Священномученик Петро Петриков, пресвітер

Місяця вересня на 15-й день

Священномученик Петро народився 19 січня 1903 року в місті Можайську Московської губернії. Його батько, Сергій Петрович Петриков, народився 1873 року в селі Єнкаєве Темниківського повіту Тамбовської губернії; у вісім років він залишився сиротою, працював наймитом і пас у селі худобу, потім вступив у солдати, а після закінчення служби залишився в Москві. Добрі люди допомогли йому здобути освіту, і він вступив працювати на залізницю. Був спочатку сторожем, конторщиком, а потім помічником начальника станції Тучково Олександрівської залізниці. Мати священномученика Петра, Тетяна Михайлівна, походила з родини самарських купців. Коли Сергій Петрович отримав посаду помічника начальника станції, його сім’ї виділили велику ділянку землі та допомогли збудувати будинок.
Коли Петру було вісімнадцять років, він звернувся до комісара охорони здоров’я М.О. Семашка з проханням про сприяння в прийомі на медичний факультет Московського університету: “Перші роки життя мого пробігли швидко, швидко… У 7 років вступив я у 2-й клас парафіяльного училища при станції Батюшково Олександрівської залізниці. У зв’язку з переведеннями мого батька навчався я в Батюшкові, В’язьмі, Кубинці, потім вступив до реального в місті Можайську, де і прожив ще 7 років далеко від сім’ї…
Восени 1920 року дуже хотів вступити на медичний факультет університету; завадила головним чином хвороба батька: його до цього часу розбив параліч… Батька лікували в університетських клініках: тепер служить знову помічником завідувача станції Тучкове.
Під час хвороби батька взимку 20-21 року пробував учитися телеграфу: незабезпеченість сім’ї завадила заняттям…
Можна додати ще: я займався і займаюся мистецтвом – пишу вірші, нариси… малював… але тепер уже рік не маю можливості брати палітру; більше за інші види мистецтв люблю музику, але займатися музикою не мав можливості… Творчо-натхненний, поривний, усвідомлюю я і відчуваю близькість цілісності душевної, так би мовити; починає формуватися і строго окреслюватися особистість моя. Джерела вічної юності й радості відкриваються в мені…”
Семашко підтримав юнака, і 1921 року Петра прийняли на медичний факультет Московського університету. Навчаючись на другому курсі, він перевтомився від занять і тяжко захворів. Лікувався він в амбулаторії при залізничній лікарні, і лікування тривало близько двох років. За ці роки в його душі стався переворот. Джерела вічної юності й радості, існування яких він передчував раніше, знайшов він тепер у Христі.
У цей час Петро познайомився зі старцем Нектарієм Оптинським, духовним сином якого став, зблизився з колом молодих людей, і серед них – з Андрієм Ельбсоном, який, як і він, безкомпромісно шукав істину в тому морі брехні, що дедалі більшою темрявою огортало країну. У червні 1925 року єпископ Можайський Борис (Рукін) висвятив Петра в сан диякона, і того ж року Місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Крутицький Петро (Полянський) висвятив його на священика.
У Москві отець Петро спочатку не мав парафії і служив іноді в храмах, де служили знайомі йому священики, – наприклад, у храмі Олександрійського подвір’я в Москві, де священиком був Андрій Ельбсон. У березні 1931 року його було визначено до храму Миколи в Кленниках, відомого довгим подвижницьким служінням у ньому протоієрея Олексія Мєчова, але прослужив тут лише до 14 квітня того ж року. Цього дня отець Петро був заарештований серед п’ятдесяти священнослужителів, ченців і мирян і поміщений у Бутирську в’язницю в Москві.
5 червня 1931 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила отця Петра до трьох років ув’язнення в концтабір, і його відправили в Маріїнські табори. Коли стало відомо місце знаходження табору, туди приїхали мати і духовна дочка священика Віра Петрівна Миронович, яка згодом стала його келейницею і помічницею. Оселившись неподалік від табору, вони почали клопотати про скасування несправедливого вироку, бо обвинувачення в контрреволюційній діяльності не тільки не було доведено, а й питання такого на слідстві не порушували, – і 17 вересня 1931 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ ухвалила звільнити священика з-під варти, позбавивши його права проживання у дванадцяти містах терміном на три роки.
Отець Петро після звільнення оселився в місті Муромі й тут у травні 1932 року знову був заарештований. Слідчий на допиті 3 червня 1932 року поставив священику низку запитань.
17 серпня 1932 року слідчий, який вів справу, ухвалив за нестачею слідчого матеріалу слідство припинити і заарештованих звільнити. Після звільнення отець Петро жив до літа 1936 року в Муромі, а потім виїхав на батьківщину в Можайськ, куди слідом за ним приїхала його духовна дочка і де відвідували його знайомі священики та рідні. Тут отець Петро зняв кімнату, влаштував у ній домову церкву і до самого арешту, за образом древніх, служив літургію, як служили в будинках християн під час гонінь від язичників.

Влітку 1937 року поновилися масові арешти вірян і духовенства, але перш ніж почати ці гоніння, співробітники НКВС взялися заарештовувати тих священиків, ченців і мирян, про яких вони мали будь-які відомості і яких вони підозрювали у нелояльності до радянської влади, тобто тих, хто безбожництво, яке запанувало на руській землі, вважав найбільшим злом, яке згубно впливало на русскій народ. У лютому-квітні 1937 року в Москві було заарештовано півтора десятка священиків і мирян, і серед них – 10 квітня 1937 року – отець Петро.
11 і 13 квітня слідчий допитав священика. На більшу частину запитань отець Петро відгукувався незнанням і поганою пам’яттю. 10 травня слідчий знову допитав священика, поставивши майже ті самі запитання.
У липні стало відомо про майбутні нові масові арешти, і тому остаточне рішення долі отця Петра і всіх заарештованих було відкладено. 26 серпня допитали чергового свідка з-поміж священиків, який показав, що знає Петрикова як антирадянськи налаштованого, який ненавидить радянську владу і партію.
21 вересня 1937 року слідство було закінчено.
26 вересня 1937 року трійка НКВС засудила отця Петра до розстрілу. Священик Петро Петриков був розстріляний наступного дня, 27 вересня 1937 року, і похований у безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.