Священномученик Петро (Звєрєв), архієпископ Воронезький

Місяця січня на 25-й день / червня на 4-й день

Новомученик Архієпископ Петро (Звєрєв Василь Костянтинович) народився 18 лютого 1878 року в Москві в родині священика. Василь був третім з чотирьох дітей у сім’ї. У 1895 році  закінчив гімназію і три роки навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету. В 1899 році він вступив в Казанську духовну академію, яку закінчив у 1902 році зі ступенем кандидата богослов’я за дисертацію «Екзегетичний аналіз перших двох глав послання апостола Павла до Євреїв». У 1900 році Василь Звєрєв прийняв чернецтво з іменем Петро і був висвячений на ієромонаха.

У 1902 році ієромонах Петро призначений викладачем Орловської духовної семінарії, в 1903 році переведений священиком Володимирської церкви при Московському єпархіальному будинку і одночасно оприділений єпархіальним місіонером.

У 1907 році Петро став інспектором Новгородської духовної семінарії. В 1909 році він призначений настоятелем Спасо-Преображенського монастиря в Більові Тульської єпархії. 8 серпня 1910 року преосвященним Парфенієм (Левицьким; †1921) він зведений в сан архімандрита. Монастир знаходився недалеко від знаменитої Оптиної пустині. І настоятель міг постійно спілкуватися з оптинськими старцями.

В жовтні 1916 року Святіший Синод розпорядився направити архімандрита Петра в розпорядження єпископа Алеутського Євдокима (Мещерського; †1935) для місіонерської служби в Північно-Американській єпархії. Проте поїздка не відбулася і в кінці того ж року Петро поїхав проповідником на фронт, де пробув до Лютневої революції 1917 року.

В 1917 році Петро був переведений настоятелем Тверського Успенського Желтикова монастиря. У перші ж місяці після Жовтневого перевороту йому довелося зіткнутися з каральними органами: у грудні тверська губчека взяла його в якості заручника. Того разу перебування у тюремній камері виявилося короткочасним.

14 лютого 1919 року Петро удостоївся сану вікарного єпископа Балахнінського Нижегородської єпархії. Його хіротонію в Москві проводив сам Святійший Патріарх Тихон (Белавін; †1925; святитель-сповідник). У Нижньому Новгороді єпископ жив у Печерському монастирі на березі Волги. У травні 1921 року послідував новий арешт за звинуваченням у розпалюванні релігійного фанатизму. Єпископа Петра відправили спочатку до Москви, звідти в Петроград.  4 січня 1922 року він був звільнений за заступництвом віруючих.

У січні 1922 року Петро був призначений єпископом Старицьким, вікарієм Тверської єпархії. У місті він оселився в добре знайомому йому Успенському монастирі. За відсутності правлячого архієрея, архієпископа Серафима (Александрова; †1937), Петро очолював єпархію. 31 березня 1922 року він звернувся до пастви із закликом жертвувати на потреби голодуючих Поволжя і розпорядився передавати з храмів усі цінні речі, крім предметів, необхідних для священнослужіння. Сам він весь час служив як простий священик. Влітку 1922 року єпископ Петро засудив обновленський рух. 24 листопада 1922 року він був заарештований і висланий у Туркестан на два роки, місцем його перебування визначили місто Перовськ.

У 1924 році єпископа Петра звільнили, в кінці року він прибув до Москви, є згадка про те, що якийсь час він керував Московською єпархією. 16 липня 1925 році Місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Крутицький Петром (Полянським; †1937; згодом прославлений як священномученик) він був посланий до Воронежа в допомогу пристарілого митрополиту Володимиру (Шимковичу) як вікарій. Єпископ Петро служив в Троїцькій церкві на Терновій поляні та в Преображенській церкві Покровського Дівочого монастиря. Його богослужіння збирали велику кількість віруючих, що з любов’ю і повагою ставилися до владики. 23 листопада 1925 року Петро був викликаний до Москви і покинув Воронеж.

10 січня 1926 року преосвященний приїхав на похорон митрополита Володимира (Шимковича). Поховання митрополита переросло в зібрання віруючих, які побажали бачити на воронезькій кафедрі єпископа Петра. Вибір був затверджений у січні 1926 року Місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Сергієм (Страгородським; †1944; згодом – Патріарх Московський і всієї Русі), який возвів Петра у сан архієпископа.

Людина твердих релігійних переконань і моральних засад, владика Петро був прекрасним оратором і проповідником. Його ревні богослужіння в церкві Олексіївського Акатова чоловічого монастиря збирали безліч віруючих. Високий авторитет архієпископа Петра призвів до того, що в тому ж 1926 році почався масовий відхід віруючих від «обновленства» і повернення парафій в лоно патріаршої церкви. У цій місії владиці співслужив о. Іван Андріївський (1875-1961), який пізніше пішов в Катакомбну Церкву.

Передбачаючи крах своїх надій на внутрішньоцерковний розкол, влада вживає відповідні заходи. Вже в кінці січня 1926 року владику Петра викликають в міліцію і розпитують про взаємини з різними групами віруючих. Його прихильники створюють групу з 10-12 чоловік для охорони владики вдень і вночі (він жив у приватному будинку, недалеко від монастиря), намагаються влаштувати маніфестацію на захист від адміністративного свавілля, домагаються зустрічі з представником облвиконкому Шаровим та начальником місцевого ГПУ Шевельовим з вимогою «не турбувати нашого архієпископа».

При черговій спробі в серпні допитати архієрея за ним слідом прийшло близько трьохсот віруючих. Як свідчив у своєму рапорті міліціонер Пустовалов, четверо із супроводжуючих вторглися в його кабінет. Спроби заарештувати «зачинщиків» наштовхнулися на шалений опір жінок. Натовп розсіяв лише прибулий кінний резерв міліції.

У наступні дні будинок владики став місцем паломництва пастви. 16 та 17 жовтня 1926 року, під час викликів Петра в ГПУ, його знову супроводжували віруючі, з натовпу чулися крики: «по коліно в крові будемо, а єпископа не дамо». «Звєрєв в ГПУ тримався зухвало, говорив, що чекісти йдуть проти народу, хвилюють його і дратують, і що з ними навіть говорити не буде: нехай вони (чекісти) викручуються як хочуть перед розгніваним народом».

При виїзді Петра на вимогу влади в Москву на вокзалі його проводжало настільки величезне скупчення віруючих, що «для запобігання заворушень» була задіяна не тільки вся міліція, але і міліцейська школа.

Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння радянської охранки, стала телеграма на адресу 15-ї партконференції, підписана від імені віруючих дев’ятьма робітниками. В ній говорилося: «Через місцеве воронезьке ГПУ Тучков вимагає виїзду в Москву єдиного обраного народом, нашого православного архієпископа Петра (Звєрєва). Православні Воронезької губернії – 99% виключно робітники і селяни. Виклик архієпископа хвилює віруючих робітників, особливо внаслідок поширюваних обновленцями чуток про висилку нашого архієпископа. Для запобігання хвилювання віруючих робітників і народу дізнайтеся Тучкова про причини виклику архієпископа…» Надія на те, що політичне керівництво прислухається до думки робітників, була марною.

14 листопада 1926 року на «широкій безпартійній конференції робітників» був розіграний спектакль засудження авторів листа. Місцева газета тут же вибухнула статтею під красномовним заголовком: «Царський слуга архієпископ Петро (Звєрєв) намагався спровокувати воронезьких робітників. Широка конференція робочих вимагає розслідування провокаторській діяльності Петра (Звєрєва)». Наступного дня ГПУ, осяяне такою  «підказкою», заарештувало архієпископа Петра без санкції прокурора. Незабаром взяли найбільш активних його прихильників.

Допити владики Петра вів співробітник секретно-політичного відділу О.В. Казанський. Петру ставилися в провину поширення контрреволюційних чуток, що мають на меті викликати недовіру до радянської влади і дискредитувати її, і налаштування віруючих проти влади. Задавалися питання і про ставлення архієпископа до покійного Патріарха Тихона і митрополита Сергія: першого не знав, з другим листувався, але позицію його не підтримував. Згадував владика Петро про те, що думки митрополита Сергія про легалізацію Церкви і її мирне співіснування з державою поділяли митрополити Йосиф (Петрових; †1937) і Серафим (Чичагов; †1937), єпископи Рязанський Борис (Соколов; †1928) і Рильський Павич (Крошечкина; †1937; у 2000 році канонізований як священномученик). Сам же він у своїй діяльності керувався порадами старця Нектарія з Оптиної пустині.

Одночасно з владикою Петром в тюремній камері виявилися ще десять осіб, серед яких був настоятель Олексіївського монастиря, архімандрит Інокентій (Біда Інокентій Пантелеймонович, 1882-1928). Архієпископ був давно знайомий з архімандритом Інокентієм і, переїхавши до Воронежа, запросив його в травні 1926 року з Москви. Тепер їм належало разом терпіти біди. Інші заарештовані були парафіянами, відомими своєю близькістю до глави єпархії, названі в матеріалах слідства “чорносотенцями”. Архімандрит Нектарій (Венедиктов) та протоієрей Іоанн Вениаминов, що служили разом з архієпископом у храмі Покровського жіночого монастиря теж були позбавленими волі, але їх справа розглядалася ізольовано від загальної.

Автором телеграми визнав себе токар Отроженських залізничних майстерень Василь Сіроштан, що перебував у 1919-1921 роках у ВКП(б) і “вичищений” за релігійні переконання. Він був віднесений до числа основних винуватців воронезького переполоху.

7 березня 1927 року слідство завершилося, архієпископ своєї вини не визнав. 13 березня 1927 року Особлива нарада при колегії ОДПУ заочно винесла вирок. Службовець поштово-телеграфної контори П.Т. Отаманов, архімандрит Інокентій (Біда), службовець коммунтреста І.М. Немахов і маляр залізничних майстерень С.А. Циков (“колишній слухач Московської художньої школи, колишній політссильний”) отримали по три роки таборів; послушницю Покровського дівочого монастиря Марія Барченко і домогосподарку Ганну Буданову вислано на три роки в Середню Азію; пекар Г.І. Пушкін відправлений на три роки в Казахстан.

Ще трьом обвинуваченим вирок винесено пізніше: 22 березня 1927 року В.Є. Сіроштан отримав п’ять років позбавлення волі, архієпископ Петро і Д.К. Москальов, заступник директора залізничного політехнікуму, – по десять років.

П.Т. Отаманов, С.А Циков, архімандрит Інокентій і архієпископ Петро відбували термін на Соловецьких островах.

Доля перших двох невідома. Архімандрит Інокентій, «супутник і співробітник Петра Воронезького», помер у переддень Різдва Христового, 6 січня 1928 року, це видно з офіційної довідки, присланій із Соловків і підшитій у слідчу справу.

Архієпископ Петро відбував покарання разом з архієпископом Курським Назарієм (Кириловим; †1928), архієпископом Прокопієм (Титовим; †1937; у 2000 році канонізований як священномученик) і єпископом Печерським Григорієм (Козловим; †1937). Він виконував обов’язки рахівника на продовольчому складі, де для припинення крадіжок числилося тільки православне духовенство. У нього була можливість служити в уцілілій церкві Онуфрія Великого.

Про останні дні життя владики Петра згадує його співв’язень Олег Волков:

«Долю ксьондзів (відправлених в штрафний ізолятор на Заяцьких островах. – О.О.) розділив тоді і Петро, єпископ Воронезький. То була помста людині, яка піднялася над суєтою переслідувань і принижень. Невразливий через  моральну висоту своєї постаті, він і з мітлою в руках, в ролі двірника або сторожа, вселяв побожну повагу. Перед ним тушувалися навіть вохровці, натаскані на грубе нахабство і знущання над ув’язненими. При зустрічі вони не тільки поступалися йому дорогою, але і не утримувалися від привітання. На що він відповідав як завжди: піднімав руку і осіняв ледве окресленим хресним знаменням. Якщо йому траплялося проходити повз велике начальство, воно, побачивши його здалеку, відверталося, ніби не помічаючи православного єпископа – нікчемного “зека”… Начальники в дзеркально начищених чоботях і  френчах приймали незалежні пози: вони пасували перед гідним спокоєм архієпископа. Воно їх принижало. І брала досада на власну малодушність, що примушувало відводити очі…
Преосвященний Петро повільно крокував повз, легко спираючись на палицю і не схиляючи голови. І на тлі стародавніх монастирських стін це виглядало пророчим видінням: йде постать пастиря, що немов залишає землю, на якій утвердилося торжествуюче насильство…
Єпископа Петра схопили особливо грубо, немов злочинця, що чинить опір. І відправили на ті ж Зайчики…»

Архієпископ Петро (Звєрєв) мученицьки помер 7 лютого 1929 року. Його мощі знайдені під час розкопок 17 червня 1999 року.

Владика Петро помер від тифу в ув’язненні в Соловецькому таборі особливого призначення на о. Анзер в колишньому Голгофо-Распятському скиту. Похований на о.Анзер, біля підніжжя гори Голгофи.

Восени 1928 р. на Анзері почалася епідемія тифу. Померло близько 500 чоловік, половина з тих, що сиділи в ув’язненні. На початку 1929 р. архієпископ Петро захворів і його відвезли на Голгофу в так званий “шпиталь”. Архієпископа Петра поклали в палату, яка розміщувалася біля вівтаря церкви Розп’яття Господнього. “Лікувальний заклад” де, за влучним висловом Олександра Солженіцина “лікують смертю”, розміщувався в колишньому Голгофо-Распятському скиту, в приміщенні храму в честь Розп’яття Господнього, на горі Голгофі.

Очевидці свідчать: “Картина, яку я застав по своєму приїзді на Голгофу був жахлива, назва Голгофи цілком виправдалося. У тісних приміщеннях, битком набитих людьми, стояв такий спертий дух, що саме перебування в ньому більш тривалий час здавалося смертельним. Велика частина людей, незважаючи на мороз, була зовсім роздягнена, голі в повному розумінні слова, на інших – жалюгідні лахміття. Виснажені обличчя, скелети, обтягнуті шкірою, голими вибігали хитаючись, з каплиці (церкви Воскресіння Христового) до ополонки, щоб зачерпнути води в банку з-під консервів. Були випадки, коли, нахилившись, вони вмирали”.

Поруч з Владикою лежав ветеринар, його духовний син. 7 лютого о 4 годині ранку він почув шум від зграї птахів, що здійнялася догори. Відкривши очі він побачив великомученицю Варвару з багатьма дівами, серед яких впізнав святих мучениць Анісію та Ірину. Великомучениця Варвара підійшла до ліжка владики і причастила його Святих Христових Тайн. В той же день о 7 годині вечора він помер. Перед смертю кілька разів написав на стіні олівцем: “Жити я більше не хочу, мене Господь до Себе кличе”.

Тропарі, кондаки, молитви та величання