Священномученик Олександр Парусников, пресвітер p1eborcns6t781r7h109tl6kdt74
Житія святих,  Червень

Священномученик Олександр Парусников, пресвітер

Місяця червня на 14-й день

Священномученик Олександр народився 13 жовтня 1879 року в селі Троїцько-Рам’янському Бронницького повіту Московської губернії в сім’ї священика. У сім’ї було тринадцять дітей, Олександр був дванадцятою дитиною. Мати померла від туберкульозу у віці сорока шести років, і їхня старша дочка Ольга допомагала вже батькові ростити молодших дітей. Ольга була людиною глибокої віри; не виходячи заміж, вона все своє життя присвятила служінню Богові й ближнім, опікуючись вихованням не тільки своїх братів і сестер, а й згодом і племінників, дітей батька Олександра.
1895 року Олександр закінчив Донське духовне училище, 1902 року – Московську Духовну семінарію, але, не маючи наміру бути священиком, 1903 року вступив до Імператорського технічного училища в Москві. 1908 року батько повідомив йому, що має намір вийти за штат, і закликав сина прийняти сан священика та посісти його місце, і той погодився, проявивши синівську слухняність, але що ще важливіше – слухняність Церкві, що дала йому освіту, щоб служити віруючому народові.

6 травня 1908 року митрополит Московський Володимир (Богоявленський) висвятив його на священика до Троїцької церкви, в якій він і прослужив до арешту. З 1909-го до 1911 року отець Олександр викладав Закон Божий у Кишинівському земському училищі та був законовчителем Раменської жіночої гімназії Товариства поширення середньої освіти.
Парафіяни любили отця Олександра за його доброту, чуйність і нестяжательность. Уже за радянських часів, коли він їхав на треби в село, Олександра Іванівна, бувало, говорила йому:
– Батьку, ти їдеш у село. Якщо тобі що-небудь подадуть, ти не забувай, що в нас у хаті нічого немає.
– Гаразд, – говорив отець Олександр.
А приїжджав без продуктів. Олександра Іванівна подивиться на нього і запитає:
– Нічого немає?
– Як я там візьму, коли там те саме, що й у нас, – відповідав він.
У церкві, коли служив отець Олександр, завжди стояла глибока тиша, люди намагалися на його службах молитися. Священик був широко освічений, і до нього часто приходили для бесід молоді люди, з якими він вів бесіди на різні теми, але частіше за все про віру і Бога. З дітьми він завжди був ласкавий, ніколи їх не карав, тільки говорив: “Не сваріться, не сваріться”.

З пришестям радянської влади почалися гоніння на Російську Православну Церкву, і сім’ї священика довелося важко, і якби не допомога парафіян, то було б важко і вижити. Усі члени сім’ї священика стали позбавленцями, їм не належали продуктові картки, а отже, і всі державні магазини були закриті для них, а приватні були рідкісними, і в них усе було надзвичайно дорого.
Один з епізодів тих років. Святвечір перед Різдвом Христовим, завтра велике свято, а в них у хаті нічого немає, навіть хліба. Олександра Іванівна сидить за порожнім столом сумна. Отець Олександр збирається йти до храму на всеношну, відчиняє двері на ґанок і кричить: “Мати, іди сюди!” Олександра Іванівна вийшла, і бачить – на ґанку стоять два мішки, а в них хліб, крупа і картопля. “Ось тобі й свято”, – каже отець Олександр дружині.
У ці роки в Троїцькому храмі, крім отця Олександра, служили священики Микола Фетісов, Сергій Бєлокуров та ієромонах Даниїл. Всі вони жили досить дружно, допомагаючи один одному виплачувати часто непосильні для них податки. Крихітні пожертвування парафіян, що складалися в основному з дріб’язку міддю, перераховувалися і віддавалися по черзі одному зі священиків для сплати податків.
Наприкінці двадцятих років у отця Олександра відібрали півбудинку, поселивши туди начальника місцевої міліції, син якого працював у Московському ОДПУ. Сам він хворів на туберкульоз у відкритій формі, від нього згодом і помер. Звичайним його заняттям було ходити по будинку, особливо в тій половині, де жила сім’я священика, і плювати. Олександра Іванівна не раз ставала перед ним на коліна і, благаючи його не робити цього, говорила:
– Ми винні, але пощадіть дітей.
– Попівська наволоч повинна дохнути, – говорив той у відповідь.
Невдовзі в сім’ї священика захворів на туберкульоз син, потім інший, потім захворіла дочка, потім інша дочка. Не минало року, як Олександра Іванівна проводжала когось із дітей на цвинтар.
Оскільки діти, які живуть із батьками-лішенцями, і самі вважалися позбавленими, втрачаючи право на отримання продуктових карток, Олександра Іванівна намагалася розподілити їх по знайомих і родичах. Але важко їм було жити в чужих людей без батьків, яких діти палко любили, і вони потайки від міліціонера-сусіда ночами поверталися додому і спали на сіннику, а мати, бувало, дивлячись на них, обливалася сльозами. Якось одного із синів представники влади застали вдома і на цій підставі вислали його за межі Московської області. Олександра Іванівна при всіляких перевірках ховала його в скрині, а зверху завалювала ганчір’ям. У цій скрині він і був виявлений.
У школі дітей отця Олександра переслідували як дітей священика, показуючи їм у кожній дрібниці, що вони нерівноправні щодо інших. Якщо вдома вони щось і поїдять, то в школі вже сидять весь день голодні. Інших дітей адміністрація школи розпорядилася годувати: їм давали сніданок, а дітей священика відсаджували в цей час на окрему лавку.
Отець Олександр ішов якось вулицею з донькою, тримаючи її за руку, а люди, які йшли назустріч, оберталися і плювали священикові вслід. Дочка міцніше стиснула руку батька і подумала: “Господи, та він же найкращий!” Священик відчув, як важко все це переживає донька, і, заспокоюючи її, тихо сказав: “Нічого, Танюшо, це все в нашу скарбничку”.
Сім’я священика до останньої можливості тримала корову, яка, як і в багатьох сім’ях тоді, стала єдиною годувальницею, але і її владою було відібрано. Отець Олександр був у цей час у храмі. Повернувшись додому, він побачив збентежених домашніх і запитав, що сталося.
Олександра Іванівна сказала:
– Корову забрали в нас із двору.
– Корову повели? Ходімо всі швиденько; дітки, вставайте на коліна. Давайте подячний молебень відслужимо Миколі Чудотворцю.
Олександра Іванівна з подивом подивилася на нього і вигукнула:
– Батько?!
– Сашенько, Бог дав, Бог узяв. Подячний молебень давайте відслужимо, – сказав отець Олександр, тим самим показуючи, як треба відповідати на злість незлобивістю і Господу дякувати не тільки за солодке, а й за гірке, щоб вдячним прийняттям гіркого скуштувати душі плоди райські.
Відтоді, як у них не стало корови, щодня на ґанку з’являвся кошик із бутлем молока і двома буханцями хліба. Старші діти довгий час чергували біля вікна, що виходить на ґанок, щоб дізнатися, хто приносить їм хліб і молоко. Бувало, до глибокої ночі виглядали, але так їм і не вдалося побачити благодійника.
Ночами отця Олександра часто викликали в НКВС і одного разу сказали:
– Іди з церкви, адже в тебе стільки дітей, а ти їх не жалієш.
– Я всіх жалію, але я Богу служу і залишуся до кінця життя в храмі, – відповів священик.
Бувало, він і ніч у НКВС проведе, а вранці йде служити в храм. Парафіяни вже й не сподіваються його бачити на службі. За тривале і бездоганне служіння отець Олександр був зведений у сан протоієрея і нагороджений митрою.

Під час гонінь на Російську Православну Церкву наприкінці тридцятих років були послідовно заарештовані всі священики Троїцького храму; останнім, 24 березня 1938 року, заарештували отця Олександра. Незадовго до його арешту лжесвідки дали проти нього свідчення. 26 березня начальник районного НКВС допитав отця Олександра.
– Як часто ви збиралися в церковній сторожці, з ким і які вели розмови? – запитав він.
– У церковній сторожці ми збиралися досить часто, майже щодня, – почав докладно відповідати священик. – Збиралися після служби я – Парусников, зрідка був присутнім настоятель церкви священик Фетісов, який дуже часто виїжджав до Москви, – тепер його заарештували органи НКВС, іноді був присутнім священик Бєлокуров, теж заарештований органами НКВС. Ще були присутні псаломщики: Соловйов, Ларіонов, Рождественський, бував голова церковної ради Замотаєв і бували віряни, прізвища яких я не пам’ятаю, тому що кожен день були нові обличчя. Насамперед розмови велися службового характеру, а іноді й обговорювали питання поточної політики.
Слідчого така відповідь не задовольнила, і він запитав:
– Які під час збіговиськ у церковній сторожці велися контрреволюційні розмови і ким?
– Звичайно, розмови контрреволюційного антирадянського характеру були, але хто говорив, що говорив, я не пам’ятаю.
Слідчий тоді запитав прямо:
– Які розмови контрреволюційного антирадянського характеру велися особисто вами?
– Я особисто контрреволюційних антирадянських висловлювань не робив. Були з мого боку розмови, що у зв’язку з розкриттям антирадянських груп важко розібратися, де вороги і де хороші люди.
– Із ким ви підтримуєте зв’язок?
– Зв’язок я мав зі священиками Фетісовим і Бєлокуровим до їхнього арешту органами НКВС, інших зв’язків я не маю.
– Чи визнаєте ви себе винним у наклепі на керівництво партії та уряду?
– Винним себе не визнаю.
13 травня отець Олександр був знову допитаний.
– Скажіть, чи визнаєте ви себе винним у проведенні вами контрреволюційної діяльності серед місцевого населення міста Раменське?
– Я в пред’явленому мені обвинуваченні… винним себе не визнаю, а тому пояснюю: контрреволюційну діяльність я ніде, ніколи не проводив і ні з ким ніколи не розмовляв і не розмовляв на ці теми.

У весь час слідства протоієрей Олександр утримувався в камері попереднього ув’язнення при Раменському відділенні міліції. Серед міліціонерів був один на прізвище Плотніков. У його обов’язки входило водити священика на допити і в лазню. Напередодні того дня, коли він мав вести отця Олександра в лазню, він пізно вночі прийшов до Олександри Іванівни і сказав: “Завтра я вашого батюшку поведу. Приходьте до мосту і сховайтеся під міст. Я до вас його туди приведу”.
Олександра Іванівна зібрала чисту білизну, щось із їжі, з огляду на те, що після тортур у батька Олександра були вибиті зуби. Священик із дружиною влаштувалися під мостом і розмовляли доти, доки не підійшов міліціонер і сказав: “Ви мене вибачте, батюшка, але пора вже йти”. Вони попрощалися, отця Олександра повели в лазню, а матінка пішла додому.
З в’язниці отець Олександр передав кілька написаних ним на цигарковому папері записок, які проніс один з ув’язнених, що звільнилися, у каблуці чобота. У них священик дружині та дітям писав: “Дорога Сашко, спасибі тобі за те щастя, яке ти мені дала. За мене не плач, це воля Божа”.
“Діти мої, всіх вас цілую і міцно притискаю до серця. Любіть один одного. Старших шануйте, про молодших дбайте. Маму всіма силами охороняйте. Бог вас благословить”.
“Мій дорогий Сергію, прощавай. Ти тепер стаєш на моє місце, – писав священик старшому синові. – Прошу тебе не залишати матір і братів та сестер, і Бог благословить успіхом у всіх справах твоїх. Тужу за вами до смерті, ще раз прощайте”.
Наприкінці травня слідство було закінчено, і отця Олександра під конвоєм повели на вокзал. Дочка Тетяна в цей час на вулиці гралася з дітьми. Побачивши, що ведуть батька, вона підбігла до нього, обійняла і через рясу відчула, як він у в’язниці змарнів, а батько поклав їй руку на голову і ласкаво сказав: “Танюшо, яка ти стала велика”. У цей час конвоїр її відігнав, і дівчинка поспішила до матері розповісти, що бачила батька. Олександра Іванівна одразу ж вибігла з дому, наздогнала чоловіка і разом із ним і конвоїром увійшла в електричку. Міліціонер, увійшовши у вагон, звільнив від пасажирів одне купе, посадив туди священика і сів сам. Олександра Іванівна сіла позаду чоловіка. У середині шляху конвоїр дозволив їй сісти поруч із отцем Олександром, і вони змогли багато про що переговорити. Це була їхня остання зустріч.
2 червня 1938 року трійка НКВС засудила отця Олександра до розстрілу. У цей час він перебував у Таганській в’язниці в Москві. 5 червня з нього було знято фотографію для ката. Протоієрея Олександра Паруснікова було розстріляно 27 червня 1938 року, його поховали в безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.

Знайшли помилку