Священномученик Олександр Архангельський, пресвітер

Місяця липня на 20-й день

Священномученик Олександр Архангельський народився 1 лютого 1874 року в селі Сошка Липецького повіту в сім’ї псаломщика Миколи Никаноровича Архангельського. У 1896 році він закінчив Тамбовську Духовну семінарію і вступив до храму псаломщиком. Тоді ж він познайомився з дочкою протоієрея Капітона Алєксєєва Катериною, яка і стала його дружиною. Сім’я у отця Капітона була велика і благочестива; всі сини згодом обрали священицьке служіння.

У Тамбові тяжко захворіла його дружина, її помістили в земську лікарню, і Олександр Миколайович узяв як помічницю по дому глуху дівчинку-сироту. Одного разу він разом із дівчинкою вирушив відвідати дружину. Проїжджаючи вулицею, вони побачили, що несуть Казанську ікону Божої Матері. Олександр Миколайович велів кучеру зупинитися і, підійшовши до людей, які несли ікону, попросив, щоб дозволили понести ікону хворій дівчинці. Вони дозволили. Після того як відслужили молебень за здоров’я, Олександр Миколайович із дівчинкою поїхали далі; коли вони проїжджали через міст, вибухнула гроза. Дівчинка стала злякано хреститися, і Олександр Миколайович з подивом запитав її: “Ти що, Марфушо, хіба чуєш?” І вона відповіла, що добре чує. Це було явне диво і прояв милості Божої.

1904 року Олександра Миколайовича висвятили в сан диякона до храму села Сторожові Висілки Воронезької єпархії, а за два роки – в сан священика. Сім’я у отця Олександра до цього часу була велика – семеро дітей. У селі, що належало до приходу священика, померли чоловік і дружина селяни, і в них залишилися сиротами двоє дітей. Нітрохи не сумніваючись, отець Олександр взяв їх на повне забезпечення. Вони тільки ночувати ходили до своєї хати, а весь інший час проводили в будинку священика. Село, де знаходився храм і жив священик, було великим, головна вулиця села була розтягнута майже на десять кілометрів. Отець Олександр цілими днями або перебував у храмі, або ходив із требами по домівках парафіян. На всі великі свята до храму з’їжджалося безліч прочан з навколишніх сіл, багато хто з них залишався ночувати у священика в будинку; тоді на підлогу постилали солому і всім завжди вистачало місця. Катерина Капітонівна була йому хорошою помічницею, і хоча здоров’я вона була слабкого, але всім намагалася приділити увагу, всіх вітала і всіх годувала. Сім’я священика була дружною, діти безмежно любили батька і матір і були дуже слухняні.

Отець Олександр ніколи не проходив повз чужу біду, навіть якщо опинявся всього лише випадковим її свідком. Якось поїхав він у місто Усмань провідати дітей, які тут навчалися в гімназії. Проїжджаючи через село, він побачив пожежу. Нітрохи не зволікаючи він зупинив візок і побіг до палаючого будинку, з якого встиг винести трирічну дівчинку. Батьки в цей час були відсутні, і він віддав дівчинку сусідам.

Отець Олександр був людиною аполітичною. Отримавши 1917 року текст зречення від престолу Імператора Миколи II, він прочитав його в храмі народу без жодних пояснень. Прийшли до влади більшовики і зажадали від священика віддати свій будинок під школу. Отець Олександр покірливо погодився. Більшовики зажадали віддати представникам культпросвіти книги і журнали – він віддав і їх; зажадали віддати домашні меблі – він віддав і їх. Але школа проіснувала недовго, вчителі та учні стали часто хворіти, і, пов’язавши це з тим, що заняття відбуваються в будинку, забраному в ієрея Божого, вчителі зажадали закриття школи, і влада це виконала.

У 1918 році влада спробувала заарештувати священика з тим, щоб неодмінно вбити його.

Під свято Покрови Божої Матері отець Олександр пізно повернувся додому – промоклий під дощем і втомлений. Він пройшов у кухню, щоб лягти на піч, і раптом почув тупіт кінських копит, який стих біля його будинку. Він зрозумів, що це приїхали за ним. Отець Олександр вийшов у сіни і, дещо змінивши голос, запитав: “Хто тут? Зараз відчиню”. Потім пройшов у їдальню і сказав домашнім: “Спаси вас усіх Господь! Я йду, хай позбавить і мене Господь від їхніх рук”. І спустився через вікно у двір.

Домашні відчинили двері й засвітили світильник; він тремтів і згасав від вітру. Один із тих, хто прийшов, запитав: “Хто тут живе?” Йому відповіли: “Священик”. Тоді троє приїжджих пройшли в будинок, і один із них запитав: “Де він?” Катерина Капітонівна і дочка Катерина стали відповідати, що на требу або на млин поїхав.

– А хто з нами говорив? – запитали вони.

Катерина Капітонівна відповіла, що це був син. Син, дещо змінивши голос, підтвердив це, і вони повірили. Після цього ретельно обшукали весь будинок і поставили одного вартового у дворі, а іншого – на вулиці.

Отець Олександр тим часом прийшов до однієї зі своїх парафіянок, старенької Марфи Іванівни, і попросив: “Марфо Іванівно, сховай мене, за мною женуться бандити”. “Батюшка, – відповіла вона, – всі знають, що ти до нас ходиш і я до тебе ходжу. Краще тобі піти подалі”. Він визнав її пораду розсудливою і вирушив у сусіднє село Мансурівка до одного зі своїх парафіян, і той сховав його в соломі.

Рішучість заарештувати священика була, однак, настільки великою, що безбожники стали проводити повальні обшуки в будинках вірян і дісталися до цього будинку. Проводячи обшук, вони стали мацати солому багнетами, але милістю Божою не зачепили священика. Рано вранці отець Олександр пішки пішов у місто Усмань, а звідти поїхав до Воронежа, де отримав призначення в храм у селі Липівка. Тут він прослужив два з половиною роки. Після цього рік служив у храмі села Мечешка, а потім, до самого свого арешту, – в Успенській церкві в селі Бутурлинівка Воронезької єпархії. Під час служіння в Бутурлинівці отець Олександр був возведений у сан протоієрея і призначений благочинним.

У 1929 році посилилися гоніння на Російську Православну Церкву. 8 квітня 1930 року отець Олександр був заарештований. На допитах він не назвав себе винним.

Минули свята преподобного Серафима Саровського і пророка Іллі. Увечері 2 серпня обвинуваченим оголосили вирок. Потім їх завантажили в машину, щоб везти в околиці Воронежа і вчинити розправу. О десятій годині вечора того ж дня архімандрита Олексіївського монастиря Тихона (Кречкова), ієромонахів Георгія (Пожарова) і Косму (В’язнікова), священиків Іоанна Стебліна-Кам’янського, Сергія Гортинського, Феодора Яковлєва, Олександра Архангельського, Георгія Нікітіна та мирян Євфимія Гребінщиків і Петра В’язнікова було розстріляно.