...
Грудень,  Житія святих

Священномученик Олександр Поспєлов, пресвітер

Місяця грудня на 13-й день

Священномученик Олександр народився 21 березня 1883 року у місті Володимирі у сім’ї чиновника державного казначейства. Олександр закінчив Володимирську Духовну семінарію і був направлений до села Ваганово Володимирської губернії, де, мабуть, став працювати учителем у школі. Тут він познайомився з дочкою диякона Лідією Костянтинівною Тимофіївською, яка була вчителькою у школі. Вони одружилися, і згодом у них народилося шестеро дітей — п’ять синів і дочка, двоє синів померли в дитинстві.
У 1904 році Олександр Васильович був висвячений у сан диякона, а згодом у священика і служив деякий час у селі Ваганово Володимирського повіту, а потім у храмі в селі Тетерино Торчинській волості Суздальського повіту Володимирської губернії, де й довелося йому зустріти одне з найжорстокіших гонінь. В історії Церкви Умови життя стали настільки суворими, що заради прогодування сім’ї отець Олександр став підробляти рахівником у споживкооперації.
У березні 1929 року помер священик у селі Кібергіно. На похороні були присутні кілька священиків із сусідніх парафій і серед них отець Олександр Поспєлов; після панахиди він був запрошений парафіянами і старостою послужити в їхньому храмі найближчої неділі. Отець Олександр погодився та відслужив у неділю літургію. Його служіння і проповідь сподобалися парафіянам, і вони стали просити його залишитися у них на постійно і, у свою чергу, стали просити архієрея Іваново-Вознесенського, щоб той благословив отця Олександра служити в їхньому селі. Після того як архієрей направив священика служити у храмі села Кібергіно, отець Олександр переїхав сюди.
Отець Олександр був чудовим проповідником і чуйним пастирем для своїх парафіян, які постійно приходили за вирішенням тих чи інших питань до нього додому, і головним чином поділитися своїми бідами та прикростями. Отець Олександр з великою відповідальністю ставився до слова, особливо до того, що вимовляється в церкві за богослужінням, і завжди ретельно готувався до проповідей, прочитуючи напередодні масу книг. Текст проповіді він писав заздалегідь, але коли виходив на амвон, ніколи не користувався записами, віддаючи перевагу живому слову. Слава про його проповіді швидко розійшлася по окрузі, і до нього в храм почали ходити навіть ті, для кого стежка до церкви давно здавалася заросла. Говорив священик проповіді не абстрактно, але звертаючись до кожного, так що парафіяни відчували, що священик співучасник і співпереживач всіх їхніх проблем і не намагається згладити те, що відбувається насправді, але дивиться на речі прямо, даючи їм ті імена, на які вони заслуговують, і якщо говорить про становище Церкви та віруючих, то й сучасне становище називає прямо — гонінням. Староста храму не раз робив із цього приводу зауваження священикові, кажучи: «Кинь, отче Олександре, проповіді, вони тебе до добра не доведуть». Але священик не слухав його, і поки був час для проповіді — проповідував і завжди був готовий усім, хто запитував його про віру, дати відповідь про свою надію.

Священицький будинок у селі займала сім’я спочившего священика, і парафіяни пообіцяли купити будинок для сім’ї отця Олександра та перевезти його до села, а також виділити наділ землі для будівництва; бажанням парафіян було поселити священика неподалік церкви, а це значить у центрі села, чому, дізнавшись про це, стали противитися місцеві комуністи. На початку квітня 1929 року був скликаний сільський сход, який поставив питання про надання священикові ділянки землі, і, хоча сход був повністю за священика, комуністи, що були на чолі сходу, відмовили у виділенні землі священикові. 21 квітня відбулося нове сходження, на якому вже не було комуністів, і він прийняв рішення наділити священика ділянкою землі. Рішення сільського сходу було надіслано на затвердження Кібергінської сільради, яка скасувала рішення селян. Селяни відправили з цього приводу скаргу до вищої інстанції, але її разом із усіма документами було переслано до Кібергінської сільради.
21 травня 1929 року в Кібергіно приїхали робітники з міста, маючи намір зняти та знищити церковні дзвони. Під час їхньої роботи навколо дзвіниці зібрався натовп селян. Коли робітники стали знімати з дзвіниці, селяни спочатку стояли мовчки, а потім помалу почали заперечувати проти варварства. Робітники, однак, не слухали, і в натовпі селян почало зростати все більше роздратування, і в тому числі до зухвалих, нещадних представників антихристиянської влади, яка ніби для того і була створена, щоб викликати в людині, яка її підтримує, все найпідліше і найнижче . Селяни все більше сміліли і зрештою з дедалі більшим роздратуванням і гнівом почали вигукувати: «Яка ж це влада! Падлюки, кровопивці». Вони були настільки ображені і роздратовані, що мало не побили уповноважених, яких вони самі посилали до влади клопотати про залишення дзвонів, звинуватили їх у зраді.
У неділю 9 червня отець Олександр, як завжди, виголосив за богослужінням проповідь, в якій згадав, що нині падає благочестя, а проти духовенства та віруючих розгорнулося гоніння. Проповідь була настільки сильною, настільки яскраво малювала справжнє тяжке становище Церкви, моральне падіння народу, відсутність православних підвалин у сучасному світі, що багато слухачів гірко заплакали.
Цього дня після богослужіння відбулися збори парафіян, на яких було поставлено питання про зміну церковного старости, який багато в чому, з погляду парафіян, підтримував владу в їхніх діях проти храму, зокрема давши письмову згоду на зняття дзвонів. Втім, староста і сам попросив звільнити його з цієї посади, повідомивши, що влада надіслала повідомлення про те, що храму потрібно сплачувати значно збільшену суму податків. Потрібної суми на виплати цих податків у церковній касі немає, гроші треба збирати з парафіян, а він цього робити не буде, бо такі збори загрожують переслідуванням від влади, і тому залишатися старостою він не бажає.

Жінки, обговоривши, як зібрати кошти, частину їх відразу зібрали, більшість сільськогосподарськими продуктами. Усі віруючі на той момент добре розуміли, що якщо не зібрати для безбожників-живодерів податки, то вони храм одразу закриють, а цього ніхто з парафіян не хотів. Усі якщо не розуміли, то відчували, що із закриттям храму до кожної людини наблизиться духовна смерть, яка страшніша за фізичну: залишившись без обрядів, людина може загинути. На зборах почали обговорювати питання про те, щоб знову просити владу виділити священикові землю для будівництва будинку.
Після церковних зборів усі парафіяни розійшлися, але в той же день зібрався сільський сход, на який прийшли селяни не тільки з Кібергіна, а й із сусідніх сіл, що входили в ту саму волость і в ту саму парафію, так що сход виявився дуже численним і присутнім. Тут місцевим комуністам цього разу не вдалося взяти ініціативу до рук, очолити збори і простим рішенням президії провести своє рішення. Селяни, що зібралися, а це в основному були жінки, були налаштовані вкрай вороже до місцевих комуністів. Почали лунати гучні голоси: «Православні, та що ж ми не можемо захистити свого священика, який нам необхідний. Гнати треба цих комуністів, раз влада народна, то що хочемо, то й робимо, за царя і то було краще, ніж тепер. За царя і більше дозволяли народу робити, як народ хотів, ніж тепер. Влада наша, і комуністів слухати ми не будемо, вони проти священика. Православні, що ви дивитеся на якихось двох людей. Комуністи проти священика, їх треба самих із партії вичистити, адже це не влада, а насильство». “Вірно, правильно”, – підтримали присутні. Дехто почав кричати: «Хоч помремо, а священикові землю дамо!». Одна з жінок, підійшовши до місцевого комуніста, сказала: «Чи ти сам хороший, що священикові землю не даєш». Інша, вклонившись комуністу в ноги, сказала: «Вже ти, батюшка, змилуйся, дай священикові землю!» Третя її почала зупиняти і говорити: «Що ти йому кланяєшся, подумаєш яка шишка! Я у Калініна була і то не кланялася. І без поклонів священикові землю дамо». Зрештою, селянський сход прийняв рішення виділити священикові ділянку землі, і відразу відповідно до постанови сходу було пущено підписний лист, під яким селяни почали швидко підписуватися, висловлюючи своє бажання виділити на будівництво будинку священикові землю.
Того ж дня місцеві комуністи відправили заяву районному уповноваженому ОГПУ, яку уклали такими словами: «Просимо уповноваженого ОГПУ вжити найрішучіших заходів та викорінити цю чорну зграю, на чолі якої стоять піп Поспєлов… та інші тут перейменовані».
25 червня 1929 року отця Олександра було заарештовано і ув’язнено у місті Шуе. Наступного дня старший уповноважений секретного відділення Шуйського окружного відділу ОГПУ Маховер виписав ухвалу про початок слідства у справі священика та заарештованих разом з ним селян.

4 липня слідчий допитав священика, який розповів, яким чином він став служити у храмі в селі Кібергіно, що селянами йому справді була обіцяна квартира, але коли він приїхав і квартири не виявилося, селяни почали клопотати про виділення ділянки землі, щоб поставити на ньому будинок , який вони купили та перевезли із села Шумилове. Клопотання селян перед владою про виділення землі під будівництво будинку не увінчалося успіхом, староста переговорів із владою про виділення землі не вів, і він попросив віруючих, щоб вони самі поклопотали. На запитання слідчого, чи священик вимовляє проповіді, отець Олександр відповів, що вимовляє на тему свята.
25 липня слідство було закінчено. У обвинувальному висновку слідчий написав, що отець Олександр «з метою ідеологічної обробки населення та спрямування його проти радянської влади та її місцевих органів, для легшого надалі отримання користі для себе і церкви, неодноразово користуючись становищем священика, маючи гарний голос, використовував релігійні забобони населення і говорив у церкві проповіді антирадянського характеру, підігріваючи своїм фанатизмом населення, переважно жінок, довівши їх до стану відкритої демонстрації з вимогою, всупереч усім законним нормам та положенням та громадським інтересам самого населення, наділити Поспєлова землею та садибою у центрі села».
3 листопада 1929 року Особлива Нарада при Колегії ОГПУ засудила священика до трьох років ув’язнення до концтабору, і отця Олександра було відправлено на Соловки.
На час арешту отця Олександра його старші сини жили окремо, дочка навчалася у школі в Суздалі. Після арешту його дружина з молодшим сином поїхала в Іваново, де влаштувалася працювати, але заробляла настільки мало, що, зневірившись прогодувати дітей, веліла дочки заробляти самій і незабаром надіслала до неї та її молодшого брата. Дітей прийняла сім’я сторожа Суздальського собору, де тоді ще відбувалися богослужіння. Однак їм довелося розділитись, собор був закритий, і хлопчика взяв до себе вже інший чоловік, який жив у дзвіниці. Жити йому довелося в суворих умовах, у майже неопалюваній кімнаті, через що хлопчик незабаром захворів на ревматизм, який дав ускладнення, і він помер в Іванівській лікарні. Йому було тим часом чотирнадцять років, а сестрі п’ятнадцять.
Після повернення з ув’язнення отець Олександр був зведений у сан протоієрея і 3 вересня 1932 року призначений священиком у храм до села Велике Пісочне Виксунського району Нижегородської області. Весь цей час мати писала дочці, що її батько помер, – таким чином вона хотіла позбавити її неприємностей і перешкод у здобутті освіти, якби стало відомо, що вона дочка священика, який перебуває у в’язниці. Серце доньки підказувало, однак, що це не так і її батько живий. І нарешті восени 1935 року вона отримала від матері листа, що батько бажає бачити її. Вона відразу зібралася і приїхала в село, де він жив. Вони проговорили всю ніч. Отець Олександр розпитував, як їй вдалося здобути освіту, перебуваючи в таких суворих умовах, і гірко журився, що їй не вдалося зберегти молодшого брата. Вони розлучилися до дня, так попросив отець Олександр, побоюючись, що влада може заарештувати дочку. На прощання отець-священик благословив дочку, поцілував її, і вони розлучилися назавжди. Отець Олександр повернувся до служіння Богові та людям. 14 квітня 1937 року за бездоганне та ревне служіння він був нагороджений палицею.

Влітку 1937 року влада відкрила нові і найжорстокіші гоніння з колишніх за ці двадцять років правління безбожників. 21 листопада 1937 року протоієрей Олександра було заарештовано і поміщено в камеру попереднього ув’язнення при Виксунському відділенні міліції. Того ж дня слідчий допитав його.

14 грудня трійка НКВС засудила отця Олександра до розстрілу. Протоієрей Олександр Поспелов був розстріляний 26 грудня 1937 року і похований у невідомій спільній могилі на Бугрівському цвинтарі в Нижньому Новгороді.

Знайшли помилку