Священномученик Сергій Лавров, пресвітер

Місяця січня на 5-й день

Священномученик Сергій народився 1872 року в селі Кулики Моршанського повіту Тамбовської губернії в сім’ї священника Миколи Лаврова. Після закінчення 1893 року Тамбовської духовної семінарії Сергій Миколайович був призначений учителем у школу в селі Василівщина Моршанського повіту. У 1894 році його висвятили на священника до храму в селі В’язова Вершина Лебедянського повіту, а в 1897 році перевели до храму села Волхонщина Моршанського повіту, де він прослужив двадцять років.
З 1903 по 1911 рік отець Сергій займався будівництвом нового кам’яного храму в селі Волхонщина. У 1913 році за побудову цього храму він був нагороджений орденом святої Анни 3-го ступеня, у 1916 році — нагороджений наперсним хрестом і в 1917 році переведений служити до тамбовського кафедрального собору.
У лютому 1917 року на єпархіальному з’їзді духовенства отець Сергій був обраний головою тамбовського свічкового заводу. Але діяльність його на цій посаді виявилася нетривалою у зв’язку з приходом до влади безбожників-більшовиків.
У 1920 році його призначили священником Петропавлівської церкви в місті Тамбові й обрали членом єпархіальної ради; на цій посаді він пробув до 1921 року. Активна діяльність отця Сергія дратувала владу, і в травні 1923 року його заарештували за звинуваченням у зломі замків і крадіжці церковних посудин із храму. Звинувачення, однак, не підтвердилося, і за два тижні священника було звільнено.
У 1925 році обновленці зробили низку вельми лютих спроб вигнати православних із Тамбова і, зокрема, захопити Петропавлівську церкву. Отець Сергій разом із парафіянами відстояли храм від обновленців, за що влада 19 серпня заарештувала священника і ув’язнила у Тамбові, де він перебував три з половиною місяці.
30 січня 1926 року, коли отець Сергій вийшов після всенічної з храму, на нього було скоєно напад — невідомий завдав йому три удари фінським ножем. Рани виявилися небезпечними, і близько двох місяців священник був при смерті. Після того, як здоров’я його дещо одужало, він повернувся до служіння в храмі і був возведений у сан протоієрея.

У жовтні 1927 року єпископ Козловський Васіан (П’ятницький) отримав від заступника Місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Сергія (Страгородського) розпорядження про поминання його імені за богослужінням, а також і про поминання влади. Отримавши це розпорядження, він його приховав, оскільки був добре обізнаний про настрої духовенства в єпархії, яке знало митрополита Кирила (Смирнова) і архієпископа Зиновія (Дроздова) і ставилося до них як до подвижників та безкомпромісних захисників православ’я; водночас було відомо всім, наскільки критично вони дивилися на розпорядження митрополита Сергія кінця 20-х років. Єпископ Вассіан оголосив про існування указу тільки через рік, у липні 1928 року.
Церковний староста і багато парафіян Петропавлівської церкви просили отця Сергія висловити своє судження з цього приводу, на що отець Сергій сказав: “Раз таке поминання внесло смуту і розкол в і без того бунтівне життя, то ми, священники Петропавлівської церкви, утримуватимемося від його запровадження”.
Подальше служіння за таких поглядів стало скрутним, і отець Сергій пішов за штат. Відтоді він служив удома і в будинках своїх духовних дітей, здійснюючи на їхні прохання треби, а також у храмах, де служили однодумці з ним священники, яких було чимало тоді в місті Тамбові; позиція митрополита Сергія їм здавалася безглуздим пристосуванством і догідництвом перед безбожною владою, що підривало авторитет Церкви та її служителів в очах пастви і вносило смуту в душі вірян.
У 1932 році ОДПУ ухвалило рішення заарештувати найвідоміших священнослужителів і найавторитетніших мирян у Тамбові, які не погоджувалися з позицією митрополита Сергія, і 20 червня 1932 року протоієрея Сергія та деяких інших священників заарештували та помістили в міську в’язницю.
Через тиждень отець Сергій був допитаний. Домігшись дозволу викласти свої свідчення власноруч, він написав: “Через свою прямолінійність і відому чесність я визнаю себе винним у зайвих розмовах (але тільки не перед масою) про радянську владу, але часто газетні повідомлення дають більше матеріалу, ніж допускав я; активних же (ділом) виступів я ніколи не робив, збитків державі не завдавав, агітації перед натовпом не вів, і нехай мої вороги доведуть очною ставкою подібну мою винуватість”.
У складеному 22 листопада 1932 року обвинувальному висновку слідчий написав, що отець Сергій “звинувачується в тому, що вів систематичну антирадянську агітацію, вважаючи радянську владу незаконною владою… У своїй агітації використовував релігійні забобони мас”.
1 січня 1933 року трійка ОДПУ засудила протоієрея Сергія Лаврова до п’яти років заслання до Північного краю, куди він, однак, не був відправлений. Перебуваючи в тамбовській в’язниці, протоієрей Сергій тяжко захворів і помер у тюремній лікарні 18 січня 1934 року.