Священномученик Пофин Ліонський, єпископ

Місяця червня на 2-й день

Мучеництво сорока трьох осіб за Христа в Ліоні (Лугдуні), одному з головних міст римської провінції Галлія, відбулося 177 року. Того ж року церкви Ліона і Вієни склали лист церквам в Асії та Фригії про мужність і стійке сповідування галльськими християнами своєї віри, який є першим документальним свідченням про християнство на території сучасної Франції. Цей лист, що дійшов до нас у викладі Євсевія Памфіла, імовірно, належить перу відомого церковного апологета і богослова священномученика Іринея, наступника священномученика Пофіна на Ліонській кафедрі, і є головним джерелом відомостей про мучеників.

Лист описує гоніння на християн Галлії під час предстоятельства в Римській Церкві єпископа Єлевферія та царювання імператора Марка Аврелія, коли язичники не пускали християн до домівок, до лазень, на ринок, їм було заборонено показуватися на людях, а чернь била їх на вулицях. За наказом трибуна і міської влади християн вивели на площу і допитали перед народом. Вони сповідували свою віру і були поміщені до в’язниці до приїзду легата, який обійшовся з ними з жорстокістю.

Серед християн виявилася відмінність: одні були готові до мучеництва, інші боялися його. При цьому щодня хапали все нових християн, забираючи найдіяльніших і найревніших. Серед тих, хто злякався тортур, знайшлися лжесвідки, звертаючи на вірних ще більший гнів народу своїми наклепами. Християни зазнали страшних тортур, особливо диякон з Вієни Санкт, Матур, який нещодавно охрестився, Аттал-пергамець і юна рабиня Бландіна. Їхнє непохитне сповідання віри залишало мучителів безсилими, оскільки, понівечивши тіла мучеників і перетворивши їх на “суцільну зяючу рану”, вони не могли вирвати в них зречення. Сповідала Христа під тортурами і раніше нетверда Бібліада, відмовившись обмовляти християн.

Стійкість мучеників спонукала мучителів на нові підступи: “Ув’язнення в похмурі, дуже суворі в’язниці, розтягування ніг на дерев’яній дошці до п’ятої дірки та інші муки”. Багато хто помер, задихнувшись у в’язниці, звільнені Господом. Інші, які, здавалося, не зможуть вижити навіть за найретельнішого догляду, продовжували жити у в’язниці, вмовляли і втішали інших. Новачки ж часто не витримували тяжкості ув’язнення і помирали у в’язниці.

Єпископ Ліонський Пофін, учень Полікарпа Смирнського, тілесно слабкий старець, якому було за дев’яносто, зміцнився духом ревнощів і спрагою мучеництва і сам з’явився до судді. Величезний натовп всіляко бив і закидав його камінням, думаючи, що таким чином вони мстять за своїх богів. Пофіна, який ледь дихав, кинули до в’язниці, і через два дні він віддав дух.

У цей час проявилася різниця між сповідниками і зреченими, яких також утримували у в’язниці за звинуваченням у вбивствах і розпусті. Якщо перші йшли веселі, то останні були понурими і приниженими, що зміцнювало інших у сповіданні віри. Сповідників кинули в амфітеатрі звірам, але їм вони здобули різні вінки – Матур і Санкт пройшли все коло бичування, віддання звірам, підсмажування живцем на залізному колесі та забиття; підвішену на стовпі Бландину не зачепили звірі, і її знову кинули до в’язниці; долю Аттала, як римського громадянина, відтермінували до суду кесаря. Завдяки сповідникам більшість відступників тоді повернулася до віри, і з натхненням пішла на нові допити, оголошуючи себе християнами.

Через деякий час прийшла відповідь кесаря, що свідчила: сповідників мучити; хто зречеться, тих відпустити. Тоді якраз починалися збори провінціалів, на які сходилися представники від усіх племен, і легат перетворив вихід мучеників до трибуни на театральне видовище для натовпу. Тут він знову їх допитував: римським громадянам велів відрубати голови, а решту кинути звірам. Всупереч очікуванню язичників, чимало недавніх відступників, яких допитували особливо, обіцяючи звільнення, прославляли Христа. До мучеників долучився фригієць-лікар Олександр, який пройшов терен в амфітеатрі разом з Атталом. Понтік, хлопчик п’ятнадцяти років, був спокушений і підданий тортурам разом із Бландиною і відпустив дух, витримавши всі випробування. Свята Бландіна ж, остання з усіх, померла, зазнавши найбільше – її бичували, залишали звірам, кидали на розпечену сковорідку і, нарешті, посадили у вербовий кошик і кинули бику.

Не заспокоївшись, язичники стали знущатися над мертвими тілами. Тіла тих, хто задихнувся у в’язниці, викинули собакам і старанно стерегли вдень і вночі, щоб ніхто з наших не поховав їх. Викинули те, що залишилося від вогню і звіриних зубів: понівечені, обвуглені шматки, а також голови й обрубки тулубів – усе це багато днів поспіль залишалося без поховання і пильно охоронялося. Язичники або скреготали зубами, шукаючи помсти, або вихваляли ідолів, або докоряли християнам, кажучи “Де ж їхній Бог? Яка їм користь від їхньої віри, за яку вони віддали життя?” Самі ж вірні засмучувалися, бо не могли віддати землі тіла, які залишалися шість днів під відкритим небом. Потім язичники їх спалили і змели попіл у річку Родан, щоб згладити їхній слід. Вони це робили, розраховуючи перемогти Бога і забрати в них відродження, “щоб і надії в них не було на воскресіння, повіривши в яке, вони запроваджують дивну нову віру, нехтують тортурами і готові з радістю йти на смерть. Подивимося, чи воскреснуть вони і чи зможе їхній Бог допомогти їм і вирвати з наших рук”.

Ліонські мученики, які зазнали таких численних тортур, не тільки самі не оголошували себе мучениками, але забороняли нам їх так називати, і, якщо хтось у листі або розмові звертався до них: “Мученики”, вони гірко йому докоряли, бачачи істинного Мученика у Христі, а також у раніше відійшовших мучениках, кажучи: “Ось вони, мученики: Христос удостоївся прийняти їх під час сповіді, закарбувавши смертю їхнє свідоцтво, а ми просто сповідники нікчемні”. Вони слізно просили братів посилено молитися, щоб їм встояти до кінця, проявляючи на ділі силу мучеництва в сміливості, терпінні, безстрашності та твердості. Вони молилися за своїх катів, подібно до первомученика Стефана, а також не звеличувалися над тими, хто зрікся, але молилися за дарування їм віри і життя у Христі.