Священномученик Миколай Попов, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / березня на 13-й день

Священномученик Миколай Попов народився 6 травня 1864 року в сім’ї статського радника Черкаської станиці Війська Донського Харитона Івановича Попова.
У Харитона Івановича та Олександри Петрівни було дев’ятеро дітей. У сім’ї діти виховувалися в любові й суворості, у тому благодатному патріархальному дусі, який майбутній мученик Христовий побожно зберігав усе життя.
Миколай натхненно сприйняв батьківський приклад жертовного служіння людям, любові до рідної землі та особистого благочестя. Глибокий вплив на Миколая справила його мати — Олександра Петрівна. Саме вона заклала релігійно-моральні основи в характері сина.
Раннє дитинство Миколай провів у родині батьків матері. У великій станиці, де вони жили, панував традиційний козачий уклад. Маючи в особі свого діда-священника живий приклад щирої любові до Церкви Христової, Миколай всім серцем полюбив храм Божий і церковну службу. Дідусь прищеплював сприйнятливому до духовного життя онукові старанність у молитві, навчав його читання і співу, виховував у ньому християнські чесноти. Завдяки цьому доброму впливу майбутній пастир Христовий уже в дитинстві забажав і жадав більше за надбання цього світу перебувати в домі Господньому в усі дні життя свого, споглядати красу Господню і відвідувати святий храм Його (Пс. 26:4).
Незабаром сім’я Попових переїхала до Новочеркаська, де Миколай вступив до гімназії. У юнацькому віці проявилися головні риси характеру майбутнього священномученика Миколая — цілеспрямованість, відкритість, вірність своїм переконанням. Миколай був енергійним, палким юнаком. Він користувався великою повагою серед своїх однолітків за чесність, чуйність, вірність слову, тому його в гімназії називали по-батькові — “Харитонич”.
Після закінчення шести класів гімназії Миколай вступив до Харківського хліборобського училища, де старанно вивчав агрономію та інші науки й одним із найкращих закінчив його повний курс.
У ці роки в душі Миколая відбувалася серйозна внутрішня робота, вибір подальшого шляху життя, який він з усією ревністю щирого серця вирішив присвятити служінню гаряче улюбленому Донському краю. Миколай знову і знову розмірковував про правильність свого вибору. У його душі загорялося полум’яне бажання служити людям. Він сумнівався: чи достатньо обмежитися одним зовнішнім служінням, стати фахівцем і допомагати народу у веденні господарства? Душа молодої людини переживала неповноту такого служіння. Вихований в атмосфері духовності, Миколай розумів, що самими лише людськими силами і знаннями виправити життя неможливо, що корінь бід лежить набагато глибше, ніж несправедливий економічний чи суспільний устрій. Головна біда православного народу в духовному невігластві, яке затьмарює в людині образ Божий, вносить в особисте і суспільне життя свої руйнівні наслідки.
Саме в цей час у Миколая визріло рішення стати на шлях духовного служіння, і, через кілька років, незважаючи на свій уже 30-річний вік, Миколай Харитонович вступив на п’ятий курс Донської семінарії, де з глибоким інтересом займався вивченням богословських наук.
Закінчивши 1893 року курс духовної семінарії, майбутній священномученик Миколай Попов розпочав своє пастирське служіння в Успенській церкві станиці Аксайської, відомій своїм чудотворним образом Пресвятої Богородиці. Архієпископом Донським і Новочеркаським Макарієм Миколай був висвячений у сан диякона до Успенської церкви. Менше року він був законовчителем Аксайської церковнопарафіяльної школи, і в листопаді 1894 року Архієпископ Донський і Новочеркаський Донат висвятив диякона Миколая на пресвітера.
Отець Миколай одразу поїхав на нову парафію до хутора Колодязного Мигулинської станиці Верхньо-Донського округу. Хутір Колодязний являв собою віддалене від доріг, занедбане в степу селище. Молодий священник зіткнувся з забобонами, пияцтвом, невіглаством. Нелегким було і матеріальне життя: замість храму — молитовний дім, поруч із яким розташовувалося скромне житло священника. Але отця Миколая не збентежили ні віддаленість від світу його парафії, ні грубість звичаїв станичників, ні життєві тяготи.

Отець Миколай усього себе віддав служінню Богу і духовній допомозі своїм парафіянам. Ревне і натхненне богослужіння ревного батюшки справляло на жителів хутора Колодязного незабутнє враження. Головну увагу він приділяв звершенню Божественної літургії, в якій черпав сили для свого пастирського служіння. Отець Миколай часто проповідував, влаштовував недільні бесіди. Він був утішителем багатьох стражденних, його слово сприймалося слухачами так, як вбирається дощ у висохлу землю. Паства потягнулася до щирого і люблячого священника.
Насамперед отець Миколай почав будувати вчительську школу з гуртожитком, яка призначалася не тільки для навчання дітей, а й для підготовки майбутніх викладачів. У школі могли навчатися також і діти із незаможних сімей, що давало можливість будь-якому обдарованому юнакові зробити тут свій перший крок у життя. Невтомно трудився отець Миколай над своїм улюбленим дітищем. Він дбав про побут своїх вихованців, на власні гроші замовляв підручники, зошити, навчальні посібники. Любов до знань, прищеплена в дитинстві батьком, проявилася тут повною мірою. Усі одержувані від благодійників кошти батюшка жертвував на школу та бібліотеку. Одним із жертводавців на Колодязну вчительську школу був і святий праведний Іоанн Кронштадтський, який відгукнувся на звернення до нього отця Миколая. При школі була влаштована ферма і підсобне господарство. Пастир Христовий на практиці застосовував знання, отримані ним у землеробському училищі. Він організував правильний обробіток землі, ведення селянського господарства, навчав цього своїх учнів та місцевих жителів.
Ревним служінням, турботою про простих людей отець Миколай здобув любов козаків-станичників, і незабаром навколо Христового пастиря зібралася міцна парафія.
На непростому терені священницького служіння надійною опорою і вірною помічницею отця Миколая була його матінка Зинаїда Георгіївна. Важко було молодому подружжю облаштовуватися на занедбаному хуторі, далеко від друзів та рідних. Багато випробувань і скорбот довелося перенести їм. До всіх життєвих поневірянь додалася важка хвороба і невдалі пологи матінки Зінаїди. Усі скорботи отець Миколай переносив із терпінням і упованням на милість Божу.
Отцю Миколаю не судилося служити на хуторі Колодязному до кінця своїх днів. Чесна і пряма позиція священника дратувала, а іноді навіть лякала багатих і знатних станичників. Багато із них, живучи нечесно, боялися викриття в неправді з боку шановного пастиря. Почалися інтриги, наклеп, плітки. Боляче й гірко було отцю Миколаю бачити відкриту ворожнечу з боку близьких йому людей.
Після довгих переживань і сумнівів отець Миколай починає трудитися на новій парафії в хуторі Верхнє-Гнутове станиці Єсаулівської. Уже за кілька років турботами невтомного батюшки було відремонтовано і прикрашено живописом храм, визолочено куполи, організовано церковний хор. Завдяки піклуванню отця Миколая було побудовано на хуторі нову школу, в якій він щодня сам вів заняття з дітьми та в недільні дні з дорослими. Тут стали в пригоді отцю Миколаю пізнання в галузі медицини: через відсутність на хуторі професійного лікаря йому довелося самому надавати хуторянам першу медичну допомогу.
Отець Миколай став авторитетом не лише на парафії, а й серед побратимів-священників, його періодично обирали делегатом на єпархіальні з’їзди духовенства.
Почалася Перша світова війна. Грізна атмосфера смути, що насувалася, все більше і більше згущувалася, спочатку грянув Лютневий, а потім Жовтневий переворот.
Неспокійно стало на Дону. З поверненням з фронту військових частин зростав у середовищі козацтва революційний рух, а з найближчих залізничних станцій стали підтягуватися натовпи “червоних гвардійців” у пошуках легкої наживи. Незабаром безбожні правителі з’явилися в Новочеркаську. По всьому Дону прокотилася потужна хвиля збройних виступів, і влада в столиці Війська Донського знову повернулася до всенародно обраного отамана. Але вогонь Громадянської війни все більше і більше розпалювався, руйнуючи країну.

Весь цей час отець Миколай залишався зі своїми хуторянами, розділяючи з ними труднощі та скорботи воєнного часу. До зими 1918-1919 року лінія фронту впритул наблизилася до Верхньо-Гнутового, потягнулися біженці, не вистачало продуктів і медикаментів. Спалахнула епідемія тифу, люди вмирали десятками на день. Незважаючи на вмовляння хуторян, на небезпеку зараження, отець Миколай відмовився покинути свою паству і залишився в Гнутовому, повний рішучості до кінця пронести свій хрест пастирського служіння. Батюшка самовіддано виконував свій обов’язок — їздив станицею, сповідав, причащав хворих і вмираючих. Одного разу тільки за один день він причастив Святими Тайнами 27 осіб, але до вечора зліг, заразившись тифом. Хуторяни вирішили врятувати свого батюшку і під гуркіт гармат відправили його до Новочеркаська. Було вже пізно: у найближчому хуторі обоз наздогнав “червоний” загін, і розгублені біженці кинули отця Миколая в підводі на вулиці.

Цього разу Господь зберіг Свого угодника. Підібрав батюшку вчитель місцевої школи, який надав йому медичну допомогу і сховав від арешту. Отець Миколай з радістю впізнав у своєму рятівнику колишнього учня Колодязної школи. Незабаром приїхала матінка Зінаїда і забрала батюшку додому.
Хвороба протікала важко. Тільки через два місяці зміг отець Миколай піднятися з ліжка. Не дочекавшись повного одужання, він почав звершувати богослужіння у своєму будинку. Незважаючи на невдоволення нової влади, знову потягнулися хуторяни до свого духовного отця по розраду і підтримку. Перший раз наприкінці березня отець Миколай вийшов із дому, щоб у храмі причастити парафіян Святими Тайнами. До вечора того ж дня він повернувся втомлений, але відпочити йому не довелося. Хутірський ревком ухвалив провести у отця Миколая обшук і заарештувати його разом із двома відомими місцевими жителями.
У той час ревком очолював “червоний” комісар на прізвисько “Махор”. До революції він займався візництвом і бував у гостях у батюшки, навіть сидів з ним за одним столом. Під час обшуку в будинку отця Миколая комісар побачив на стіні фотографію його брата — похідного отамана Петра Харитоновича Попова, який очолив частину донських козаків проти нової безбожної влади. Цього було достатньо, щоб винести батюшці смертний вирок. Двох заарештованих із ним хуторян розстріляли того ж дня. Знаючи, що місцеві жителі дуже любили отця Миколая, комісар не наважився одразу привести свій задум у виконання. Три дні тримали пастиря Христового під арештом. Весь цей час навколо в’язниці стояли підводи з людьми, які благали комісара відпустити батюшку причастити тих, хто вмирав, Святих Христових Тайн. Махор був змушений щоразу погоджуватися, і заарештований священник під конвоєм три дні їздив по хуторах, причащаючи тяжкохворих.
Наближалося свято Благовіщення Пресвятої Богородиці. Отець Миколай попросив принести йому Святе Євангеліє та ікони. Разом з іншими заарештованими він, подібно до перших мучеників, перетворив тюремну камеру на дім молитви. Вирішивши розправитися з ненависним арештантом якнайшвидше, комісар відправив отця Миколая на станцію Морозівську, де знаходився на той час окружний ревтрибунал. Вирок, який виносив засудженим Морозівський трибунал, майже завжди був одним і тим самим вмираючих смертна кара. Про жорстокість цього трибуналу ходили страшні чутки.
У своєму прощальному листі священномученик Христовий з дивовижною мужністю писав своїм рідним, щоб ті “пробачили все своїм ворогам, пробачили і його мученицьку смерть”. Прощаючись з дружиною із вікна будівлі ревтрибуналу, отець Миколай показав рукою на пісок. Це означало, що на нього чекала смерть на піщаному кар’єрі неподалік від станції Морозівської.
Тільки через три місяці, після звільнення округу від “червоних”, родичі змогли відшукати й упізнати тіло мученика Христового. Розкопуючи сотні могил людей, закатованих більшовиками, дочка отця Миколая впізнала порубане катами тіло свого батька. Було ухвалено рішення поховати чесні останки отця Миколая в огорожі гнутівської церкви, яку палко любив вірний пастир Христовий. Зворушливою і сумною була зустріч батюшки зі своїми духовними чадами. За спогадами очевидців, увесь хутір вийшов за річку, щоб зустріти підводу з тілом свого духовного отця. Під церковний дзвін і молитовний спів заупокійної літії зі сльозами прощалися віруючі гнутівці зі своїм пастирем. Після прощання тіло священномученика Миколая було поховано за вівтарною частиною храму. Довгий час ходили гнутівці на цю могилу, поки жорстокий час і жорстокість людська не зрівняли із землею спочатку могилу, а потім і сам храм.
Пам’ять про мученика не зникла. Передавалася вона із покоління в покоління гнутівськими жителями. Зберігав пам’ять про сина і Харитон Іванович Попов. Він дбайливо збирав листи отця Миколая у своєму архіві, що став тим джерелом, яке донесло до нас живий образ пастиря Церкви, свідка віри Христової — священномученика Миколая.
Рішенням Священного Синоду Руської Православної Церкви за поданням Ростовської-на-Дону єпархії 17 липня 2006 року ієрей Миколай Попов (1864-1919) був причислений до Собору новомучеників і сповідників Церкви Руської XX століття.