Священномученик Платон (Йованович), Банялуцький, єпископ

Місяця квітня на 22-й день

Цей великий ієрарх Православної Церкви Христової народився 1874 року в Белграді. Батьки майбутнього єпископа, Олена та Ілля, були вихідцями з Герцеговини, бідного скелястого краю, в якому православна віра і патріотизм ставилися понад усе. У Хрещенні хлопчикові було дано ім’я Мілівоє. Виховання молодий Мілівоє здобув у домі своїх побожних батьків, середню школу закінчив у містечку Вране, гімназію – в містечку Ніш, де перебував на військовій службі його батько. Благочестиві батьки вирішили присвятити свого первістка Богу, і юнак вступив до Белградської духовної академії. Боголюбиве серце його бажало подвигу, і він, ще будучи студентом академії, прийняв чернецтво з ім’ям Платон – на честь святого мученика Платона, якого він особливо шанував за твердість у вірі та мужність.

Чернець Платон зростав духовно під пильним оком і турботою архієрея Михаїла, митрополита Сербського. Успішно закінчив Белградську, а потім, 1901 року, і Московську духовні академії. У роки навчання прийняв дияконський і священицький сан. Молодий і ревний, із загостреним почуттям справедливості та правди, Платон нерідко потрапляв у важкі й неприємні ситуації, але з них йому завжди за допомогою Божої вдавалося виходити без важких наслідків для себе і Церкви, якій він присвятив усе своє життя.

Новий митрополит Інокентій, який прийшов на зміну Михайлу, прийняв ієромонаха Платона після повернення з Росії з великим розумінням і відразу ж довірив йому посаду старійшини монастиря Раїновац. Пізніше Платон обіймав високі посади в органах церковної та державної освіти, особливо він проявив себе в боротьбі за права Сербської Православної Церкви на монастир Високі Дечани. Він виявив великий талант і у своїй просвітницькій діяльності, ні на хвилину не забуваючи, що він не тільки викладач, а й пастир молодих душ. Він був улюблений і учнями, і священноначаллям і за досить короткий час пройшов шлях від ієромонаха до архімандрита.

У боголюбивій душі архімандрита Платона було дуже сильно розвинене виховане ще в сім’ї почуття патріотизму. Особливо яскраво воно проявилося під час Балканських воєн і протягом Першої світової війни, які для сербського народу, по суті, були вітчизняними, оборонними. Крім опіки військовослужбовців і солдатів, архімандрит активно допомагав бідним і сиротам, яких у воєнні часи завжди дуже і дуже багато. Він користувався величезною повагою і довірою, завжди вчасно і в разі потреби розподіляв допомогу, що надходила, кожній сім’ї та кожному, хто її потребував. Повага і любов народу, великий авторитет у церковних колах викликали заздрість окремих політиків тодішньої Сербії, і архімандрита Платона замість визнання і подяки відсторонили від служби і відправили на пенсію. Він сприйняв це як частину свого життєвого хреста і, щоб заробити собі на шматок хліба й мати можливість допомагати бідним, смиренно виконував будь-яку роботу, навіть столярничав.

Деякий час по тому архімандрита Платона поновили на церковній службі, знову йому довірили високі церковні посади, але й цього разу не обійшлося без перешкод і підступів з боку його супротивників, які не могли змиритися з його успіхами. Під сумнів ставилася вся його діяльність, кожне його починання сприймалося вкрай критично.

У жовтні 1931 року архімандрита Платона обрали і хіротонізували у вікарного єпископа Сербського патріарха. Великий патріарх Варнава розглянув і правильно оцінив особистість єпископа Платона. Духом він провидів не тільки його минуле, але пророчо передбачав і його славну мученицьку кончину. Уже на початку свого служіння владика Платон вступив у важку боротьбу з Конкордатом[1]. Він був не тільки учасником “Кривавої літії”[2] в Белграді, але як керівник монастирської друкарні в Сремських Карловцях робив усе можливе, щоб сербська громадськість була вчасно і правильно поінформована про всю згубність Конкордату для Сербської церкви і народу.

Вікарного єпископа Платона 1938 року обрали єпархіальним архієреєм Охридсько-Бітольської єпархії, а наприкінці 1939 року – єпископом Банялукської єпархії. Ні в Бітолі, ні в Баня Луці не обійшлося без спокус і перешкод: противник добра диявол трудився, не знаючи відпочинку. У Баня Луці деякі політики повстали проти призначення владики в цю єпархію. Владика не надавав великого значення реакції політиків, і коли соборний вибір був підтверджений царським декретом[3], він без помпи і почестей прибув до Баня Луки і 1 жовтня 1940 року зайняв свою єпископську кафедру.

Нетривала архіпастирська праця єпископа Платона в Бані Луці (з 1 жовтня по 6 травня 1941 року) залишилася в вдячній пам’яті його пастви. Першу архієрейську літургію він служив у соборному храмі Святої Трійці в день Параскеви П’ятниці Сербської. Народ і духовенство прийняли його всім серцем з першої зустрічі. З любов’ю владика благословляв вірян, з участю й увагою приймав і вислуховував священиків. Віряни одразу зрозуміли, що знайшли в його особі духовного батька і пастиря. Політики, які противилися його прибуттю і вносили в народ смуту, були обеззброєні його привітністю, любов’ю, милосердністю всього його святительського вигляду.

У Європі починалася Друга світова війна, військова трагедія нависла і над Сербією. Владика чітко розумів, яке страшне зло загрожує країні та народу. Він пережив і пам’ятав усі жахи Балканських воєн і жорстокі випробування Першої світової війни. Він боявся не за себе, його біль був за народ, рани якого ще не затягнулися після пережитих катастроф. Він розумів, що прийдешня війна буде ще більш страшною і нещадною. Важкий душевний стан послабив його здоров’я, яке вже давно похитнулося, і на початку 1941 року владика виявився прикутим до ліжка; незважаючи на короткочасні поліпшення, він залишався в такому стані до своєї мученицької кончини.

Наслідком і породженням німецької окупації стало створення так званої Незалежної Держави Хорватської (НДХ) на чолі з Анте Павелічем. Атмосфера страху і тривожного очікування панувала всюди. Почалися гоніння, грабежі, вбивства, осквернення святинь. Усташі з сатанинською жорстокістю озброїлися проти сербського народу і Православної церкви. Знаючи, що, вразивши пастиря, винищать і стадо, вони всю свою ненависть спрямували на Банялукського архіпастиря. Вони зажадали, щоб він залишив паству, єпископську кафедру і єпархію. Для владики не існувало й не могло існувати вибору, бо він своє архієрейське служіння і єпископську обітницю ставив вище за власне життя, хоча прекрасно розумів, яка небезпека йому загрожує. Усташському катові Віктору Гутичу він сказав таке: “Я відповідною владою канонічно і законно поставлений єпископом Банялуцьким, і як єпископ я дав обітницю Богові, Церкві та народові, що завжди піклуватимусь про свою паству, незважаючи ні на які обставини. Я назавжди пов’язав своє життя і долю з життям і долею своєї духовної черідки і залишуся з нею, на її духовній варті, як пастир добрий, що покладає душу свою за овець своїх, поки Господь не покличе мене до Себе. Таку обітницю дав я, приймаючи сан єпископа, приймаючи управління Банялуцькою єпархією, і залишуся вірним цій обітниці та непохитним у своїй вірності доти, доки буду в змозі свідомо і самостійно висловлювати свою волю”. Таку відповідь було надіслано устаському кардиналу. Устаські кати були вражені твердістю і непохитністю позиції єпископа Платона, але планів своїх не змінили. А план був зрозумілий: їхнім ремеслом була смерть. Вони б скоїли злочин, навіть якби владика відповів інакше: хіба не вбивали вони сербів, які перейшли в католицтво? Їм необхідно було залякати сербів, дати зрозуміти, що всі погрози їхнього ватажка щодо вбивств, окатоличення і депортації будуть виконані. Владика був далекий від ілюзій, він бачив і знав злість і нещадність ворогів, але твердо стояв на своїй позиції: єпархію не залишати. Хвороба прогресувала, у своєму останньому листі він писав: “Мені необхідно зміцніти, я сильно змучений і ослаб… Я спрямовую свій погляд до небес, до Бога і сподіваюся на милість Його…”.

У ніч на 6 травня 1941 року усташські кати заарештували тяжкохворого владику і разом із протоієреєм Душаном (Суботичем) вивезли з міста. Їх по-звірячому закатували на березі річки Врбані й кинули в її води. Понівечені тіла обох мучеників були винесені на берег хвилями. Владика таємно і без відспівування був похований на військовому кладовищі Баня Луки. Після будівництва Соборного храму в Баня Луці його святі мощі було перенесено до храму і поховано перед іконостасом, після канонізації священномученика їх поміщено в раку і відкрито для поклоніння вірян.

Нікого зі свідків мученицької кончини владики Платона не залишилося в живих, або вони нам невідомі, але безліч людей бачили понівечене, понівечене тіло. Усі свідчення очевидців збігаються: на обличчі було видно сліди жахливих тортур – кати різали ніс і вуха, рвали бороду; на тілі – різані, роз’їдені сіллю рани, опіки і сліди від трьох куль. Мародери залишили на тілі лише спідню білизну, шкіряний пояс і черевики.

Тільки Господь знає всю міру його страждань і жорстокості його мучителів. Нам відомо одне: священномученик до кінця непохитно залишився вірним Богу, Православ’ю і Сербії. Духовно споглядаючи велич його особистості, його страждання, схиляємо коліна й усім серцем молимося: “Священномучениче владико Платоне, архіпастирю Банялуцький, моли Бога за нас!”

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Ще в розробці