Священномученик Миколай Околович, пресвітер

Місяця серпня на 17-й день

Священномученик Миколай народився 4 травня 1863 року в селі Ужлятино Вітебського повіту в сім’ї псаломщика. З дитинства він вирізнявся глибокою вірою в Господа і любов’ю до храму Божого, які були виховані в ньому благочестивими батьками.

Після завершення навчання у Вітебському духовному училищі, 1877 року він вступив до Вітебської духовної семінарії, яку закінчив за першим розрядом. З 1883 по 1887 рік Микола навчався в Московській духовній академії, після закінчення якої отримав звання магістра.

Відрізняючись мирним настроєм духу і вродженою тактовністю у відносинах з оточуючими його людьми, майбутній священномученик ще в шкільні роки здобув прізвисько “Микола Миротворець”. Ці обдарування стали основою його подальшого служіння на ниві місіонерської проповіді. Указом єпископа Полоцького і Вітебського Маркелла (Поппеля) 4 грудня 1887 року Миколу Околовича було призначено на посаду протирозкольницького місіонера Полоцької єпархії.

У 1888 році він одружився з Олександрою Михайлівною Децикевич, донькою протоієрея Михайла Децикевича, який був у 1871-1875 роках адміністратором Холмської єпархії. У сім’ї Миколи Хомича та Олександри Михайлівни народилися два сини і дві доньки. Незабаром Миколу було висвячено Преосвященним єпископом Маркелом на диякона, а 2 лютого 1888 року – на пресвітера.

З 4 березня 1889 року священика Миколая було призначено на посаду законовчителя Полоцького кадетського корпусу, одночасно він був членом Полоцького єпархіального піклування, головою Ради Полоцького Церковного Братства, головою Полоцького повітового відділення Училищної ради. 15 серпня 1897 року він був нагороджений “За особливу старанність і ревність у справі благоустрою місцевих церковнопарафіяльних шкіл” грамотою Святішого Синоду і святою Біблією.

На першому Місіонерському з’їзді, що проходив у Вітебську з 5 до 10 червня 1901 року, священика Миколу Околовича одноголосно обрали його головою і затвердили на цій посаді Преосвященного Тихона (Ніканорова; у ті роки священномученик Тихон, архієпископ Воронезький і Задонський, керував Полоцькою єпархією).

Важка хвороба, що спіткала отця Миколу, змусила його до зміни клімату, і 1907 року він тимчасово переїхав на служіння у Воронезьку єпархію. З 13 серпня 1907 року до 1 липня 1913 року протоієрей Миколай був ректором Воронезької духовної семінарії і головним редактором “Воронезьких єпархіальних відомостей”. У семінарії його стараннями було організовано обсерваторію, біологічну та електричну станції. Одночасно він був головою Воронезької єпархіальної місіонерської ради і брав участь у діяльності чотирнадцяти культурно-освітніх і благодійних установ.

У травні 1910 року протоієрей Миколай брав участь у перенесенні мощей преподобної матері нашої Єфросинії, ігумені Полоцької, в її Спасо-Єфросиніївський монастир. У Полоцьку він познайомився з митрополитом Антонієм (Храповицьким), з яким пізніше зустрічався в Харкові.

1911 року за ініціативою протоієрея Миколи у Воронежі було засновано педагогічні та місіонерські курси для викладачів церковнопарафіяльних шкіл і парафіяльного духовенства. Володіючи неабияким літературним талантом і очолюючи надалі “Полоцькі єпархіальні відомості”, отець Миколай написав понад тисячу сторінок різних літературних праць.

За свідченням Воронезького єпархіального місіонера Льва Захаровича Кунцевича, “…під головуванням протоієрея Миколи Околовича Місіонерська рада працювала плідно і жваво. Доводиться пошкодувати, – писав він, – про відхід з Воронежа поважного місіонерського діяча, який вирізнявся незвичайною чуйністю і сердечністю, що зігрівала членів Ради і об’єднувала їх в одну сім’ю, яка працювала в ім’я справи без поділів і партій”.

Повернувшись до Вітебська, отець Миколай був призначений у грудні 1912 року законовчителем Двинського реального училища (у сучасному Даугавпілсі, Литва). Своє педагогічне служіння, яке тривало 30 років, отець Миколай завершив у травні 1919 року в Річиці, де від жовтня 1917 року перебувало евакуйоване з Двінська реальне училище. Після завершення німецької окупації, він покинув Річицю і з травня 1919 року жив у Вітебську.

Перша світова війна і громадянська смута, що послідувала, порушили перебіг церковного життя на Вітебщині і на всій Білоруській землі. Братовбивча війна, переслідування священнослужителів, руйнування храмів і парафій, обновленський розкол, руйнування традиційного селянського устрою – все це було страшною реальністю народного і церковного життя.

За розпорядженням нової влади було закрито Вітебську духовну семінарію. Однак із благословення архієпископа Інокентія (Ястребова) і під керівництвом протоієрея Миколая при кафедральному Свято-Миколаївському соборі граду Вітебська почала діяти Пастирська школа. Одночасно отець Миколай читав лекції з історії релігій, загальної та російської церковної історії, з основного, морального і догматичного богослов’я, а також їздив із місіонерськими цілями в місця проживання сектантів.

У 1922 році протоієрей Миколай став настоятелем Вітебського Свято-Миколаївського кафедрального собору. Незабаром почалася відома кампанія з вилучення церковних цінностей, яка торкнулася серед інших і кафедрального собору, і приписних до нього Свято-Успенського собору та лікарняної церкви на честь ікони Божої Матері “Всіх скорботних Радість”. Зберігаючи в серці заповіт Христа Спасителя “не боятися тих, хто вбиває тіло, а душі ж не може вбити” (Мф. 10:28), отець Миколай із притаманною йому мудрістю й розважливістю прагнув уникнути марного кровопролиття та навіть зумів повернути до Свято-Успенського собору вилучені літургійні судини, що дало змогу відновити богослужіння.

Утім, у долях Святої Церкви знову справджувалися слова святителя Василія Великого про те, що “несправедливі судді не поважають ні сивини, ні подвигів благочестя, ні життя, ні юності, ні старості, проведеного за Євангелієм… і піддають покаранню без жодного доказу звинувачень, які на них зносяться”.

Багатьох священнослужителів було поміщено до в’язниць; зокрема 1922 року було заарештовано й отця Миколая. Його утримували під вартою протягом кількох тижнів і умовно засудили на 1 рік позбавлення волі.

Втративши після арешту можливість служити у Свято-Миколаївському соборі, отець Миколай звершував своє служіння в Новинкинській церкві Полоцького повіту, був настоятелем Комшанської церкви Невельського повіту аж до осені 1924 року.

У 1924 і 1927 роках до протоієрея Миколая письмово зверталися обновленські діячі митрополит Іосиф (Кречетович) і архієпископ Олександр (Щербаков) з пропозицією перейти в обновленство, прийняти архієрейський сан і очолити Полоцьку єпархію. На це майбутній священномученик незмінно відповідав рішучою відмовою, зберігаючи в непорочності свою вірність Матері-Церкві, яка є “стовп і утвердження істини” (1Тим. 3:15).

З жовтня 1924 року до арешту в 1931 році протоієрей Миколай Околович був настоятелем Свято-Іллінської церкви Вітебська. Після закриття в 1929 році батальйонної Свято-Микільської церкви, він прийняв у клір свого храму її священика Ігнатія Іосафатова і взяв під свою опіку паству закритої церкви. Відтоді, відчуваючи, що часи стають дедалі важчими, отець Миколай щодня звершував Божественну літургію і не полишав у годину випробувань молитви за мир усього світу. Він надавав людям духовну підтримку, утримував їх від відчаю, прагнув спрямовувати серця людські до Христа і звертав їхні духовні погляди до вічності.

Протоієрей Миколай був діяльним ревнителем відродження закритих парафій і повернення заблукалих з обновленського розколу в лоно Святої Церкви. У період з 1929 по 1931 рік він був благочинним міських церков Вітебська: завдяки його зусиллям, під омофор Патріаршої Церкви в цей період повернулося близько 40 парафій. На богослужіннях у нововідкритих храмах збиралися тисячі вірян.

У 1929 році отець Миколай за особистою вказівкою митрополита Сергія (Страгородського) і з благословення архієпископа Миколи (Покровського) підготував доповідну записку на ім’я Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія про церковно-історичне значення Вітебська на предмет розміщення в цьому місті органу автономного управління Православної Церкви в Білорусії.

24 квітня 1931 року протоієрея Миколу Околовича, якому виповнилося вже 68 років, знову заарештували за звинуваченням в антирадянській і антиколгоспній агітації. Помер священномученик 1934 року, перебуваючи в ув’язненні. Його життя стало свідченням апостольського сповідання про те, що “ні смерть, ні життя… ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина… не може відлучити нас від любові Божої у Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:38-39).