Священномученик Олександр Парусников пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 14-й день / у четверту суботу після Пасхи — Собор новомучеників, у Бутові постраждалих (перехідне)

Священномученик Олександр народився 13 жовтня 1879 року в селі Троїцько-Рам’янському Бронницького повіту Московської губернії в сім’ї священника. У сім’ї було тринадцять дітей, Олександр був дванадцятою дитиною. Мати померла від туберкульозу у віці сорока шести років, і їхня старша дочка Ольга допомагала батькові ростити молодших дітей. Ольга була людиною глибокої віри; не виходячи заміж, вона все своє життя присвятила служінню Богові й ближнім, опікуючись вихованням не лише своїх братів та сестер, а й згодом і племінників, дітей отця Олександра.

1895 року Олександр закінчив Донське духовне училище, 1902 року закінчив Московську Духовну семінарію, але, не маючи наміру бути священником, 1903 року вступив до Імператорського технічного училища в Москві. 1908 року батько повідомив йому, що збирається вийти за штат, і закликав сина прийняти сан священника та посісти його місце. Той погодився, виявивши синівську слухняність та, що ще важливіше, слухняність Церкві, яка дала йому освіту, щоб служити віруючому народові.

6 травня 1908 року митрополит Московський Володимир (Богоявленський) висвятив його на священника до Троїцької церкви, де він і прослужив до арешту. З 1909-го до 1911 року отець Олександр викладав Закон Божий у Кишинівському земському училищі та був законовчителем Раменської жіночої гімназії Товариства поширення середньої освіти.

Парафіяни любили отця Олександра за його доброту, чуйність і нестяжательність. Під час звершуваних ним богослужінь у церкві завжди стояла глибока тиша, люди намагалися на його службах молитися. Священник був широко освічений, і до нього часто приходили для бесід молоді люди, з якими він говорив на різні теми, але найчастіше про віру і Бога. З дітьми він завжди був ласкавий, ніколи їх не карав, тільки говорив: «Не сваріться, не сваріться».

З приходом радянської влади почалися гоніння на Православну Церкву, і сім’ї священника довелося важко. Якби не допомога парафіян, то було б важко і вижити. Усі члени сім’ї священника були позбавлені виборчих прав, їм не давали продуктових карток, а отже, всі державні магазини були закриті для них; приватні ж були рідкісними, і там усе було надзвичайно дорого.

У ці роки в Троїцькому храмі, крім отця Олександра, служили священники Миколай Фетісов, Сергій Бєлокуров та ієромонах Даниїл. Всі вони жили досить дружно, допомагаючи один одному виплачувати часто непосильні для них податки. Крихітні пожертвування парафіян, що складалися в основному із дріб’язку міддю, перелічували й віддавали по черзі одному зі священників для сплати податків.

Наприкінці двадцятих років у отця Олександра відібрали пів будинку, поселивши туди начальника місцевої міліції, син якого працював у Московському ОДПУ. Сам він хворів на туберкульоз у відкритій формі, від нього згодом і помер. Звичайним його заняттям було ходити будинком, особливо в тій половині, де жила сім’я священника, і плювати. Дружина отця Олександра, Олександра Іванівна, не раз ставала перед ним на коліна і, благаючи його не робити цього, говорила:

— Ми винні, але пощадіть дітей.

— Попівська наволоч повинна дохнути, — говорив той у відповідь.

Невдовзі в сім’ї священника захворів на туберкульоз син, потім інший; згодом захворіла дочка, після неї занедужала й іншв дочка. Не минало року, як матінка Олександра проводжала когось із дітей на кладовище.

Ночами отця Олександра часто викликали до НКВС. Одного разу йому сказали:

— Іди із церкви, адже у тебе стільки дітей, а ти їх не жалієш.

— Я всіх жалію, але я Богу служу і залишуся до кінця життя в храмі, — відповів священник.

Бувало, він і ніч у НКВС проведе, а вранці йде служити до храму, коли парафіяни вже й не сподіваються його бачити на службі. За тривале й бездоганне служіння отець Олександр був зведений у сан протоієрея і нагороджений митрою.

Під час гонінь на Православну Церкву наприкінці тридцятих років були послідовно заарештовані всі священники Троїцького храму; останнім, 24 березня 1938 року, був заарештований і отець Олександр. Незадовго до того лжесвідки дали проти нього свідчення.

26 березня начальник районного НКВС допитав отця Олександра. Протягом часу слідства протоієрей Олександр був утримуваний в камері попереднього ув’язнення при Раменському відділенні міліції.

2 червня 1938 року трійка НКВС засудила отця Олександра до розстрілу. У цей час він перебував у Таганській в’язниці в Москві. 5 червня було зроблено його фотографію для ката. Протоієрей Олександр Парусников був розстріляний 27 червня 1938 року. Його поховали в безвісній спільній могилі на полігоні Бутово під Москвою.