...
Священномученик Миколай (Караулов), Вельський, єпископ p1e61sdac61im18otqkgsga1hj93
Житія святих,  Квітень

Священномученик Миколай (Караулов), Вельський, єпископ

Місяця квітня на 4-й день

Священномученик Миколай народився 28 травня 1871 року в селі Томаш Кадниковського повіту Вологодської губернії в сім’ї священика Аполлонія Караулова. У 1893 році Микола закінчив Вологодську Духовну семінарію і був призначений псаломщиком у Георгіївський храм у місті Вологді. 26 грудня того ж року він був висвячений на диякона. 12 вересня 1894 року диякона Миколу перевели служити в Спаський собор і 14 вересня 1898 року висвятили на священика до цього собору.
7 лютого 1901 року отець Миколай був призначений настоятелем Катерининської церкви, з якою була пов’язана згодом вся його пастирська діяльність. У цей час отець Миколай був законовчителем у міському Колесниковському училищі; у 1903-1904 роках він входив до числа жертводавців Піклування про бідних вихованців Вологодської Духовної семінарії, у 1909 році став жертводавцем на будівництво будівлі для зразкової школи при Вологодському єпархіальному жіночому училищі; у 1905-1906 роках він виступав із лекціями на публічних релігійно-моральних читаннях, організованих вологодським православним братством в ім’я Всемилостивого Спаса.
Як і будь-яка благочестива людина, яка прагне спасіння душі, отець Миколай у важких випадках життя знаходив розраду і почерпав сили в молитві у великих святинь Руської Церкви, розмовляв з подвижниками-старцями, просив їхніх молитов, знаючи, що молитви людей, що догодили Богові, скоріше будуть почуті, бо багато може молитва праведника. Незадовго до смерті палко коханої дружини отець Миколай відвідав Чернігівський скит і старця Варнаву, який жив тут.
“Підходимо до маленького будиночка отця Варнави, – згадував згодом отець Миколай. – У сінцях товпиться багато народу. Кого тут немає: і простаки, й інтелігенти, і багаті, і бідні – всі чекають на старця, щоб отримати його благословіння, щоб отримати відповідь на питання, що хвилює душу. Загальне почуття очікування передалося і нам. Як хотілося побачити його, що живе в миру, але поборов зло його і отримав великий дар розради. Дійшла черга до нас. Ми увійшли в келію старця. У передньому кутку образ святителя Миколи Чудотворця, у куточку на одній стіні ліпиться простий диванчик і вугільничок; перед маленьким віконцем, напівзавішеним шторою, стояв дерев’яний столик, прикритий старою клейонкою. Проста обстановка! Помолившись на образ, ми по-ієрейськи привіталися з отцем Варнавою. “Звідки ви?” – “З Вологди”. – “Як там живете, де служите?..” Свої запитання він перемішував моралями короткими, позитивними і глибокими. Очі його вдумливі дивилися прямо на тебе, обличчя добре-добре мимоволі вабило до себе своєю щирістю, участю і вітчизняною ласкавістю. Серед розмов отець Варнава, спрямувавши на мене довгий погляд, який так і проникав у глибину серця, якимось особливим тоном сказав: “Бідні, бідні, як ви живете…” Ці слова назавжди закарбувалися в моєму серці. Та й як не закарбуватися, коли вони так ясно виконуються в моєму житті, як не згадати доброзичливість старця, який з такою жалістю говорив про мою майбутню долю, про мою несолодку долю? Незабаром після того я, молодий ієрей, втратив кохану дружину, яка залишила мені трьох малолітніх дітей. Слова старця не забудуться ніколи, бо вони проливають розраду в душу мою в хвилини скорботи”.
Довго і важко отець Миколай переживав смерть дружини і що тепер хрест виховання дітей йому доведеться нести одному, але з милості Божої в серці з’явився мир і спокій, і всі його думки і відчуття стали поступово підкорятися служінню Богові і пастві.
На пастирській ниві отець Миколай зустрів епоху гонінь на Російську Православну Церкву. Як священика, добре відомого у Вологді, який користувався великою повагою парафіян, його 1921 року заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, засудили до двох років заслання та вислали в місто Пінегу Архангельської губернії.
Після повернення із заслання він застав стан церковних справ у місті вкрай засмученим, оскільки правлячий архієрей, єпископ Олександр (Надєждін), відпав в обновленство, а призначений замість нього православний єпископ Сильвестр (Братановський) не мав змоги жити у Вологді й керувати єпархією.

21 жовтня 1923 року священик Миколай Караулов після постригу в чернецтво із залишенням колишнього імені був хіротонізований на єпископа Вельського, вікарія Вологодської єпархії, і призначений тимчасово керувати Вологодською єпархією. Тільки тепер владика Миколай відчув сповна, що архієрейська митра в умовах нещадних гонінь від підступних безбожників є тяжкий терновий вінець, і від виконання своїх обов’язків відмовився: “внаслідок недоброзичливого ставлення до мене, як до єпископа, з боку духовенства і мирян Вєльського повіту, а також і від управління Вологодською єпархією, тому що повноваження, дані мені правлячим єпископом Вологодським Сильвестром, є недостатніми на підставі існуючих законоположень. Крім цього, я сильно хворію і тому прошу мене звільнити на спокій”, – писав він Патріарху Тихону 1 січня 1924 року. З огляду на те, що єпископ Архангельський Антоній (Бистров) був заарештований, Патріарх запропонував єпископу Миколі тимчасово вступити в управління Архангельською кафедрою, але і від цієї пропозиції єпископ відмовився і залишився жити у Вологді, продовжуючи служити в Катерининській церкві, де колись був настоятелем.
У 1927 році вікарієм Вологодським, єпископом Тотемським, було призначено владику Аполлоса (Ржаніцина), а в 1928 році правлячим Вологодським архієреєм став архієпископ Амвросій (Смирнов). Усі три архієреї, включно з єпископом Миколою, який перебував на спокої, жили на той час у Вологді та служили у двох православних храмах, які залишилися після шаленостей безбожників, – на Богородському і Горбачевському кладовищах. Під час великих церковних свят архієреї служили разом, і після богослужіння хто-небудь зі священиків або мирян запрошував їх на святкову трапезу; єпископи, священики та миряни ділилися тут своїми враженнями про навколишнє життя, наводили приклади тиску на Церкву і гонінь на духовенство і вірян. Ті, хто побував в ув’язненні та засланні, розповідали про умови утримання в тюрмах і таборах.
На початку 1931 року здійнялася чергова хвиля гонінь на Російську Православну Церкву, що обрушилася і на клір Вологодської єпархії. Спочатку заарештували деяких мирян, членів церковної ради; 10 травня 1931 року влада заарештувала архієпископа Амвросія, єпископа Миколу, священиків і мирян. Загалом було заарештовано тридцять п’ять осіб: сімнадцять священнослужителів, сім ченців і одинадцять мирян. Їх звинуватили у взаємному спілкуванні, відвідуванні один одного в церковні свята і дружніх бесідах, що мали, на думку влади, антирадянський характер.
Безбожники, які керували тоді державою, втручалися в церковну й особисту сфери життя, у взаємини людей, руйнували християнську благодійність і турботу людини про ближнього, будь-яку добру справу. Якщо людина потрапляла в ув’язнення, то безбожна держава, подібно до язичницького ідола, бездушно дивлячись порожніми очницями на страждання людини, прагнула заборонити надання від ближніх допомоги, дозволяючи лише обмежену допомогу від родичів.
Співробітники ОДПУ писали в той час у своїх звітах про переслідування Церкви у Вологодській області: “У травні 1931 року на території міста Вологди і Грязовецького району викрито і ліквідовано контрреволюційне угруповання реакційно-налаштованого правого духовенства, діяльність якого на момент його ліквідації зводилася до проведення нелегальних зборів… групування навколо церков антирадянського елемента під виглядом створення “сестринства”… антирадянської агітації, розповсюдження провокативних чуток, протидії колгоспному будівництву, нагородженню адміністративно-сільного духовенства з метою втягнення його в контрреволюційну роботу”.
14 травня єпископ Миколай був викликаний на допит. На запитання слідчого він відповідав небагатослівно і стримано: “Знайомства особливого не маю, а по службі знаю все духовенство міста Вологди. Також знаю і тих, які зі мною вчилися. Іногороднього знайомства теж не маю”.
Стали допитуватися обвинувачені та свідки. Усі вони засвідчили, що, дійсно, духовенство і єпископи збиралися після церковних святкових служб у кого-небудь із парафіян. Велися розмови про те, що все духовенство може бути заарештовано, і єпископи радили священикам триматися обережніше. Обговорювали декларацію митрополита Сергія та його інтерв’ю, які одностайно не схвалювали, але водночас визнавали правильним канонічне підпорядкування митрополиту Сергію як законному заступнику Місцеблюстителя, залишали обов’язковим і поминання за богослужінням імені митрополита Петра як глави Руської Церкви.

“Безсумнівно, реакційною особистістю є єпископ Миколай (Караулов), – показав один зі свідків. – Як старожил, він знайомий майже з усіма вірянами міста Вологди і перебуває з ними в постійному і тісному зіткненні. Мені достеменно відомо, що він увесь свій вільний від богослужінь час уживає на відвідування окремих квартир, де не соромиться скаржитися на своє безпомічне становище, яке виникає від узятого радянською владою курсу політики, і своє незадоволення перетворює на шкідливу агітацію проти всіх заходів радянської влади. Якось у вівтарі в бесіді зі мною єпископ Миколай показав мені служебник, де була викреслена єктенія про оголошених, і водночас заявив: “Якщо здійсниться переворот у СРСР, то якого значення набуде ця єктенія”, у тому сенсі, що скількох доведеться приєднувати до Церкви, які не прийняли хрещення. Також… єпископ Миколай висловив таку думку: “Як мало ми вміли цінувати самодержавство, яке було єдиним оплотом Православної Руської Церкви”, – і водночас послався на покійного єпископа Никона, відомого монархіста і чорносотенця”.
Інший свідок показав, що на приватних зборах духовенства “піддавали критиці окремі заходи радянської влади і висловлювали невдоволення з приводу політики радянського уряду щодо податків і закриття церков”.
Свідки також показали, що “на приватних молебнях робили поминання ув’язнених, вказуючи: “ув’язненого такого-то”, що, по суті, є демонстрацією на захист ув’язнених за різні контрреволюційні злочини”[7].
Усі ці свідчення здалися співробітникам ОДПУ недостатніми, і для отримання додаткових відомостей у камеру, в якій перебували архієреї та священики, помістили секретного інформатора, який почав регулярно повідомляти слідчим, про що розмовляють ув’язнені, наскільки він зміг їх зрозуміти. Ув’язнені підозрювали в ньому інформатора і побоювалися при ньому розмовляти, але в маленькій камері неможливо було уникнути відвертих розмов і обговорення свого становища – хіба тільки зовсім замовкнути.
Інформатор повідомив співробітникам ОДПУ: “З тих релігійних переконань і міркувань, які мені довелося чути в камері, я дійшов висновку, що служитель Церкви може бути тільки монархістом… Ці переконання, або вірування настільки в них… сильні, що відступитися від них ніколи вони не зможуть.
Де б представники Церкви не перебували і в яких би важких умовах, вони завжди будуть вірні заповітам Церкви і тим законам, які існували до революції. Але зараз він (Караулов) за радянську владу, тому що він у ДПЗ ОДПУ, – випусти його на волю, і він буде ще з більшим завзяттям проповідувати свої релігійні переконання і заповіти Церкви, заповіти святих отців та Вселенських соборів, які жили й були мало не півтори тисячі років тому.
Караулов каже товаришеві Блюменбергу[d], що він зараз не при владі, він у заштаті, але він забув сказати, що у нього тільки в місті до трьох тисяч квартир зі знайомими віруючими, відданими Церкві Божій людьми… Караулов місцевий, старий житель. Він у місті найпопулярніший єпископ. Його поважають і всі священики… Дуже поважають і ті, хто сидить у камері…
Усе духовенство, що сиділо і сидить (у камері № 6), теперішнє своє становище вважає… стражданням за віру і Церкву Божу… Насправді цього немає: мають теплу камеру, нари, матраци, 300 грамів хліба, останніми днями смачний, ситний суп, двічі окріп, прогулянку, щоправда, поки що без передач”.
14 грудня 1931 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила єпископа Миколу до трьох років заслання в Північний край, а 7 березня 1932 року, на зміну колишньої постанови, – до того самого терміну, але на інший край країни – в Казахстан. Єпископ Миколай (Караулов) помер у в’язниці – 17 квітня 1932 року і був похований у безвісній могилі.

Знайшли помилку