Священномученик Миколай(Околович) пресвітер

Місяця серпня на 17-й день

Священномученик Микола народився 4 травня 1863 року у селі Ужлятине Вітебського повіту у ній псаломщика. З дитинства він вирізнявся глибокою вірою в Господа і любов’ю до храму Божого, які були виховані у ньому благочестивими батьками.

Після закінчення навчання у Вітебському духовному училищі, у 1877 році він вступив до Вітебської духовної семінарії, яку закінчив за першим розрядом. З 1883 по 1887 Микола вчився в Московській духовній академії, після закінчення якої отримав звання магістра.

Відрізняючись мирним улаштуванням духу та вродженою тактовністю у відносинах з оточуючими його людьми, майбутній священномученик ще у шкільні роки здобув прізвисько «Микола Миротворець». Ці обдарування стали основою його подальшого служіння на ниві місіонерської проповіді. Указом єпископа Полоцького та Вітебського Маркелла (Поппеля) 4 грудня 1887 року Миколу Околовича було призначено на посаду протирозкольницького місіонера Полоцької єпархії.

У 1888 році він одружився з Олександрою Михайлівною Децикевич. У родині Миколи Фоміча та Олександри Михайлівни народилися двоє синів та дві доньки. Незабаром Микола був висвячений Преосвященним єпископом Маркеллом на диякона, а 2 лютого 1888 року – у пресвітера.

З 4 березня 1889 року священика Миколу було призначено на посаду законоучителя Полоцького кадетського корпусу, одночасно будучи членом Полоцького єпархіального піклування, головою Ради Полоцького Церковного Братства, головою Полоцького повітового відділення Училищної ради. 15 серпня 1897 року він був нагороджений «За особливу старанність та ревність у справі благоустрою місцевих церковноприходських шкіл» грамотою Святішого Синоду та святою Біблією.

На першому Місіонерському з’їзді, що проходив у Вітебську з 5 по 10 червня 1901 року, священик Микола Околович був одноголосно обраний його головою та затверджений на цій посаді Преосвященним Тихоном (Ніканоровим).

Тяжка хвороба, що спіткала отця Миколу, змусила його до зміни клімату, і в 1907 він тимчасово переїхав на служіння в Воронезьку єпархію. З 13 серпня 1907 року до 1 липня 1913 року протоієрей Миколай був ректором Воронезької духовної семінарії та головним редактором «Воронезьких єпархіальних відомостей». У семінарії його стараннями було організовано обсерваторію, біологічну та електричну станції. Одночасно він був головою Воронезької єпархіальної місіонерської ради і брав участь у діяльності чотирнадцяти культурно-освітніх і благодійних установ.

У 1911 році з ініціативи протоієрея Миколи у Воронежі були засновані педагогічні та місіонерські курси для викладачів церковнопарафіяльних шкіл та парафіяльного духовенства. Маючи неабиякий літературний талант і очолюючи надалі «Полоцькі єпархіальні відомості», отець Микола написав понад тисячу сторінок різних літературних праць.

За свідченням Воронезького єпархіального місіонера Лева Захаровича Кунцевича, «…під головуванням протоієрея Миколи Околовича Місіонерська рада працювала плідно та жваво. Доводиться пошкодувати, — писав він, — про звільнення з Воронежа шановного місіонерського діяча, який вирізнявся незвичайною чуйністю та сердечністю, що зігрівала членів Ради і об’єднувала їх в одну сім’ю, яка працювала в ім’я справи без поділів і партій».

Повернувшись до Вітебська, отця Миколу було призначено у грудні 1912 року законоучителем Двінського реального училища (у сучасному Даугавпілсі, Литва). Своє педагогічне служіння, яке тривало 30 років, отець Миколай завершив у травні 1919 року в Речиці, де з жовтня 1917 року знаходилося евакуйоване з Двінська реальне училище. Після завершення німецької окупації він залишив Речицю і з травня 1919 року жив у Вітебську.

За розпорядженням нової влади було закрито Вітебську духовну семінарію. Проте з благословення архієпископа Інокентія (Ястребова) та під керівництвом протоієрея Миколи при кафедральному Свято-Миколаївському соборі міста Вітебська почала діяти Пастирська школа. Одночасно отець Миколай читав лекції з історії релігій, загальної та російської церковної історії, здебільшого морального та догматичного богослов’я, а також їздив з місіонерськими цілями до місць проживання сектантів.

1922 року протоієрей Миколай став настоятелем Вітебського Свято-Миколаївського кафедрального собору. Незабаром розпочалася відома кампанія з вилучення церковних цінностей, яка торкнулася серед інших і кафедрального собору, і приписних до нього Свято-Успенського собору та лікарняної церкви на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість». Зберігаючи в серці заповіт Христа Спасителя «не боятися тих, хто вбиває тіло, а душі не можуть вбити» (Мф. 10:28), отець Миколай з властивою йому мудрістю і розважливістю прагнув уникнути даремного кровопролиття і навіть зумів повернути до Свято-Успенського собору вилучені літургійні судини , що дозволило відновити богослужіння.

Втім, у долях Святої Церкви знову виконувалися слова святителя Василя Великого про те, що «неправедні судді не поважають ні сивини, ні подвигів благочестя, ні життя, ні юності, ні старості, проведеної за Євангелією… і покарання без жодного доказу внесених на них. звинувачень».

Багато священнослужителів були ув’язнені; у тому числі 1922 року був заарештований і отець Миколай. Він утримувався під вартою протягом кількох тижнів і був умовно засуджений до 1 року позбавлення волі.

Втративши після арешту можливості служити у Свято-Миколаївському соборі, отець Миколай здійснював своє служіння в Новинкінській церкві Полоцького повіту, був настоятелем Комшанської церкви Невельського повіту аж до осені 1924 року.

У 1924 та 1927 роках до протоієрея Миколи письмово зверталися обновленські діячі митрополит Йосип (Кречетович) та архієпископ Олександр (Щербаков) з пропозицією перейти в оновлення, прийняти архієрейський сан та очолити Полоцьку єпархію. На це майбутній священномученик незмінно відповідав рішучою відмовою, зберігаючи в непорочності свою вірність Матері-Церкві, яка є «стовпом і утвердженням істини» (1Тим. 3:15).

З жовтня 1924 року до арешту 1931 року протоієрей Микола Околович був настоятелем Свято-Іллінської церкви Вітебська. Після закриття в 1929 році батальйонної Свято-Микільської церкви, він прийняв у клір свого храму її священика Ігнатія Йосафатова і взяв під своє окормлення паству закритої церкви. З того часу, відчуваючи, що часи стають все важчими, отець Миколай щодня звершував Божественну літургію і не залишав у час випробувань молитви про світ усього світу. Він надавав людям духовну підтримку, утримував їх від розпачу, прагнув спрямовувати людські серця до Христа і звертав їх духовні погляди до вічності.

Протоієрей Миколай був діяльним ревнителем відродження закритих парафій і повернення заблукалих з обновленського розколу в лоно Святої Церкви. У період з 1929 по 1931 рік він був благочинним міських церков Вітебська: завдяки його зусиллям під омофор Патріаршої Церкви в цей період повернулося близько 40 парафій. На богослужіннях у храмах, що знову відкрилися, збиралося тисячі віруючих.

У 1929 році отець Миколай за особистою вказівкою митрополита Сергія (Страгородського) та з благословення архієпископа Миколи (Покровського) підготував доповідну записку на ім’я Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія про церковно-історичне значення Вітебська щодо розміщення в цьому місті органу автономного управління Православної Церкви в Білорусії.

24 квітня 1931 року протоієрей Микола Околович, якому виповнилося вже 68 років, був знову заарештований за звинуваченням у антирадянській та антиколгоспній агітації. Помер священномученик у 1934 році, перебуваючи в ув’язненні.