Священномученик Сергій Кротков, пресвітер p1ec36u94u1ort12vh47t1l113873
Житія святих,  Червень

Священномученик Сергій Кротков, пресвітер

Місяця червня на 18-й день

Священномученик Сергій народився 1876 року в селі Підлісна Слобода Залісної Слободи Зарайського повіту Рязанської губернії в сім’ї священика Михайла Кроткова. Батько помер, коли хлопчикові виповнилося три роки, і відтоді Сергій став жити в родичів. Вони були людьми заможними, але спогади про роки, проведені в них, залишилися в нього важкими й безрадісними. Як сирота, Сергія віддали в Рязанську Духовну семінарію для навчання на казенний рахунок. Після закінчення семінарії він був призначений викладачем Закону Божого в церковно-парафіяльній школі. Одружившись з дівчиною Марією, донькою протоієрея Палладія Опанасовича Орлова, який служив у селі Луховичі Рязанської губернії, його призначили на його місце, і 1903 року висвятили на священика.
Коли почалася Перша світова війна, отець Сергій був направлений священиком у 139-й Моршанський полк, який воював на Австрійському фронті. За бездоганне пастирське служіння під час воєнних дій отець Сергій був нагороджений орденом святої Анни 3-го ступеня, Георгіївським хрестом і зведений у сан протоієрея.
Полковим священиком він прослужив до більшовицького перевороту 1917 року і лише після того, як полк розформували, виїхав до Воронезької губернії, де отримав місце настоятеля в храмі в селі Валуйчик Бірюченського повіту. Перед від’їздом його з фронту єпископ Кременецький Діонісій (Валединський) запропонував йому не повертатися в Росію, де на той час більшовики прийшли до влади, а оселитися в Європі, але отець Сергій відмовився.
У 1922 році протоієрея Сергія призначили настоятелем Микільської церкви в селі Царьово Дмитрівського повіту Московської губернії, де він прослужив до 1930 року. Це був важкий час для православних, але священик був непохитний у своєму пастирському діланні, яке в ті часи стало сповідництвом і вимагало великої особистої мужності і твердої віри. При загальній матеріальній убогості всього народу, духовенство було поставлено радянською владою взагалі поза законом. Йому не видавали карток, щоб купити продукти і навіть дрова. У пошуках дров отець Сергій ходив на річку Талицю і, пірнаючи, бувало, в крижану осінню воду, щоб виловити важкі мокрі колоди, говорив: “Благодать-то, яка!”
Парафіяни любили пастиря за благочестя, за серйозне ставлення до богослужіння, яке і всіх присутніх у храмі налаштовувало на молитовний лад. До всіх, і до віруючих, і до невіруючих, отець Сергій ставився рівно, з християнською любов’ю, привітно зустрічаючи кожного, хто приходить до нього. У міру своїх невеликих можливостей він намагався допомогти нужденним, іноді віддаючи свої останні гроші. Хто не мав коштів, з тих отець Сергій грошей за треби не брав.
Храм святителя Миколая був одним із найвідвідуваніших в окрузі, тут завжди було багато молільників, що і послужило причиною виникнення для отця Сергія неприємностей. Неподалік, у селі Нагірному служив священик Микола Веселовський; він, переслідуючи корисливі цілі, часто заходив до гостинного настоятеля і врешті-решт вирішив зайняти його місце. Йому вдалося схилити на свій бік двох півчих із Нікольського храму і з їхньою допомогою виклопотати собі призначення в цей храм. Одного разу з вікна свого будинку отець Сергій побачив сани, в яких поруч із купіллю сидів отець Миколай, який отримав призначення на його місце.
У 1930 році отець Сергій був призначений до храму Покрови Божої Матері в село Покровське. Він із сім’єю залишився жити у своєму будинку в селі Царьово, і добиратися до нового місця служіння йому стало вкрай важко. Потрібно було їхати залізницею від Красноармійська до станції Софріно, від Софріно до Москви, від Москви до станції Царицино, а потім уже пішки до села Покровського. Від Красноармійська до станції Софрино в ті роки ходив паровоз із причепленим до нього невеликим потягом із маленьких блакитних вагончиків і таких самих маленьких відкритих платформ, на яких і перевозили пасажирів. Отець Сергій разом з іншими влаштовувався на відкритій платформі, притиснувши до грудей сплетену з очерету стару сумку і насунувши шапку-вушанку, термін можливої шкарпетки якої давним-давно скінчився.
У Покровському храмі отець Сергій прослужив сім років. Одна з парафіянок згадувала про нього: “Ми знали про матеріальні труднощі батюшки і намагалися йому допомогти, пропонували гроші, але батюшка говорив, що йому нічого не потрібно, а гроші просив опустити в кухоль, що висить на стіні. На сповіді хотілося все йому розповісти, хоча він ніколи не наполягав, щоб ми були відверті. Здійснюючи треби, він ніколи не вимагав грошей і, якщо бачив, що людина вкрай бідна, здійснював треби безкоштовно. Так ми і залишилися йому винні за хрестини, вінчання і відспівування”.

Наприкінці 1937 року влада вирішила храм Покровський закрити. За розпорядженням сільради один із жителів села почав було збирати підписи під заявою про закриття храму, але йому не вдалося це зробити. Наприкінці лютого 1938 року отця Сергія викликали в НКВС і попередили про підготовку закриття храму, а також натякнули на те, що можуть заарештувати і його. Він, однак, вирішив нікуди не бігти. “Що ж, – сказав він, прийшовши додому, своїм близьким, – парафіяни прийдуть молитися, а я опинюся дезертиром, який зрадив Бога і паству”.
Відслуживши літургію, 2 березня 1938 року, отець Сергій вийшов із храму; на вулиці на нього чекав казенний візник, який відвіз священика спочатку в місцеве відділення НКВС, а потім у Таганську в’язницю в Москву.
14 червня 1938 року трійка НКВС засудила отця Сергія до розстрілу. Протоієрея Сергія Кроткова було розстріляно 1 липня 1938 року, його поховали в безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.

Знайшли помилку