Священномученик Никодим (Кротков), архієпископ Костромський

Місяця серпня на 8-й день

Микола Васильович Кротков, майбутній священномученик, народився 29 листопада 1868 р. у с. Погрешине Середського повіту Костромської губернії, у сім’ї священика. Сім’я була настільки бідна, що в роки навчання в духовному училищі, а потім у семінарії батьки відправляли Миколу в Кострому без жодної копійки. Але Господь не залишав Свого обранця без допомоги.
Після закінчення семінарії Микола Васильович повінчався з дівицею Аполінарією Андріївною Успенською, а 25 лютого 1890 р. його висвятили на священика до Петро-Павлівської церкви с. Тезино Кінешемського повіту. Тезино Кінешемського повіту. Цю парафію становили робітники трьох великих фабрик, близько десяти тисяч осіб. Богослужіння в храмі відбувалося щодня. Отець Миколай завів у церкві духовні читання з повчаннями, перед якими зазвичай служив акафіст.
Тільки сімейне життя в отця Миколая не склалося: померла дитина, а за нею – кохана дружина. Із глибини переживань, просвітлених сердечною молитвою, народилося рішення прийняти чернецтво і залишити парафію. Він продовжив освіту, вступивши до Київської Духовної Академії. На четвертому курсі прийняв чернецтво з нареченням імені на честь праведного Никодима.
У приватному житті отець Никодим задовольнявся найпростішою обстановкою. В особистих стосунках вирізнявся щирістю і прямотою; завжди доступний, він ніколи не показував свого начальницького становища. Талант адміністратора, особисті достоїнства його були відзначені церковним священноначаллям, і архімандрит Никодим був визначений для архієрейської хіротонії.
Почалися архієрейські будні. Обстановка в Бессарабії була складною. За пишними фасадами імперського благоденства вирували руйнівні революційні пристрасті, націоналістичні спокуси набирали сили. Опертися на місцеву еліту не представлялося можливим.
Преосвященний Володимир так характеризував ситуацію, що склалася: “Кишинівська інтелігенція, справжня і так звана, справді вразила і вражає мене своєю віддаленістю від Церкви та її служителів. У місцях колишнього мого служіння я бачив інше ставлення інтелігенції. Не можна сказати, щоб кишинівська інтелігенція була ліберальною, навпаки, вона дуже консервативна, але, тим не менш, вона справді індиферентна до питань віри і цурається Церкви. Крім цих недоліків, серед інтелігенції помітна також і відсутність дисциплінованості під час богослужінь у храмі”… Можливо, більш благополучним було становище простого народу? “Серед простого сільського люду, у величезній більшості, за глибокої його віри, на жаль, у сфері віровчення і моралі панує глибока темрява, унаслідок якої в багатьох релігійних звичаях вбачається чисто язичницький культ…” – свідчив сам священномученик Никодим.
Владика Никодим залишався в опозиції до різних політичних і націоналістичних течій, які мали на меті відторгнення Бессарабії від Росії, був непримиренний до автокефальних тенденцій, які знаходили на той час достатню кількість прихильників, що їх підтримували румунські спецслужби. Сепаратисти намагалися “упросити” єпископа Никодима “звузити” свою місіонерську діяльність. Зацікавлені кола обіцяли всілякі “вигоди” – “матеріальну допомогу”, “успішну кар’єру”, щоб владика стримав свої ревнощі щодо церковного устрою і “не помічав деяких речей”. Не обійшлося і без провокацій. Але їхні надії не виправдалися. Через багато років владика говорив із цього приводу так: “Як я, православний архієрей, можу піти на компроміс зі своєю совістю і робити те, що не збігається з церковним інтересом?” І він із невичерпною ревністю продовжував трудитися на благо Матері Церкви.
Владика об’їжджав єпархію, знайомився з церковним і світським життям. У залі міської думи проходили духовні бесіди за участю владики, з питань богослов’я, а також історії та культури.
Розбираючи аргументи тих, хто не визнає Церкву, що будувалися на запереченні Боголюдяності та Спокутної жертви, владика говорив про необхідність Церкви для порятунку людства, благодаті, яка є в ній, та її значенні для морального зростання кожної людини і суспільства в цілому. “Як дитя після свого народження не може сказати матері: “Ти мені не потрібна”, – так і духовнонароджений, який вступив на шлях Спасителя, не може обійтися без благодаті Церкви Христової. Саме суспільство потребує постійного впливу Церкви: жодна цивілізація не може замінити Церкви Божої на землі; ті, хто повстають проти церкви, втрачають істинне поняття про те, в чому зло… Цивілізація прагне до матеріального добробуту людини, християнство ж – до духовно-моральної її досконалості. Змішання цих двох цілей і веде до спотворення ідей християнства: ідея рівності всіх перед Богом як богоподібних створінь виродилася в ідею загального зовнішнього зрівняння; ідея свободи моральної в людині – в ідею свободи від усяких обов’язків. Людину порівняли з твариною, і боротьба людини проти зла, або моральна боротьба, змінилася боротьбою за існування.

У листопаді 1908 року на Кишинівську кафедру був призначений владика Серафим (Чичагов). У сонячній Бессарабії, в удавано безхмарний час відносного благоденства імперії, не без промислу Божого зустрілися два майбутніх священномученика.
Незважаючи на всі труднощі архіпастирського служіння, зайнятість і різноманітні турботи, владика знаходив час для історичних розвідок, був головою Церковного історико-археологічного товариства, та ініціював комплексну роботу з вивчення єпархії за останні 100 років з часу приєднання Бессарабії до Росії.
Владика постійно проповідував, вважаючи усвідомлену церковність народу найпершою справою свого архієрейського сумління, і його праці значною мірою воскрешали і оживляли парафіяльне життя.
Служіння в Бессарабії єпископа Никодима підійшло до кінця. Повеління імператора від 16 листопада 1911 року свідчило: “Найвищою мірою затвердити зволив всепіддану доповідь Святішого Синоду про буття 1 вікарія Кишинівської єпархії Преосвященному Аккерманському Никодиму єпископом Чигиринським, другим вікарієм Київської єпархії”.
Образ найвищою мірою лагідного архіпастиря встиг глибоко закарбуватися в душах вірян Бессарабського краю, який майбутній священномученик назвав тоді “колискою свого архієрейства”…
У Києві, куди він був визначений височайшим повелінням із титулом єпископа Чигиринського, вікарія Київської єпархії, владика незмінно ревно трудився на благо Матері Церкви, як чадолюбний батько й пастир охороняючи її від розділень і спокус. Коли почалася Перша світова війна, святитель намагався всіма доступними засобами допомогти страждаючій Вітчизні: дбав про створення притулків для біженців і для сиріт убієнних воїнів, відвідував шпиталі, розмовляв із пораненими, керував збором пожертвувань на подарунки на Великдень воїнам діючої армії і сам вирушав на фронт, щоб підбадьорити захисників Вітчизни.
14 грудня 1918 р. Київ зайняли петлюрівські загони. У передріздвяні дні владику Никодима заарештували, і дев’ять місяців він провів у полоні спочатку в Галичині, потім у Польщі, розділяючи тяготи вигнання зі співучасниками – митрополитом Антонієм (Храповицьким) та архієпископом Євлогієм (Георгіївським). Отримавши свободу, митр. Антоній і єп. Никодим повернулися до Києва, зайнятого військами Денікіна. Владика Никодим одразу ж узявся за церковні справи. Незважаючи на тиск різних політичних сил, він відстоював тільки інтереси Церкви. На останніх допитах він так визначив свою позицію під час Громадянської війни: “Я стояв за єдину неподільну Церкву і Батьківщину, незважаючи на те, яка в ній буде влада”.
Разом із військами Денікіна митрополит Антоній залишив Київ. Але єпископ Никодим з благословення митрополита залишився, бо це збігалося з його внутрішнім переконанням: Церква не повинна залишатися без архіпастиря. І київська паства відповідала владиці любов’ю і визнанням.
Після шести місяців перебування в Києві владика Никодим отримав указ Патріарха Тихона про зведення його в сан архієпископа з призначенням на Таврійську кафедру. Виконуючи благословення Патріарха, з ризиком для життя владика перетнув лінію фронту і в червні 1920 р. приїхав до Сімферополя. Через багато років цей подвиг послуху стане на передсмертних допитах звинуваченням у шпигунстві на користь Денікіна, а благословення Святішого Патріарха Тихона – обтяжуючою обставиною.
Незабаром армія Врангеля під тиском більшовиків почала залишати Крим, а з нею – всі охочі. Але й цього разу архієпископ Никодим вважав за краще не залишати стражденну Вітчизну і свою паству.
У 1922 р. влада оголосила про вилучення церковних цінностей. Голодуюче Поволжя стало зручним приводом для нанесення смертельного удару по Православній Церкві. Незалежно від того, хто і наскільки підкорився вилученню, всі були звинувачені в опорі владі, у розкраданні та недбалому зберіганні церковного майна. Розкольницька група “Жива церква”, підтримувана владою, захопила Таврійське єпархіальне управління.

Незабаром архієпископи Никодим і Димитрій (Абашидзе) і багато представників духовенства були заарештовані. На відкритому судовому засіданні Владика Никодим тримався бадьоро і незалежно і у своїх промовах відхиляв від себе і духовенства звинувачення в опорі вилученню цінностей. Однак вирок йому було винесено з усією суворістю: вісім років позбавлення волі. На шляху до Нижегородської в’язниці владика захворів на тиф і опинився в тюремній лікарні. Але Господь зберіг святителя для майбутніх трудів. Ув’язнення тривало недовго. Уже на початку вересня 1923 р. оголошено було амністію. Однак на свою кафедру архієпископу Никодиму так і не довелося повернутися. У Москві його знову заарештували і вислали в Туркестанський край терміном на два роки. Після другого заслання в Турткуль владика був позбавлений права проживання у великих містах, а також в УРСР і вибрав місцем свого вигнання с. Тезино Кінешемського району. Тезино Кінешемського району, де колись починав свій шлях служіння Церкві.
10 липня 1932 р. архієпископ Никодим отримав призначення на Костромську кафедру. Згодом відновилися колишні церковні зв’язки: владика матеріально підтримував ієрархів і священиків, які перебували на засланні. Під його святительський омофор стали збиратися близькі за духом священики і миряни, які поверталися із заслання та ув’язнення. На останньому слідстві це буде фігурувати як “сколочування контрреволюційної повстанської групи реакційних церковників”.
Костромська влада була роздратована церковною активністю архієрея, який не давав зачиняти храми, боровся за кожну можливість зміцнити парафії та внутрішнє життя Церкви. У 1934 р. безбожники підірвали Костромський Успенський кафедральний собор. Близько восьми століть у цьому храмі перебував чудотворний образ Феодорівської Божої Матері, перед яким молилися благовірні князі Олександр Невський і Димитрій Донський та багато поколінь православних людей. Всеросійська святиня стараннями владики була врятована.
У ніч на 4 грудня 1936 р., під свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, владику Никодима заарештували за доносом його секретаря і відправили до Ярославської в’язниці, де його засудили до висилки в Красноярський край терміном на 5 років. Владиці йшов сімдесятий рік. Стан його здоров’я настільки погіршився, що він навряд чи міг бути відправлений на заслання. 3 вересня без порушення кримінальної справи сповідникові було пред’явлено нове обвинувачення. Почалися нові нічні допити і знущання. Архієпископа Никодима залишили останні сили. 21 серпня, в день обрітення чудотворної Толзької ікони Пресвятої Богородиці, в ярославській тюремній лікарні закінчилося багатостраждальне життя мученика та сповідника, який проніс із доблестю нелегкий хрест архіпастирського служіння в найстрашніші роки в історії Православної Церкви.

Тропарі, кондаки, молитви та величання