Священномученик Павло Малиновський, пресвітер

Місяця серпня на 30-й день

Священномученик Павло народився 15 жовтня 1874 року в сім’ї диякона Троїцької церкви села Шелота Вельського повіту Вологодської губернії (нині Верховазький район Архангельської області) Василя Петровича Малиновського.
Коли Павлу ще не виповнилося й року, батько його помер, і мати, Олександра Миколаївна, виховувала трьох синів одна. Двоє старших, Паладій і Олександр, закінчили Тотемське духовне училище казенним коштом. Молодший, Павло, у віці 14 років вступив до Вологодської духовної семінарії, 1894 року закінчив її і був призначений на посаду наглядача в Усть-Сисольському (нині Сиктивкар) Духовному училищі.
Через чотири роки, 28 січня 1898 р. єпископ Великоустюзький Гавриїл висвятив Павла Васильовича на священика до Усть-Вимської Благовіщенської церкви. Крім цього з 1898 року він був завідувачем і законовчителем місцевої чоловічої двокласної церковно-парафіяльної школи.
Отець Павло був одружений з Афанасією, донькою священика, який служив у Благовіщенській церкві села Усть-Вимь, отця Павла Мотохова. У родині Малиновських було 13 дітей, для яких батько був прикладом у всьому. Стриманий, спокійний, у міру суворий, він учив своїх дітей бути чесними, добрими, справедливими. Після смерті дружини всі турботи про велике сімейство лягли на його плечі. Сильний духом, він не опустив руки, виховав усіх своїх дітей порядними людьми. Парафіяни йшли до нього зі своїми бідами й прикрощами, і для кожного отець Павло знаходив слова розради й підтримки, хоча сам і його сім’я всі ці роки зазнавали злиднів і поневірянь.
У 1933 р. Усть-Вимську Благовіщенську церкву було закрито безбожною владою. Деякий час отцю Павлу вдалося послужити в Ибській Свято-Казанській церкві тієї самої парафії, але в червні 1935 року, незважаючи на клопоти отця Павла, влада закрила і її. Потім просто селянствував, але залишався вірним служінню Богу і ввіреній йому пастві: батюшка таємно відспівував померлих, хрестив немовлят, звершував інші Таїнства, вселяв у душі й уми парафіян віру в добро і любов до Ісуса Христа.
Отець Павло відкрито говорив про те, що руйнування і знищення православної віри є згубним, адже православ’я багато століть формувало душі людей, виховувало найкращі моральні якості, об’єднувало і згуртовувало людей у найважчі історичні моменти. Він невтішно відгукувався про колгоспних активістів, недавніх сільських лідерів про колективізацію, яка веде до руйнування вікових селянських традицій, приховував “куркулів”, у яких радянська влада відібрала все нажите важкою працею. У 1921 році притягувався радянською владою до відповідальності за те, що не здавав церковні цінності. У 1931-1932 рр. перебував на обліку в ОДПУ як “антирадянський елемент” (“згрупував навколо себе чернецтво, через яких веде антирадянську діяльність”). У 1936 році притягувався до відповідальності за ст. 192 КК РРФСР, але був виправданий за судом.
Знову отця Павла заарештували 6 серпня 1937 року, одночасно з ієреєм Миколою Кириловим, і утримували в Сиктивкарській в’язниці, а 23 серпня отця Павла Малиновського засудили до вищої міри покарання. 12 вересня 1937 року отця Павла було розстріляно в Сиктивкарі і поховано в безвісній могилі.
Священномученика Павла прославлено в лику святих новомучеників і сповідників Руських 13-16 серпня 2000 р.