Священномученик Савва (Трлаїч), єпископ Горнокарловацький

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 4-й день

Єпископ Горнокарловацький Савва (Трлаїч) народився 6 липня 1884 року в містечку Мол, у Хрещенні отримав ім’я Свєтозар. Він закінчив гімназію і духовну семінарію у відомому духовному центрі Сербії — Сремських Карловцях, здобув юридичну освіту в Белградському університеті.

У свято Богоявлення в 1909 році святий прийняв сан диякона і того ж року, в день пам’яті святого Савви Сербського, був висвячений на священника. Він був призначений на парафію в місті Башаїд, де служив до 1927 року. На початку 1927 року святий був призначений референтом, а трохи пізніше став секретарем Святого Архієрейського Синоду СПЦ.

Овдовівши, в 1929 році він прийняв чернецтво з возведенням у сан архімандрита і призначенням настоятелем монастиря Крушедол. На посаді настоятеля Крушедольського монастиря він залишався до обрання його вікарним єпископом Сремським. Рукопокладення відбулося 30 вересня 1934 року в Сремських Карловцях і було звершене патріархом Сербським Варнавою.

Як вікарний єпископ Сремський єпископ Савва до листопада 1936 року виконував обов’язки голови Єпархіального управління архієпископії Белградсько-Карловацької. Пізніше він обраний головою Церковного суду архієпископії. Перебуваючи на цій посаді, владика Савва був обраний єпископом Горнокарловацьким з резиденцією в Плашці.

Священномученик Савва був великим ревнителем на ниві Господній. Серед іншого, він значно посприяв розірванню Конкордату в 1937 році.

Початок Другої світової війни застав його в Плашці. У 1941 році, 21 травня, для захоплення влади до Плашки прибули близько ста усташів, італійських ставлеників. Єпископ Савва одразу ж був оголошений заручником «нової католицької республіки хорватської», так званої Незалежної Держави Хорватія. Така ж доля була уготована священникам: протоієрею Ісі Пейновичу, заступнику архієрея; протоієрею Мілану Докмановичу, настоятелю Пласького храму; протоієрею Мілану Райчевичу, церковному обвинувачу; ієрею Петру Вучіничу, члену Церковного суду; ієрею Боголюбу Гаковичу, секретарю Церковного суду; ієрею Мілану Джукичу, секретарю Єпархіального правління; ієрею Яші Степанову, парафіяльному священнику; ієрею Джордже Стояновичу, викладачу Закону Божого, та ієрею Станіславу Насадила, парафіяльному священнику із Лицьких Ясенівців.

Через два дні усташі увірвалися до резиденції, вигнали єпископа та повантажили і вивезли із будівлі всі меблі. Кілька днів потому, 8 червня, до резиденції з групою усташів прийшов табірний кат, один із найстрашніших злочинців, Йосип Томленович. Одразу ж було віддано наказ про передачу всіх єпархіальних документів і цінних паперів загонові усташів, який супроводжував Томленовича. Єпископу Савві наказали піти із канцелярії, оскільки «його присутність небажана і не потрібна»; йому веліли негайно виїхати із Плашки і повернутися до Сербії. Священномученик відмовився й наголосив, що він є законним єпископом Горнокарловацьким і не може залишити свою єпархію, а вони можуть із ним зробити все, що забажають.

17 червня 1941 року єпископ Савва був заарештований ще з кількома видатними людьми, сербами із Плашки. Було заарештовано священників Боголюба Гаковича, Джордже Стояновича і Станіслава Насадила. Їх замкнули у стайні Йосипа Томленовича, поставивши озброєну охорону. Усі бранці, особливо єпископ Савва, щодня зазнавали страшних катувань і принижень. У стайні вони провели понад місяць.

19 липня 1941 року мучителі зв’язали бранців у лаву по двоє і відвели на вокзал, щоб ранковим потягом відправити їх у Госпич. На Плаському вокзалі бранців протримали з десятої години вечора до п’ятої години ранку. У найважчому становищі опинився єпископ Савва, якому, попри те що він був скутий кайданами, навіть не давали можливості сісти.

Єпископ Савва та заарештовані з ним плаські новомученики прибули до Госпича 20 липня 1941 року. З Госпицького вокзалу їх одразу ж доставили до в’язниці, де знову стали страшенно катувати і принижувати. Збереглися відомості, що єпископа Савву 8 серпня 1941 року бачили на тюремному подвір’ї зв’язаним під дощем. І ці тортури мученик переніс спокійно.

У середині серпня 1941 року із госпицької в’язниці було виведено близько двох тисяч сербів, зв’язаних дротом по двоє. Їх повели дорогою в напрямку гори Велебит. У цій групі був і єпископ Савва. Є підстави думати, що святителя було вбито на Велебиті, оскільки в серпні 1941 року там було страчено близько восьмисот сербів. Незважаючи на те, що точний час і місце його мученицької кончини невідомі, так само як не збереглися відомості про безліч загиблих із православного духовенства і вірян, Господь вписав їхні імена в книгу вічного життя.

Священний Архієрейський Синод СПЦ упродовж війни неодноразово намагався клопотати за митрополита Петра та єпископа Савву, щоб визволити їх, проте спроби були марними.

Кілька років потому, після війни, в Башаїд, де владика Савва багато років служив на парафії, приїхав один чоловік: він представився його духовним чадом і розповів, як владика піклувався про нього, дав освіту, надавав велику матеріальну підтримку. Він повідав про смерть владики, про те, що бачив на власні очі: «Устаські кати вивели владику на галявину і там продовжили знущання. Заживо здерши з нього шкіру, засипали рани сіллю. Потім закопали в землю, залишивши на поверхні лише голову, принесли залізну іржаву борону і “орали” по його голові, поки мученик не помер. Що було далі, не знаю. Імовірно, його кинули до однієї із численних ям, у яких мученицьки закінчили життя багато православних сербів. Але смерть не відлучила його від народу».

Тропарі, кондаки, молитви та величання