Священномученик Пофін, єпископ Ліонський, мученик Понтик, мучениця Бландіна і з ними постраждалі
День пам'яті (н. ст.)
Місяця червня на 2-й день
Мучеництво сорока трьох осіб за Христа в Ліоні (Лугдуні), одному із головних міст римської провінції Галлія, відбулося 177 року. Того ж року церкви Ліона і Вієнни склали лист церквам в Асії та Фригії про мужність і стійке сповідання галльськими християнами своєї віри, який є першим документальним свідченням про християнство на території сучасної Франції. Цей лист, що дійшов до нас у викладі Євсевія Памфіла, імовірно, належить перу відомого церковного апологета й богослова священномученика Іринея, наступника священномученика Пофіна на Ліонській кафедрі, і є головним джерелом відомостей про мучеників.
Лист описує гоніння на християн Галлії під час предстоятельства в Римській Церкві єпископа Єлевферія та царювання імператора Марка Аврелія, коли язичники не пускали християн до домівок, до лазень, на ринок, їм було заборонено показуватися на людях, а чернь била їх на вулицях. За наказом трибуна і міської влади християн вивели на площу та допитали перед народом. Вони сповідали свою віру й були поміщені у в’язницю до приїзду легата, який жорстоко обійшовся з ними.
Серед християн виявилася відмінність: одні були готові до мучеництва, інші боялися його. Водночас щодня хапали все нових християн, забираючи найдіяльніших і найревніших. Серед тих, хто злякався катування, знайшлися лжесвідки, звертаючи на вірних ще більший гнів народу своїми наклепами. Християни зазнали страшних тортур, особливо диякон із Вієнни Санкт, новоохрещений Матур, Аттал-пергамець і юна рабиня Бландіна. Їхнє непохитне сповідання віри залишало мучителів безсилими, оскільки, понівечивши тіла мучеників і перетворивши їх на «суцільну зяючу рану», вони не могли вирвати в них зречення. Сповідала Христа під тортурами і раніше нетверда Бібліада, відмовившись обмовляти християн.
Стійкість мучеників спонукала мучителів на нові підступи: «Ув’язнення в похмурі, дуже суворі в’язниці, розтягування ніг на дерев’яній дошці до п’ятої дірки та інші муки». Багато хто помер, задихнувшись у в’язниці і будучи звільнений Господом. Інші, які, здавалося, не зможуть вижити навіть за найретельнішого догляду, продовжували жити у в’язниці й умовляли та втішали інших. Новачки ж часто не витримували тяжкості ув’язнення і помирали у в’язниці.
Єпископ Ліонський Пофін, учень Полікарпа Смирнського, тілесно слабкий старець, якому було за дев’яносто, зміцнився духом ревності і жагою мучеництва й сам з’явився до судді. Величезний натовп всіляко бив і закидував його камінням, думаючи, що таким чином вони мстять за своїх богів. Пофіна, який ледь дихав, кинули до в’язниці, і через два дні він віддав дух.
У цей час проявилася різниця між сповідниками і тими, хто зрікся, яких також утримували у в’язниці за звинуваченням у вбивствах і розпусті. Якщо перші йшли веселі, то останні були понурі і принижені, що укріплювало інших у сповіданні віри. Сповідників кинули в амфітеатрі звірам, але їм вони здобули різні вінці — Матур і Санкт пройшли все коло бичування, віддання звірам, підсмаження живцем на залізному колесі та заколення; підвішену на стовпі Бландіну не зачепили звірі, і її знову кинули до в’язниці; вирішення долі Аттала, як римського громадянина, відстрочили до суду кесаря. Завдяки сповідникам більшість відступників тоді повернулися до віри і з натхненням пішли на нові допити, оголошуючи себе християнами.
Через деякий час прийшла відповідь кесаря, згідно з якою сповідників потрібно було мучити, а тих, хто зречеться, відпустити. Тоді якраз починалися збори провінціалів, на які сходилися представники від усіх племен, і легат перетворив вихід мучеників до трибуни на театральне видовище для натовпу. Тут він знову їх допитував: римським громадянам велів відрубати голови, а решту кинути звірам. Всупереч очікуванню язичників, чимало недавніх відступників, яких допитували особливо, обіцяючи звільнення, прославляли Христа. До мучеників долучився фригієць-лікар Олександр, який пройшов поприще в амфітеатрі разом з Атталом. Понтик, хлопчик п’ятнадцяти років, був спокушуваний і підданий тортурам разом з Бландіною і віддав дух, витримавши всі випробування. Свята Бландіна ж, остання зі всіх, померла, потерпівши найбільше: її бичували, залишали звірам, кидали на розпечену сковорідку і, зрештою, посадили у вербовий кошик і кинули бику.
Не заспокоївшись, язичники стали знущатися над мертвими тілами. Тіла тих, хто задихнувся у в’язниці, викинули собакам і старанно стерегли вдень і вночі, щоб ніхто із християн не поховав їх. Викинули те, що залишилося від вогню і звіриних зубів: понівечені, обвуглені шматки, а також голови й обрубки тулубів — усе це багато днів поспіль залишалося без поховання і пильно охоронялося. Язичники або скреготали зубами, шукаючи помсти, або вихваляли ідолів, або докоряли християнам, кажучи: «Де ж їхній Бог? Яка їм користь від їхньої віри, за яку вони віддали життя?»
Самі ж вірні засмучувалися, бо не могли віддати землі тіла, які залишалися шість днів під відкритим небом. Потім язичники їх спалили і змели попіл у річку Родан, щоб згладити їхній слід. Вони це робили, розраховуючи перемогти Бога і забрати у них відродження, «щоб і надії у них не було на воскресіння, повіривши в яке, вони запроваджують дивну нову віру, нехтують тортурами і готові з радістю йти на смерть. Подивимося, чи воскреснуть вони і чи зможе їхній Бог допомогти їм і вирвати із наших рук».
Ліонські мученики, які зазнали таких численних тортур, не лише самі не оголошували себе мучениками, а й забороняли так себе називати, і, якщо хтось у листі або розмові звертався до них: «Мученики», вони гірко йому докоряли, бачачи істинного Мученика у Христі, а також у мучениках, які відійшли раніше, і казали: «Ось вони, мученики: Христос удостоїв прийняти їх під час сповідання, закарбувавши смертю їхнє свідчення, а ми просто сповідники нікчемні». Вони слізно просили братів посилено молитися, щоб їм встояти до кінця, виявляючи на ділі силу мучеництва в сміливості, терпінні, безстрашності та твердості. Вони молилися за своїх катів, подібно до первомученика Стефана, а також не звеличувалися над тими, хто відрікся, але молилися про дарування їм віри і життя у Христі.