Священномученик Олександр Миропольський, пресвітер p1fel7raol76s1ac31882lsmesu3
Житія святих,  Червень

Священномученик Олександр Миропольський, пресвітер

Місяця червня на 23-й день

Священномученик Олександр народився 1847 року в сім’ї диякона Степана Гур’євича Миропольського, який служив у Покровському храмі в селі Біла Гора Чистопольського повіту Казанської губернії. Початкову освіту Олександр здобув у духовному училищі, де вчителі говорили йому, що він має виняткові здібності до вивчення мов, і радили йому вступати до університету; як здібному учневі, вони старанно викладали йому французьку та німецьку мови. Після закінчення училища Олександр вступив до Казанської Духовної семінарії і, провчившись у ній деякий час, прийняв тверде рішення стати священиком. Навчаючись у семінарії, він пригледів собі і наречену, припускаючи відразу після виходу з семінарії одружитися.
1868 року Олександр закінчив Духовну семінарію і вирушив додому. У цей час туди ж приїхав його брат-священик, який служив у селі Новотроїцькому, і запросив його до себе погостювати. Олександр погодився, тим паче що і передбачувана наречена жила недалеко від тих місць. Дорогою вони заїхали до благочинного, але вдома його не застали; тут господарювала його сестра, Євгенія, оскільки сам благочинний був удів. Брат запитав Олександра: “Чи не посватати нам за тебе сестру благочинного?!” – “І ось ніби якийсь туман покрив мою голову, – згадував він згодом, – і я несвідомо відповідав: як хочете…”
Отець Євгеній служив священиком у храмі в селі Апазове Казанського повіту на парафії, що складалася переважно з хрещених татар. Заручившись його згодою, Олександр вирушив до архієпископа Казанського Антонія (Амфітеатрова) просити місце священика і, отримавши його, одружився і був висвячений на священика до храму в селі Олександрівське Чистопольського повіту.
Але прослужив він тут недовго. У 1871 році тяжко захворів його тесть, і, коли отець Олександр приїхав провідати хворого, той став його вмовляти перейти на його місце, оскільки він збирається йти за штат через хворобу. Отець Олександр не хотів переходити в село, де жило багато мусульман, і багато хто вже охрещені татари знову перейшли в мусульманство. Але було важко відмовити тестеві, якого отець Олександр щиро любив, він погодився і написав прохання, але з великими застереженнями, тож у той момент був майже впевнений, що йому відмовлять. Тесть, прочитавши прохання, став на коліна перед іконою Спасителя і молився перед нею з такою вірою, що отець Олександр, який був тут же, зрозумів, що Господь цю молитву почує. І справді, незабаром його перевели до Покровського храму в село Апазово, де він прослужив більшу частину життя. Хоча отець Олександр знав татарську мову досконало, місцеві хрещені тартари з незадоволенням прийняли його, тому що в цей час серед них розпочався рух за призначення на парафії священиків із татар, а отець Олександр був суто росіянином. На початку свого служіння він був призначений увещателем відпалих, а потім і окружним місіонером. Згодом він був зведений у сан протоієрея.
У 1881 році отець Олександр овдовів і, залишившись із двома малолітніми доньками, він вирішив, влаштувавши дочок, прийняти чернецтво, але з’явився йому уві сні отець Іоанн Кронштадтський, який порадив узяти в дім дівчинку-сироту і продовжувати служити в тому ж селі. Священик так і зробив, і згодом вона стала великою йому помічницею.
“У 1881 році… більше двохсот душ відпало… у мусульманство, – писав отець Олександр. – Я трохи впав… духом і хотів піти в іншу парафію; але попередньо пішов до церкви, помолився і про намір писати прохання після літургії забув… Я продовжував служити і працювати, наскільки міг… Слава Богу, 1883 року мої відступники всі повернулися в православ’я, і я ще більше ожив духом. Однак мене почала частіше турбувати думка, чому ця школа справляє малий вплив на інородців, які продовжують прагнути в мусульманство. Я почав заглядати уважніше в підручники і посібники. Виявляється, підручники із Закону Божого складені порожньо і темно, а ще гірше посібники… Мене це вразило. Я написав про це доповідь… що такий зміст книжок становить сіяння не пшениці, а плевел…” “У 1887 році я переконався, що місіонерські курси при академії приносять більше шкоди, ніж користі, бо там, не викладаючи необхідних відомостей про християнство, вельми докладно з’ясовували вчення Мухаммеда, без зіставлення його з християнським, – а від цього хрещені інородці-курсисти отатарювалися. Я, як місіонер архієпископа, написав йому про те доповідь, яку здав владика на розгляд Ради академії і для складання нової програми для курсів, про що я просив владику…”

У 1900 році отець Олександр був призначений служити в Троїцький собор у місті Мамадиш, де в 1905 році у зв’язку з революційними заворушеннями у нього почалися неприємності, – мамадиська інтелігенція почала дорікати йому за застарілість і відсталість його поглядів, знайшовши підтримку у своїх судженнях і серед місцевого духовенства; у результаті створилася неможлива для отця Олександра обстановка в місті, і він попросив архієрея перевести його на старе місце, але архієпископ Казанський Димитрій (Самбікін) запропонував йому натомість вступити без вступних іспитів, як людині пенсійного віку, до Казанської Духовної академії, куди отця Олександра й було прийнято 1906 року.
Він мав право прослуховувати всі лекції, користуватися академічною бібліотекою, але, як такий, що не складав вступних іспитів, не мав права писати семестрові роботи, складати іспити і переходити з курсу на курс. Однак, вислухавши весь курс предметів, що викладаються в академії, він міг отримати посвідчення, що протягом чотирьох років прослухав академічний курс за обраним ним відділенням. Отець Олександр вибрав відділення місіонерське. Він мріяв, прослухавши курс академії, озброїтися новими знаннями і послужити ще Церкві Христовій на місіонерському терені.
Оцінивши сповна за своє довге життя важливість знань, він за чотири роки не пропустив жодної лекції, першим приходив до аудиторії й останнім ішов із неї, а весь вільний час проводив у бібліотеці. Він був найстараннішим богомольцем і священнослужителем академічного храму. Являючи собою зразок справності у виконанні свого послуху, він до того ж закликав і своїх однокурсників, які за віком годилися йому в онуки. І коли, бувало, студенти не приготують вчасно навчальну роботу, протоієрей Олександр м’яко їм зауважував: “Ех, молоді люди… Вам погуляти все хочеться, от діло то й стало… але ж життя не чекає… У житті доведеться волею-неволею бути акуратними, ось і треба б привчатися до цього в академії. Адже потім, мабуть, інших навчати цього будете”.
Закінчуючи академію, він почав роздумувати, яке вибрати місце служіння. Один зі студентів, які навчалися з ним, запропонував йому поїхати в Єкатеринбурзьку єпархію, звідки сам був родом, а крім того, там проживало багато мусульман, а отець протоієрей був відомий як досвідчений протимусульманський місіонер.
Отець Олександр дослухався до його поради і в 1911 році був направлений служити до Успенського храму Каслинського заводу Єкатеринбурзької єпархії. 22 грудня 1912 року його призначили єпархіальним місіонером.
“Протягом усієї моєї 44-річної служби, – писав отець Олександр, – усі пересування мої з місця на місце були під керівництвом Промислу Божого, який… направляв службу мою на місіонерське служіння інородцям. Навіть шлюб мій відбувся не за моїм вибором, а начебто за випадковістю, що привела мене в село Апазово. Навіть і та обставина, що, незважаючи на мої старанні труди в Духовній академії, мені не дали формально вченого ступеня, послужила до того, що я тепер служу “інородцям”… Нехай буде ж свята воля Господа Бога мого… до кінця днів моїх…”
Ділячись із побратимами багатим досвідом на терені місіонерської діяльності, отець Олександр писав: “Наша доволі тривала, пастирська і місіонерська діяльна практика дала нам змогу переконатися в тому, де й у чому ховається умова успіху… Отже, любов – любов не на словах, у вигляді вчення Христового, але любов – життя Христового в нас – украй необхідна для успіхів у пастирській і місіонерській діяльності. Тільки життя любові в пастирях і пасомих може оновити парафіяльне життя і “відновити парафію”, яку роздирає самолюбство тих і інших”.
За кілька років після ухвалення 1906 року закону про свободу совісті, всі на власні очі змогли спостерігати його негативний вплив на моральний стан суспільства. “Совість людини є дзеркало життя її, – писав отець Олександр, – догріховна вона була сукупністю досконалостей, відбиток образу і подоби Божої, а гріховна вона стала відбитком моральної каліцтва серця людського, “свідомістю” своїх самолюбних, чуттєвих пристрастей і пороків. “Свободу” такої “совісті” треба всіляко обмежувати і утискати…

Чи всяка “совість” має однаковою мірою користуватися “свободою” прояву свого внутрішнього змісту і чи всяка релігія може користуватися свободою виховання своїх сповідників? Не можна ж порівняти в правах користування “свободою” християнства, що проповідує любов до всіх, і мухаммеданства, що проповідує ненависть до ворогів і вбивство іновірців. Можна тепер зрозуміти і те, яка велика помилка криється в даруванні “свободи” віросповідань. Не свобода тут потрібна, а лише віротерпимість”.
Але свобода для розвитку всякого роду гріха розширювалася, захоплюючи все більші верстви народу, і врешті-решт завершилася розбоєм.
Уперше сімдесятирічний старець був заарештований наприкінці 1917 року за розповсюдження релігійно-моральних книг татарською мовою. Лише після посвідчення татар, що в книгах немає нічого контрреволюційного, рада робітничих депутатів звільнила священика. Вдруге протоієрей Олександр був заарештований червоногвардійцями 22 червня 1918 року і в ніч на 23 червня розстріляний. Кати, не задовольнившись розстрілом, завдали йому кілька настільки сильних ударів, що обличчя його спотворилося до невпізнанності, у боці зяяла страшна рана, одну ногу було зламано та проколото ступню, “і врешті-решт [його], зв’язаного по руках, кинули в яму”.
Тіло пастиря-мученика було знайдено після того, як із селища пішли червоногвардійці. 7 липня 1918 року в Успенському храмі Каслінського заводу відбулося відспівування протоієрея Олександра Миропільського і священиків Петра Бєляєва та Петра Смородінцева і двадцяти семи мирян. Постраждалі від безбожної влади священномученики були поховані біля Успенського храму.

Знайшли помилку