Священномученик Олександр Русинов, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 18-й день / 22-й день (Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської) (перехідна)

Народився в Коломенському повіті Московської губернії, у селі Куркіно (так зазначено в більшості документів у слідчій справі). Батько Олександра Русинова був священником; до революції у нього були кінь, корова і 10 бджолиних вуликів. Олександр Русинов закінчив духовну семінарію; висвячення на священника відбулося 1901 року. Про його служіння відомо наступне: до серпня 1909 року він перебував у Дмитрівському повіті та служив священником у церкві Якотського кладовища; цілком можливо, що це було перше місце, куди його розподілили після висвячення, але точних даних з цього приводу немає.

Із серпня 1909 року Олександра Русинова призначили настоятелем церкви в ім’я св. прп. Серафима Саровського в селі Нове Кунцево під Москвою (нині в межах Москви). Цей храм був побудований при монастирському подвір’ї. І монастир, і храм були зовсім новими: землю під них 1906 року одержала Полунинська Хрестовоздвиженська жіноча громада Рязанської єпархії (з кінця вересня 1917 року громада стала підпорядковуватися Московській єпархії і була названа Серафимівською). Дерев’яну церкву в ім’я св. прп. Серафима Саровського освятили 9 серпня 1909 року, і Олександр Русинов став першим її настоятелем. У 1913 році, крім своїх прямих обов’язків, він займався також викладацькою діяльністю — вів Закон Божий у Кунцевському комерційному училищі.

Після зміни державної влади в 1917 році так званому “Кунцевському монастирю” довелося пережити важкі часи. У травні 1922 року із Серафимівської церкви “на користь голодуючих” вилучили все срібне начиння. Наприкінці того ж року закрили сам монастир, і церква стала парафіяльною. До цього часу в храмі було влаштовано боковий вівтар в ім’я Миколая Чудотворця, престол якого містився в особливому вівтарі. Храм, таким чином, отримав назву Серафимо-Миколаївського. Олександр Русинов продовжував служіння тут до 1926 року Далі, з 1926 до 1929 року, про нього нічого не відомо. У 1930 році Олександр Русинов був засуджений Колегією ОДПУ за антирадянську діяльність (ст. 58 п. 10 ч. 1-ша КК РРФСР) і за приховування церковних цінностей (ст. 169 ч. 1-ша КК РРФСР); до 1933 року перебував у концтаборі в місті Котлас, на південний схід від Архангельська. Настоятелем церкви Косми і Даміана в селі Болшево під Москвою, що нині є частиною міста Корольов, протоієрея Олександра Русинова призначили, імовірно, не раніше 1934 року. 17 січня 1938 року Митищинським відділенням УНКВС була виписана постанова про арешт настоятеля Болшевського храму; два дні потому в будинку Олександра Русинова за адресою: Шкільний майданчик, 23 (церковна сторожка) зробили обшук, а самого священника помістили до Бутирської в’язниці. Разом із ним заарештували диякона Сергія Нікольського, який жив у тому ж будинку. Підставою для утримання під вартою Олександра Русинова стало те, що він нібито “систематично веде контрреволюційну агітацію проти виборів у Верховну раду” і “влаштовує нелегальні збіговиська”.

На Русинова і Нікольського було заведено спільну справу за номером 13396; її було розпочато 19 січня 1938 року і закінчено 20 січня 1938 року. Свідками у справі були такі собі Риков Євген Олександрович і Тихонова Устинья Михайлівна. Їхні свідчення слідчий Митищинського відділення УНКВС визнав достатніми для обвинувального висновку: “Будучи допитаним як обвинувачений, громадянин Русинов винним себе не визнав, але повністю викритий показаннями свідків”.

24 січня 1938 року заступник начальника УНКВС в Московській області майор держбезпеки Якубович випустив Постанову про передачу справи на розгляд Трійки НКВС. 26 січня протоієрея Олександра Русинова і диякона Сергія Нікольського засудили до вищої міри покарання. 31 січня 1938 року обох було розстріляно на Бутовському полігоні; того ж дня разом із ними загинули ще 312 осіб, 7 із яких — священнослужителі. 12 грудня 1958 року Олександр Русинов був реабілітований. 11 квітня 2006 року Архієрейський Собор Руської Православної Церкви канонізував його; днем пам’яті вважається 31 січня (дата мученицької кончини).