...
Священномученик Миколай Виноградов, пресвітер p1b3ruccvjiai8g7vsl10771j3
Житія святих,  Грудень

Священномученик Миколай Виноградов, пресвітер

Місяця грудня на 11-й день

Священномученик Миколай народився 5 квітня 1876 року у місті Дмитрові Московської губернії у сім’ї спадкового священика Михайла Виноградова.
Після закінчення семінарії Микола Михайлович служив учителем Закону Божого. Він оселився у будинку Вознесенського монастиря, де мешкала родина священика Іоанна Митропольського. 1 липня 1898 року Микола Михайлович Виноградов одружився з його донькою Антоніною Іванівною Митропольською.
Близько 1917 року отець Миколай був висвячений на священика і переведений до храму великомученика Георгія на Псковській горі, на Варварці.
1918 року Георгіївський храм було закрито, а отця Миколу призначили до церкви великомученика Микити на Швивій гірці, де він прослужив близько 18 років.
Незважаючи на переклади та закриття Вознесенського монастиря, отець Миколай не залишав окормлення сестер обителі. Так, у проханні настоятельки монастиря ігуменії Євгенії Святійшого Патріарха Тихона від 1 жовтня 1923 року говориться: «Припадаючи до стоп Вашої Святості, всепокірніше прошу, не відмовте виконати моє старече прохання про нагородження священика Миколи, не залишав мене і сестер у лихоліття і після виселення нас з обителі своїм пастирським керівництвом і ділив з нами разом всі негаразди цього важкого часу».
Коли діти отця Миколи та матінки Антоніни виросли, їхня квартира стала тісною для кількох родин, і отець Миколай із матінкою переїхали до кімнати на дзвіниці, під майданчиком для дзвону.
Близько 1935 року влада закрила храм великомученика Микити, і отцю Миколі довелося знову перебиратися на нове місце. Зовсім недовго прослужив він у церкві Різдва Христового в Ізмайлові, а в 1935 отець Миколай був призначений у Воскресенський храм села Василівське Рузького району Московської області. У колишньому будинку священика при церкві розмістилася сільрада, тому отець Миколай з матінкою оселилися у старій хатині, що покосилася, що знаходилася на території храму.
Батюшку в ці лихоліття не залишали парафіяни. До нього приїжджали на сповідь із Москви, зокрема черниці. Декілька жінок взяли на себе турботи про храм і про священика. Влітку у Василівському жили онуки. Старшого з них, Колю, прозвали «дідусиним хвостиком», бо він завжди намагався бути біля батюшки. Маленький Коля допомагав отцю Миколі у вівтарі, ходив з ним у ліс по гриби, часто звертався до нього з різними питаннями. Так, одного разу Коля запитав дідуся, як чинити, коли проходиш повз, можливо, вже закритий храм — чи треба знімати шапку і хреститися. Отець Миколай відповів: «Якщо ти відчуваєш, що оточуючі тебе сприймуть із розумінням і також зупиняться і перехрестяться, то завжди зупинись і перехрестись. Але якщо ж ти від оточуючих чекаєш ворожу реакцію і якісь лихослів’я, то не наводь їх до гріха».
Батькові часто доводилося ходити навколишніми селами, здійснювати треби. Хоч у нього були хворі ноги, і вони часто набрякали, він ніколи людям не відмовляв. Отець Миколай не носив світського костюма — завжди ходив у підряснику. Якось, насилу повертаючись до Василівського, він зустрів чоловіка, який, побачивши батюшку, сказав: «Піп назустріч — шляху не буде». Отець Микола без усякої образи вступив з ним у розмову. Чоловік зніяковів і пояснив: “Це так кажуть, а я нічого поганого не хотів цим сказати”. За спогадами онука Миколи Миколайовича Ушакова це була характерна реакція отця Миколи на недоброзичливі слова та вчинки.
Між хатиною та храмом стояла гарна надгробна пам’ятка у вигляді аналоя з розгорнутою книгою. Отець Микола, коли всі вже лягли спати чи навпаки ще не прокинулися, — а він вставав раніше за всіх і лягав спати пізніше за всіх, — зупинявся біля цієї пам’ятки, клав на аналою свій молитвослів і молився. Також він любив заходити на цвинтар, молитися біля деяких могил.
Служив отець Микола часто. У нього був голосний голос, службу робив неквапливо, уважно. У звичайні дні народу в храмі було небагато, переважно бабусі, іноді забігали на перерві дівчинки з близько розташованої школи. На свята церква заповнювалася людьми, приходили здалеку, збирався хор 5-6 осіб.
Незадовго до арешту голова сільради написав у місцевій газеті статтю, де стверджував, що отець Миколай спеціально організує служби у церкві, навмисно відволікаючи людей від роботи, і що цукерками приваблює до церкви дітей. А у довідці на арешт йдеться, що він «збирає біля церкви колгоспників та читає їм Біблію». 1937 року на Великдень отець Микола домовився з човнярем, щоб той, хто йде до храму на службу, перевозив через Москву-річку безкоштовно. Потім батюшку звинуватили у зриві «антипасхального вечора» колгоспників.
Отця Миколу заарештували в ніч із 24 на 25 серпня 1937 року за звинуваченням у проведенні контрреволюційної агітації. Два співробітники НКВС зробили обшук і наказали йому одягатися і слідувати за ними. За спогадами онука, у свій хресний шлях отець Миколай пішов у рясі, очевидно готовий до того, що на нього чекало. Він напередодні пошкодив ногу і тому ходив із паличкою. Того, хто накульгує, його вивели за огорожу, завели ненадовго до сільради, а потім посадили в машину і відвезли. Більше рідні його не бачили.
15 жовтня 1937 року трійка НКВС засудила протоієрея Миколу Виноградова до 10 років виправно-трудового табору. Вже за 7 днів — 22 жовтня 1937 року отець Миколай був у Усть-Вимлазі Комі.
У цей час діти намагалися дізнатися, що сталося з батьком. У відповідь на їхній запит їм повідомили, що він засуджений на 10 років.
У грудні 1937 року від отця Миколи надійшов лист. На уривку паперу було написано:
«Здрастуйте, дорогі дітки. Я ще живий. Чи живі ви і де? Працюю. Якщо можете, надішліть біленьких сухариків, цукру і солі … Адреса мій: місто Усть-Вим. Табір НКВС. 3 окрема ділянка. Село Усть-Коїн. З/к Виноградову Миколі.
P.S. Нехай пошле Вам Господь всякого благополуччя».
Діти зібрали посилку та направили її за вказаною адресою. Посилка повернулася з позначкою «адресат не значиться», а замість продуктів у ній було каміння.
24 грудня 1937 року священномученик Микола Виноградов помер у таборі НКВС та похований у невідомій могилі.
Пам’ять священномученика Миколи звершується в день його мученицької кончини 11 (24) грудня та 25 січня (7 лютого) або найближчого недільного дня після 25 січня.

Знайшли помилку