...
Священномученик Петро Скіпетров, пресвітер p1b7qcmqoedjvmgq1mte1u2e14hk3
Житія святих,  Січень

Священномученик Петро Скіпетров, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 19-й день / 22-й день – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)

Священномученик Петро народився 4 червня 1863 року в селі Станки В’язниковського повіту Володимирської губернії в сім’ї священника Іоанна Скіпетрова. Після закінчення Шуйського духовного училища Петро вступив до Володимирської духовної семінарії, яку закінчив 1884 року. У 1883-1884 роках Петро Іванович служив псаломщиком в одному з храмів у Володимирі. 8 лютого 1884 року він обвінчався з дівицею Антоніною, дочкою іподиякона Ісаакіївського кафедрального собору в Санкт-Петербурзі Миколая Заозерського.
18 лютого 1884 року Петро Іванович був висвячений у сан диякона до Ісаакіївського собору; 1886 року він вступив до Санкт-Петербурзької духовної академії, яку закінчив 1890 року. У 1892 році його висвятили на священника до церкви в ім’я ікони Божої Матері “Утамуй мої печалі” при дитячому притулку принца Ольденбурзького.
У 1898 році отець Петро був переведений до церкви в ім’я ікони Божої Матері “Всіх скорботних Радість”, що на Скляному заводі. Храм був зведений на місці явлення чудотворної ікони Божої Матері “Всіх скорботних Радість” із грошиками. 23 липня 1888 року в главку каплиці, де знаходилася ікона, вдарила блискавка і виникла пожежа. Коли вогонь згас, усі побачили, що ікона Божої Матері “Всіх скорботних Радість” не лише вціліла, а й оновилася. Крім того, на іконі виявилося одинадцять монеток, які розташувалися овалом навколо зображення Богоматері. Звістка про незвичайне явище швидко облетіла місто, і до каплиці потягнулися безліч прочан; за молитвами вірян стало відбуватися безліч чудес. У 1893 році імператор Олександр III пожертвував землю, що прилягала до каплиці, і почалося будівництво храму, яке закінчилося 1898 року.
Крім парафіяльного служіння, отцю Петру доводилося виконувати багато єпархіальних послухів: з 1886 до 1892 року він викладав Закон Божий у початкових Санкт-Петербурзьких училищах; з 1895 до 1897 року виконував обов’язки члена піклування церкви святої мучениці цариці Олександри при дитячому притулку великої княгині Олександри Миколаївни; з 1901 року був законовчителем у Громовському притулку преподобного Сергія; з 1907 року — слідчим 5-го столичного благочинницького округу; з 1914 року — членом правління Санкт-Петербурзької духовної семінарії.

У 1912 році отець Петро був призначений настоятелем церкви в ім’я ікони Божої Матері “Всіх скорботних Радість”. За ревне і бездоганне служіння він був возведений у сан протоієрея.
На початку січня 1918 року більшовицький уряд став готуватися до видання антихристиянського декрету про відділення Церкви від держави. Звістка про антицерковний зміст передбачуваного декрету швидко дійшла до вірян, і 10 січня митрополит Петроградський Веніамін (Казанський) надіслав радянському уряду лист, у якому висловив свою тривогу з приводу змісту підготовлюваного декрету. У відповідь Ленін зажадав від своїх підлеглих якнайшвидшого доопрацювання тексту декрету.
Водночас радянський уряд розпорядився зробити практичні кроки щодо застосування декрету, почавши зі столичної Олександро-Невської Лаври. У суботу 13 січня 1918 року під час пізньої літургії в покої намісника Лаври єпископа Прокопія (Титова) з’явився загін матросів, і єпископу було заявлено, що всі приміщення в Лаврі буде вилучено на користь радянських установ, збережеться тільки богослужіння.
15 січня на ім’я єпископа Прокопія надійшло розпорядження комісара наркомату піклування Коллонтай, — однієї з відомих розпусниць у більшовицькому уряді, котра пропагувала ідею публічної розпусти, — що всі приміщення і капітали Лаври будуть реквізовані.
16 січня призначений більшовицьким урядом комісаром Лаври Іловайський зажадав від намісника здачі всього лаврського майна. Єпископ Прокопій відмовився виконати беззаконний наказ. 17 січня представники від братії Лаври почали вести переговори з Коллонтай, але вона категорично заявила, що скасувати передбачуваного захоплення Лаври не може.
19 січня (1 лютого) на початку другої години дня до Олександро-Невської Лаври прибув комісар Іловайський у супроводі дванадцяти солдатів і п’яти кронштадтських матросів. На соборній дзвіниці дзвонарі вдарили в набат, на нього відгукнулися дзвони найближчих церков — Борисоглібської, Знам’янської та Скорбященської. Звідусіль до Лаври став стікатися народ. Іловайський заарештував єпископа Прокопія. У цей час у келії намісника перебували чотири ченці, члени лаврської ради. Єпископа Прокопія вивели з келії і взяли під варту в одному з приміщень Лаври, а до чотирьох ченців приставили варту з чотирьох червоногвардійців. Іловайський вийшов на подвір’я Лаври, де його одразу ж оточив розлючений натовп, і справа, імовірно, могла б закінчитися розправою над ним, якби не ченці, що перебували поруч і почали заспокоювати народ, а потім один із ченців, загородивши собою комісара, провів його манівцями до солдатів прожекторної команди, що розташовувалася в одній із будівель Лаври. Одночасно з Іловайським покинули Лавру і червоногвардійці.

Незабаром на допомогу загарбникам прибула зі Смольного вантажівка з червоногвардійцями, озброєними двома кулеметами. Цей загін знову очолив Іловайський. Кулемети були поставлені на лаврському подвір’ї навпроти храму на честь Зішестя Святого Духа. Весь цей час продовжував звучати лаврський набат. По дзвонарях було зроблено кілька залпів, але набат тривав. Тоді Іловайський із червоногвардійцями увійшли до наповненої прочанами церкви. Іловайський, дізнавшись, де вхід на дзвіницю, піднявся нагору і, погрожуючи зброєю, зігнав із дзвіниці дзвонарів. Червоногвардійці внизу стали виганяти з Лаври прочан. Пролунало кілька пострілів. Один із прочан був поранений.
У цей час до Лаври попрямував протоієрей Петро Скіпетров, маючи намір пройти до митрополита Веніаміна. У воротах Лаври священника зустрів його син і став умовляти, зважаючи на можливі заворушення, не йти далі, але отець Петро не звернув на це уваги і попрямував до головного входу в покої митрополита. Побачивши, що його шлях перегородили кілька озброєних червоногвардійців, які сперечалися з жінками та погрожували їм зброєю, отець Петро заступився за жінок і став вмовляти червоногвардійців не чинити насильства над вірянами і докоряти їм за знущання над народними святинями. Один із червоногвардійців направив револьвер на священника і впритул вистрілив йому в обличчя. Куля влучила в нижню щелепу і пройшла в шию.
Отець Петро, знепритомнівши, упав, і люди, які тут же приспіли, поклали його на носилки і перенесли в лаврську лікарню. Стан пораненого, однак, був настільки важким, що його відправили до лазарету, що знаходився на Невському проспекті неподалік від Лаври. Там його відвідала дружина, а потім митрополит Веніамін, який благословив смертельно пораненого священника. Отець Петро розплющив очі, впізнав митрополита, але вже що-небудь сказати не міг. Незважаючи на зусилля лікарів, стан здоров’я священника до 10 години вечора різко погіршився, і о 10 годині 45 хвилин протоієрей Петро помер.
21 січня 1918 року тіло вбитого священника було перенесено до Скорбященської церкви. У винесенні тіла і звершенні заупокійної всенічної брав участь митрополит Веніамін із вікаріями і численним духовенством. 21 і 22 січня біля гробу отця Петра побували тисячі людей і безперервно служили панахиди “за убієнного за віру православну раба Божого протоієрея Петра”.

Тіло вбитого священника передбачалося поховати поруч зі Скорб’ященською церквою, де він служив багато років, але ввечері 21 січня в місцевий комісаріат викликали священника, виконувача обов’язків настоятеля Скорбященської церкви, церковного старосту та голову церковної ради; їм вручили в письмовому вигляді розпорядження влади не ховати покійного поблизу храму, тому що неподалік протікає Нева і може статися забруднення води. Дізнавшись про це розпорядження, митрополит Веніамін благословив поховати протоієрея Петра на Тихвінському кладовищі Олександро-Невської Лаври.
Наступного дня, 22 січня, у Скорбященській церкві відбулося відспівування убієнного протоієрея. Служіння літургії та відспівування очолив митрополит Веніамін, йому співслужили єпископи Прокопій і Артемій та двадцять п’ять священнослужителів Петрограда. Після відспівування гроб з тілом убитого священника з благословення митрополита Веніаміна пронесли тим шляхом, яким ішов отець Петро до мученицького вінця в останній день свого життя. У Троїцькому соборі Лаври було відслужено панахиду, а потім літію на тому місці, де пролилася кров священника. Протоієрея Петра Скіпетрова поховали на Тихвінському кладовищі Олександро-Невської Лаври.
У статті, опублікованій відразу ж після похорону пастиря, професор Олександр Бронзов писав: “… Принаймні не забудемо, не повинні забути даного ним його мученицькою кончиною всім нам уроку! Будемо ж учитися в нього, як і нам жити, як і нам сміливо й безбоязно проповідувати Христа, Його слово правди. Будемо підтримувати в собі, подібно до нього, іскорку Божественну, щоб не перетворитися нам на істот, які думають тільки про одне матеріальне, про один Молох…
Для нас особистості, подібні до отця Петра, завжди будуть світлими маяками, сам спогад про яких завжди найблаготворнішим чином діятиме на нас і охоронятиме нас від помилок, від слабкості, від падінь…”

 

Знайшли помилку