землі (Пс. 103:30 )”.
Пророчо звучали слова отця Сергія, коли він навчав своїх духовних дітей зберігати віру Христову “і в годину випробування у в’язниці, серед гонінь, серед голоду і холоду, в бідах від братів і лжебратій, і під мечем ката”.

“Згадайте весь собор мучеників, перечитайте їхні житія, – писав він, – і ви побачите, чи знесилилося Христове слово, чи залишав Господь у повній безпорадності Своїх вірних служителів?.. Ні, всі з такою радістю відчували близькість Христа до себе, що цілували знаряддя муки і смерті… які наближали їх ще більше до Того, Хто після вознесіння Свого на небо з батьківською любов’ю приготував їм там багато світлих обителей”.
26 вересня 1920 року отець Сергій був возведений у сан протоієрея. Навесні 1922 року його заарештували у справі про опір вилученню церковних цінностей. Його звинувачували в тому, що він перешкоджав проведенню в життя постанови ВЦВК від 26 лютого 1922 року, “увійшов у злочинне співтовариство, організоване представниками вищого духовенства і очолюване колишнім Патріархом Тихоном”[2]. Його також звинувачували в поширенні послання Патріарха Тихона і завідомо неправдивих відомостей “про діяльність посадових осіб, адміністрації радянської влади та окремих членів місцевих комісій Помгола… що збуджують у населення вороже до неї ставлення”[3].
13 грудня 1922 року Московський революційний трибунал засудив протоієрея Сергія до півтора років ув’язнення. Відповідно до проведеної владою амністії він був звільнений достроково – 11 липня 1923 року. Новодівичий монастир було закрито, і протоієрей Сергій став служити в московській церкві Живоначальної Трійці в Зубові.
14 квітня 1931 року священика заарештували й ув’язнили в Бутирській в’язниці. Отця Сергія звинуватили в контрреволюційній діяльності – у зв’язку з появою його фотографії в газеті “Нью-Йорк таймс”. На фотографії було зображено момент, коли отець Сергій, ідучи двором Новодівичого монастиря, благословляв парафіян, і під нею був підпис: “Знаменитий отець Сергій Лебедєв, один зі священиків, які чесно виконують свій обов’язок”.
На слідстві отець Сергій показав: “У канонічному спілкуванні перебуваю з митрополитом Сергієм. Ніякої антирадянської агітації я не займався і зборів нелегальних не влаштовував. У 1929 році мій портрет з’явився з якоюсь статтею в іноземній газеті. Я абсолютно ніякої участі в цьому не брав і не знав, коли мене зняли”

30 квітня Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила його до трьох років заслання в Північний край. Перший час він перебував у Великому Устюзі, де умови життя були не тяжкі. Потім його перевели разом з іншими священиками в село Кичменський Городок, а потім у ще більш глухе село. У листах до рідних отець Сергій називає цей переїзд “прогулянкою при повному утриманні від їжі та відпочинку”. На початку 1932 року він жив у селі Макарове. “Щоб уникнути неробства, письмописання вважаю своїм рукоділлям, яке займає у мене щодня відому частину дня і вечора… З листами та щоденним заняттям словом Божим і духовно-моральним читанням зовсім не бачиш вільного часу”, – писав він близьким у березні 1932 року.
Кожен свій похід у районне село для відмітки в ОДПУ він використовував, щоб побувати на богослужінні в храмі. В інший же час молився вдома разом з іншим засланим священиком, з яким отець Сергій оселився в одному будинку. Початок Великого посту 1932 року також молилися вдома. “У нас були майже всі богослужбові книги під руками, – писав він, – і ми мали повну можливість правити все належне за статутом церковним у себе вдома. І Господь допоміг все здійснити без жодної перешкоди, в самій мирній обстановці”.
У 1933 році отець Сергій був переведений у село Сорокине, куди приїжджали до нього духовні діти. У 1933 році “день славного Успіння зустрів і провів у мирі, здоров’ї та повному благополуччі… Причащався у вівтарі Святих Таїн, попередньо сам сповідавшись і висповідавши декого зі своїх духовних чад… Читання є, заняття теж щодня знаходяться, залишається тільки лише всією душею дякувати Господу за всі Його милості і молити Його за вас і всіх благодійників своїх і твердо вірити в Його Промисел, який не спить наді мною, коли можливо, і пересуває мене, якщо це буде потрібно і корисно для мене і для вас”.
У той час, коли отець Сергій був на засланні, його мати і сестра ходили до заступника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) з проханням, щоб той поклопотався перед цивільною владою про його звільнення. Дізнавшись про це, протоієрей Сергій написав їм: “Глибоко шаную я і Владику митрополита Сергія за його хрестоносний подвиг очолення Церкви в наш лютий час. Я абсолютно не тішу себе надією, що Владика може допомогти мені в моїй справі. Це понад його сили… Він зі свого боку радий би все зробити для нашого звільнення, але непереборні перешкоди стоять на шляху його добрих намірів”.

У 1934 році, після закінчення терміну заслання, протоієрея Сергія було звільнено. Ось як писав він про це рідним: “Напередодні свята ікони Божої Матері, іменованої “Несподівана Радість”, я отримав несподівану для себе радість: після категоричної відмови в достроковому звільненні на поруки Борі мені сьогодні видали документ про вільне проживання у всіх містах СРСР після відбуття повного терміну заслання”.
Після повернення до Москви протоієрей Сергій був певний час секретарем заступника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія, який призначив його на цю посаду, щоб матеріально підтримати: під опікою священика були мати і дві сестри. Служив отець Сергій тоді в храмі Петра і Павла в селищі Малаховка Люберецького району Московської області.
21 січня 1938 року протоієрея Сергія заарештували. Прощаючись із матір’ю, він вклонився їй у ноги і сказав: “Матінко, у цьому житті ми вже не зустрінемося”.
На допиті слідчий заявив отцю Сергію:
– Слідством встановлено, що ви отримували завдання від благочинного протоієрея Воздвиженського вести контрреволюційну діяльність проти радянської влади і проводили це серед населення. Чому ви це заперечуєте?

– Я це заперечую тому, що жодних контрреволюційних завдань від благочинного Володимира Федоровича Воздвиженського я не отримував.
Було влаштовано очну ставку зі священиком Знам’янської церкви села Перово Сергієм Сахаровим, який погодився давати потрібні слідству свідчення. Він сказав:
– Сергій Павлович Лебедєв є активним членом контрреволюційної групи духовенства, керівником якої був благочинний Володимир Федорович Воздвиженський, який давав нам завдання, щоб ми серед надійного вузького кола вели активну боротьбу проти радянської влади і готувалися до її повалення за допомогою капіталістичних країн.
– Чи підтверджуєте ви свідчення Сахарова? – запитав слідчий протоієрея Сергія.
– Ні, я свідчення Сахарова заперечую, оскільки ніякої контрреволюційної діяльності я не вів.

15 березня 1938 року трійка НКВС засудила священиків Сергія Лебедєва, Сергія Цвєткова, Олексія Смирнова і Димитрія Глівенка до розстрілу. 22 березня 1938 року протоієреїв Сергія Лебедєва, Сергія Цвєткова, Олексія Смирнова і священика Димитрія Глівенка було розстріляно та поховано в невідомій спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.

Тропарі, кондаки, молитви та величання