Житія святих,  Липень

Священномученик Олексій Дроздов, протодиякон

Місяця липня на 1-й день

Священномученик Олексій народився 5 жовтня 1883 року в місті Буй Костромської губернії в сім’ї секретаря міського управління Олександра Миколайовича Дроздова. Олексій закінчив Галицьке духовне училище і три курси Костромської духовної семінарії і вступив на посаду вчителя церковно-парафіяльної школи в селі Судай Чухломського повіту. 22 жовтня 1904 року в Іпатіївському монастирі його висвятили на диякона в Микільській церкві села Микільське-Горицьке Нерехтського повіту; за літургією єпископ Костромський Віссаріон (Нечаєв), що висвячував його, сказав слово, пронизане великою тривогою за перемогу у війні, яка тривала на той час, і взагалі за майбутнє Росії, звернувши увагу слухачів на причини можливих лих. “У середовищі так званих освічених людей, – сказав він, – панує невіра, неповага до Церкви, її заповідей, священноначалія. Не тільки на словах, а й у пресі безкарно допускається заперечення відмінності між добром і злом, гріхом і негріхом. Що, наприклад, мерзенніше за тілесні гріхи, які оскверняють тіло і душу? Але знайшлися лжевчителі, які прославляють тілесність як святу справу і плоть, знаряддя тілесних гріхів, називають святою плоттю, всіляко принижують стриманість від розпусти і глумляться над законним шлюбом. Доводиться чути і читати, як зухвало висміюється любов до Вітчизни, відданість уряду, повага до судових установ, викладання Закону Божого в училищах, зневажаються основи життя церковного, сімейного, суспільного. Для проповідників усіх подібних лжемудрувань немає нічого священного. Не можна не визнати винним і те суспільство, серед якого терпимі ці вчення, бо чим пояснити успіх і широке поширення їх у суспільстві? Нічим іншим, як співчуттям до них суспільства і відсутністю протидії їм або вкрай слабкою протидією з його боку. Милосердний Господь довго терпів це зло. На жаль, воно дійшло до такої міри, що терпіти його довше виявилося неможливим. І ось Господь попускає на нас біди і напасті…”

9 листопада 1906 року диякона Олексія було переведено до Богоявленського храму села Красного Костромського повіту, 15 лютого 1910 року – до Троїцького храму заводу Лисьва Пермської губернії, 12 липня 1914 року – до храму Різдва Пресвятої Богородиці в селі Четвертинівка Гайсинського повіту Подільської губернії, 8 жовтня 1916 року – до Михайлівського собору в місто Ольгопіль, настоятелем якого був на той час священик Полікарп Гулевич.

З 1917 року диякон Олексій служив у храмах міст Рузи і Серпухова Московської губернії, а з 1922 року на батьківщині – в місті Буй, у Костромській губернії.

З 1928 року отець Олексій став служити в Спаському храмі в селі Івантєєвка Московської губернії, з 1930 року – в церкві Благовіщення на Бережках у Москві, з 1933-го – в соборі Різдва Пресвятої Богородиці в місті Оріхово-Зуєве Московської області, де настоятелем був протоієрей Василь Нікольський, заарештований в листопаді 1937 року, а другим священиком – Миколай Поспєлов. За ревне служіння диякона Олексія 1929 року було нагороджено подвійним орарем, 1930-го – зведено в сан протодиякона.

9 серпня 1937 року благочинний після служби з отцем протодияконом написав йому лист подяки. “Благоговійний отче протодияконе Олексію Олександровичу!” – писав він. – Закінчуючи своє служіння у Вашому святому храмі, вважаю своїм приємним обов’язком висловити Вам щиру подяку за Ваше прекрасне і побожне священнослужіння, за ревне виконання Вами всіх своїх обов’язків, за чудову службову дисципліну, за добре ставлення до інших членів причту і до моєї недостоїнства. Все це буде для мене найбільш втішним спогадом.

Закликаючи на Вас благословення Боже і молитовно бажаючи Вам за допомогою Господньою ще багато років послужити Церкві Христовій, старанніше прошу не залишити мене у Ваших святих молитвах”.

У цей час життя протодиякона розподілялося між служінням у храмі та доглядом за тяжко хворими рідними. Його дружина, Надія Опанасівна, була хронічно хвора на ваду серця, 1932 року захворіла на ревматизм старша донька Ангеліна, якій виповнилося тільки дев’ятнадцять років, за три роки злягла остаточно і все подальше життя вже не вставала з ліжка. У 1936 році захворіла на епілепсію молодша дочка Надія. І довелося протодиякону Олексію бути для всієї родини і батьком, і нянькою.

Наприкінці літа 1937 року на Російську Православну Церкву обрушилися нещадні гоніння. 17 листопада протодиякона заарештували й ув’язнили в Таганській в’язниці в Москві. Як свідків слідчий допитав двох парафіянок собору. Вони показали, що знали протодиякона тільки за служінням у храмі, але вдома у нього не бували; оскільки він вів замкнутий спосіб життя, то, природно, антирадянських проповідей вони від нього не чули. Слідчий, однак, записав їхні свідчення зовсім інакше: нібито протодиякон Алексій вів контрреволюційну діяльність і антирадянську агітацію, і дав підписати протоколи допиту свідкам; ті через легкодухість підписалися під лжесвідченнями і, таким чином, обмовили протодиякона.

Через три дні після арешту, 21 листопада 1937 року, трійка НКВС засудила протодиякона Олексія до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, і його відправили до 1-го табірного пункту Сусловського відділення Сиблагу в Кемеровській області, куди він прибув 18 грудня.

Після того як до ув’язнених дійшла звістка про розстріл глави НКВС Єжова, багато хто, сподіваючись на торжество справедливості, став писати прохання про перегляд справ. 14 квітня 1939 року відправив таке прохання в НКВС і протодиякон Алексій; у ньому він писав, що під час єдиного допиту слідчий заявив, що нібито є матеріали, які викривають протодиякона в антирадянській агітації. Коли він попросив назвати імена людей, які обмовили його, а також влаштувати з ними очні ставки, слідчий йому в цьому відмовив. “Маючи на своєму утриманні хвору сім’ю, – писав протодиякон, – дружину з вадою серця, доньку без руху рук і ніг, другу доньку, що страждає на припадки епілепсії, сім’ю, яка не здатна не лише працювати, а й упорядковувати себе, я не мав часу [спілкуватися] з людьми та вести з ними будь-які розмови, тому що весь вільний від служби час проводив у своїй сім’ї, виконуючи обов’язки прислуги й няньки. Вважаючи обвинувачення проти мене неправдивим, з одного боку, і, з іншого боку, вважаючи, що суд наді мною без свідків і вислуховування моїх виправдань, а також без слідства не є судом правим і справедливим, прошу Комісаріат Внутрішніх Справ дати розпорядження про перегляд моєї справи…”

10 березня 1940 року дружина протодиякона, Надія Опанасівна, також направила в НКВС прохання про звільнення чоловіка. Співробітники НКВС з’ясували, що слідчий, який вів справу протодиякона Олексія, заарештований за фальсифікацію кількох справ, одна зі свідків, які проходили у справі, згодом була заарештована за звинуваченням в антирадянській агітації, а інша заперечує все написане в протоколі допиту. Викликані слідчими додаткові свідки засвідчили, що протодиякон Олексій, служачи в соборі, антирадянської агітації не вів, а вдома вони в нього не бували і ні від кого не чули, щоб він був антирадянськи налаштований, – за біди, які звалилися на нього, це було б розкішшю.

Опинившись у скрутному становищі, слідчий став викликати інформаторів із духовенства, щоб отримати додаткові відомості про отця Олексія. 3 березня 1940 року на протодиякона було заведено додаткову, літерну, справу, куди стали складатися отримані від інформаторів характеристики.

Виходячи вже з них, 10 квітня 1940 року було ухвалено знизити до 5 років ВТТЛ.

Табірна адміністрація дала негативну характеристику на протодиякона: “Працює на загальних роботах. Ставлення до роботи погане, злісний відмовник, поведінка в побуті погана, у культмасовій роботі участі не бере, настрій ворожий. З огляду на погане ставлення до праці, як відмовник, як такий, що проявив себе з поганого боку за час перебування в таборі, – умовно-дострокового звільнення не заслуговує”.

15 червня 1940 року справу розглянули заново, і рішення про зниження терміну ув’язнення було скасовано. “Беручи до уваги, – свідчила нова постанова, – характеристики, в яких Дроздов характеризується як активний церковник і злісна відмовниця від роботи і вороже налаштований елемент, керуючись наказом НКВС від 23/1У-1940 року, рішення трійки залишити в силі”.

Протодиякон Алексій Дроздов помер у Сусловському відділенні Сиблагу 14 липня 1942 року і був похований у безвісній могилі. Його сім’я не знала про це, і через рік, 10 травня 1943 року, доньки протодиякона подали в НКВС прохання про звільнення батька.

Знайшли помилку