Священномученик Петро (Звєрєв), архієпископ Воронезький

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 25-й день / червня на 4-й день — знайдення мощей / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця серпня на 9-й день — Собор Соловецьких святих / у другу неділю вересня — Собор Нижегородських святих (перехідне) / місяця вересня на 4-й день — Собор Воронезьких святих / вересня на 10-й день — Собор Липецьких святих / жовтня на 19-й день — Собор святих Архангельської митрополії

Новомученик архієпископ Петро, у миру Василь Константинович Звєрєв, народився 18 лютого 1878 року в Москві в родині священника. Василь був третім із чотирьох дітей у сім’ї. У 1895 році він закінчив гімназію і три роки навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету. В 1899 році вступив до Казанської духовної академії, яку закінчив у 1902 році зі ступенем кандидата богослов’я за дисертацію «Екзегетичний аналіз перших двох глав послання апостола Павла до Євреїв». У 1900 році Василь Звєрєв прийняв чернецтво з ім’ям Петро і був висвячений на ієромонаха.

У 1902 році ієромонах Петро був призначений викладачем Орловської духовної семінарії, а наступного року був переведений служити до Володимирської церкви при Московському єпархіальному будинку і оводночас призначений єпархіальним місіонером.

У 1907 році Петро став інспектором Новгородської духовної семінарії, через два роки був призначений настоятелем Спасо-Преображенського монастиря в Бєлеві Тульської єпархії. 8 серпня 1910 року преосвященним Парфенієм (Левицьким; † 1921) він був зведений в сан архімандрита. Монастир знаходився недалеко від знаменитої Оптиної пустині, і настоятель міг постійно спілкуватися з оптинськими старцями.

В жовтні 1916 року Святіший Синод розпорядився направити архімандрита Петра в розпорядження єпископа Алеутського Євдокима (Мещерського; † 1935) для місіонерської служби в Північно-Американській єпархії. Проте поїздка не відбулася, і наприкінці того ж року Петро поїхав проповідником на фронт, де пробув до Лютневої революції 1917 року.

В 1917 році Петро був призначений настоятелем Тверського Успенського Желтикового монастиря. У перші ж місяці після Жовтневого перевороту йому довелося зіткнутися з каральними органами: у грудні тверська Губернська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем взяла його як заручника. Того разу перебування у тюремній камері виявилося короткочасним.

14 лютого 1919 року Петро удостоївся сану вікарного єпископа Балахнинського Нижегородської єпархії. Його хіротонію в Москві проводив сам Святіший Патріарх Тихон (Бєллавін; † 1925). У Нижньому Новгороді єпископ жив у Печерському монастирі на березі Волги.

У травні 1921 року відбувся новий арешт владики Петра за звинуваченням у розпалюванні релігійного фанатизму. Його відправили спочатку до Москви, а потім до Петрограда. 4 січня 1922 року він був звільнений за заступництвом вірян.

У січні 1922 року Петро був призначений єпископом Старицьким, вікарієм Тверської єпархії. У місті він оселився в добре знайомому йому Успенському монастирі. За відсутності правлячого архієрея, архієпископа Серафима (Александрова; † 1937), Петро очолював єпархію. 31 березня 1922 року він звернувся до пастви з закликом жертвувати на потреби голодувальників Поволжя і розпорядився передавати із храмів усі цінні речі, крім предметів, необхідних для священнослужіння. Сам він весь час служив як простий священник.

Влітку 1922 року єпископ Петро засудив обновленський рух. 24 листопада 1922 року він був заарештований і висланий до Туркестану на два роки, місцем його перебування визначили місто Перовськ.

У 1924 році єпископа Петра звільнили, і наприкінці року він прибув до Москви. Є згадка про те, що якийсь час він керував Московською єпархією. 16 липня 1925 року Місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Крутицьким Петром (Полянським; † 1937) він був посланий до Воронежа на допомогу літньому митрополиту Володимиру (Шимковичу) як вікарій. Єпископ Петро служив в Троїцькій церкві на Терновій поляні та в Преображенській церкві Покровського Дівочого монастиря. Його богослужіння збирали багато вірян, котрі з любов’ю і повагою ставилися до владики. 23 листопада 1925 року Петро був викликаний до Москви і залишив Воронеж.

10 січня 1926 року преосвященний приїхав на похорон митрополита Володимира (Шимковича). Поховання митрополита переросло в зібрання віруючих, які побажали бачити на воронезькій кафедрі єпископа Петра. Вибір був затверджений у січні 1926 року Місцеблюстителем патріаршого престолу митрополитом Сергієм (Страгородським; † 1944), який звів Петра у сан архієпископа.

Людина твердих релігійних переконань і моральних засад, владика Петро був прекрасним оратором і проповідником. Його ревні богослужіння в церкві Олексіївського Акатового чоловічого монастиря збирали безліч вірян. Високий авторитет архієпископа Петра призвів до того, що в тому ж 1926 році почався масовий відхід вірян від «обновленства» і повернення парафій в лоно Православної Церкви.

Передбачаючи крах своїх надій на внутрішньоцерковний розкол, влада вжила відповідних заходів. Вже наприкінці січня 1926 року владику Петра викликали до міліції і розпитали про взаємини з різними групами віруючих. Його прихильники створили групу із десяти–дванадцяти осіб для охорони владики вдень і вночі (він жив у приватному будинку, недалеко від монастиря), спробували влаштувати маніфестацію на захист від адміністративного свавілля, домоглися зустрічі з представником обласного виконавчого комітету Шаровим та начальником місцевого ДПУ Шевельовим з вимогою «не турбувати нашого архієпископа».

Коли в серпні відбулася чергова спроба допитати архієрея, за ним слідом прийшло близько трьохсот віруючих. Як свідчив у своєму рапорті міліціонер Пустовалов, четверо із тих, хто його супроводжував, увірвалися до його кабінету. Спроби заарештувати «зачинщиків» наштовхнулися на шалений опір жінок. Натовп розсіяв лише прибулий кінний резерв міліції.

У наступні дні будинок владики став місцем паломництва пастви. 16 та 17 жовтня 1926 року, під час викликів Петра до Державного політичного управління, його знову супроводжували віряни, із натовпу чулися крики: «по коліно в крові будемо, а єпископа не дамо». «Звєрєв в ДПУ тримався зухвало, говорив, що чекісти йдуть проти народу, хвилюють його і дратують, і що з ними навіть говорити не буде: нехай вони (чекісти) викручуються як хочуть перед розгніваним народом».

Під час від’їзду владики Петра на вимогу влади до Москви на вокзалі його проводжало таке велике скупчення вірян, що «для запобігання заворушень» була задіяна не лише вся міліція, але і міліцейська школа.

Останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння радянської охранки, стала телеграма на адресу п’ятнадцятої партійної конференції, підписана від імені вірян дев’ятьма робітниками. В ній говорилося: «Через місцеве воронезьке ДПУ Тучков вимагає виїзду до Москви єдиного обраного народом, нашого православного архієпископа Петра (Звєрєва). Православні Воронезької губернії — 99 % виключно робітники і селяни. Виклик архієпископа хвилює віруючих робітників, особливо внаслідок поширюваних обновленцями чуток про висилку нашого архієпископа. Для запобігання хвилювання віруючих робітників і народу дізнайтеся Тучкова про причини виклику архієпископа…» Надія на те, що політичне керівництво прислухається до думки робітників, була марною.

14 листопада 1926 року на «широкій безпартійній конференції робітників» був розіграний спектакль засудження авторів листа. Місцева газета тут же видала статтю під красномовним заголовком: «Царський слуга архієпископ Петро (Звєрєв) намагався спровокувати воронезьких робітників. Широка конференція робочих вимагає розслідування провокаторській діяльності Петра (Звєрєва)». Наступного дня ДПУ у зв’язку з такою «підказкою», заарештувало архієпископа Петра без санкції прокурора. Невдовзі заарештували і найактивніших його прихильників.

Допити владики Петра вів співробітник секретно-політичного відділу на прізвище Казанський. Архієрею ставилися в провину поширення контрреволюційних чуток, що мали на меті викликати недовіру до радянської влади і дискредитувати її, і налаштування вірян проти влади. Були питання і про ставлення архієпископа до покійного Патріарха Тихона і митрополита Сергія:. Він відповів, що першого не знав, з другим же листувався, але позицію його не підтримував. Згадував владика Петро про те, що думки митрополита Сергія про легалізацію Церкви і її мирне співіснування з державою поділяли митрополити Іосиф (Петрових; † 1937) і Серафим (Чичагов; † 1937), єпископ Рязанський Борис (Соколов; † 1928) і єпископ Рильський Павлин (Крошечкін; † 1937). Сам же він у своїй діяльності керувався порадами старця Нектарія із Оптиної пустині.

7 березня 1927 року слідство завершилося, архієпископ своєї вини не визнав. 13 березня 1927 року Особлива нарада при колегії ОДПУ заочно винесла вирок. Владику Петра засудили до десяти років ув’язнення і відправили відбувати покарання до Соловецького табору.

Архієпископ Петро відбував покарання разом з архієпископом Курським Назарієм (Кириловим; † 1928), архієпископом Прокопієм (Титовим; † 1937) і єпископом Печерським Григорієм (Козловим; † 1937). Він виконував обов’язки рахівника на продовольчому складі, коли припинення крадіжок призначили тільки православне духовенство. У нього була можливість служити в уцілілій церкві Онуфрія Великого.

Архієпископ Петро (Звєрєв) мученицьки помер 7 лютого 1929 року, захворівши на тиф. Перед смертю він декілька разів написав на стіні олівцем: «Жити я більше не хочу, мене Господь до Себе закликає».

Владика Петро був похований на озері Анзер, біля підніжжя гори Голгофи. Його мощі були знайдені під час розкопок 17 червня 1999 року.

Тропарі, кондаки, молитви та величання