Священномученик Михайло Накаряков, пресвітер

Місяця липня на 22-й день

Священик Михайло Накаряков народився 1866 року; служив у Преображенській церкві села Усолье неподалік від міста Солікамська. У храмі о. Михайло був третім священиком; парафіяни більше за інших любили його, особливо за милосердя і нестяжательность. Якщо потрібно було щось попросити, то завжди просили в о. Михайла. Крім служб у храмі, він викладав Закон Божий у церковно-парафіяльній школі, викладав із любов’ю і благоговінням до предмета. Коли збиралися пожертви в храмі на подарунки дітям із бідних сімей, то збирачі спочатку підходили до о. Михайла, знаючи, що він дасть більше за всіх, а після нього іншим буде незручно пожертвувати менше, і скупуватий настоятель храму, хоч і був невдоволений щедрістю о. Михаїла, але вже сам давав менше, а вже сам давав менше, і вже сам давав менше, і вже сам давав менше, а вже сам давав більше, і вже сам давав більше, ніж о. Михаїлу. Михайла, але вже сам давав стільки ж. На Великдень о. Михайло обходив будинки бідняків і роздавав гроші, іноді кажучи: “це на взуття”, “це на подарунки дітям”.
У червні 1918 року після арешту архієпископа Андроніка священики Пермської єпархії перестали служити. Таким було розпорядження владики, віддане їм ще до арешту: якщо влада заарештує будь-кого зі священнослужителів, перестати служити всім, поки не відпустять; і народу так пояснити – щоб вимагали звільнення священика. Священики припинили служити. Разом з усіма перестав служити о. Михайло. Влада, побоюючись народного обурення, стала викликати священиків у ЧК, щоб змусити їх виконувати треби. Був викликаний і о. Михайло. Михаїла. У відповідь на погрози він сказав:
– Я клятву давав перед хрестом під час висвячення – підкорятися своєму архієрею. І поки він не віддасть розпорядження – вінчати, відспівувати – я служити не буду. Ви його відпустіть, і тоді я буду здійснювати треби.
Через кілька днів о. Михаїла заарештували і відправили до в’язниці Солікамська.
Під Ільїн день єпископ Феофан (Ільменський) за всеношною просив парафіян старанно молитися за о. Михайла, оскільки тому загрожував розстріл. Весь народ молився за нього, багато хто плакав, після всеношної парафіяни обрали представників для переговорів із владою. Вони запропонували місцевій владі відпустити о. Михаїла під заставу; ті запропонували. Михайла під заставу; ті відмовили: “Він занадто популярний, зібрав навколо себе народ, його занадто багато слухаються”. Тим часом було вирішено його вбити, але щоб уникнути народного обурення, оголосили, що священика Михайла Накарякова відправлять на примусові роботи в Чердинь. Деякі солдати варти були з місцевих селян, вони добре знали о. Михайла і розкрили обман. Михайла і розкрили обман. У ті дні священик перебував у в’язниці на Усольці.
3 серпня звідси взяли на розстріл трьох ув’язнених – лікаря, офіцера й о. Михайла. Михайла; до кожного заарештованого приставлено було по два конвоїри; вони, допомагаючи священикові забратися на віз, заговорили з ним напівголосно:
– Батюшка, ми тебе веземо розстрілювати, а нам тебе шкода. Ми всі пам’ятаємо тебе, ти нас учив, допомагав сім’ям. Не можемо ми тебе вбити. Ми будемо стріляти в повітря, а ти падай, а то інакше тебе застрелимо, а ми цього не хочемо.
– Ні вже, що розпорядилися робити зі мною ваші начальники, те й робіть, – сказав священик.
Приїхали на місце страти в ліс. Лікаря й офіцера відразу розстріляли: конвоїри повели о. Михаїла вглиб лісу. Михайла в глиб лісу і стали стріляти поверх голови. Священик стояв навпроти червоноармійців, колись своїх парафіян, і мовчав. Тоді один із конвоїрів підійшов до о. Михайла впритул і з такою силою вдарив його прикладом, що священик знепритомнів. Прокинувшись, він побачив: сутеніє, якісь попереду тіні миготять. Він пішов прямо на них і натрапив на трупи лікаря й офіцера, а неподалік червоноармійці сідали на віз. Священик почав читати відхідну молитву.
– А поп-то ще живий, – сказав один із них і в темряві кілька разів вистрілив навмання.
Кулі влучили в праву руку, в ліву ногу і в груди священика. Наступного дня червоноармійців послали закопувати трупи. Під’їжджають і бачать – о. Михайло сидить на пні.
– Батюшка, ти хіба живий? Як же ми будемо тебе живим закопувати? Ну, гаразд, може, обійдеться, повеземо тебе звідси.
Викопали могилу, засипали землею тіла розстріляних, посадили о. Михаїла на віз і повезли. Михайла на віз і повезли. Але везти через села священика, засудженого до розстрілу і не розстріляного, спливаючого кров’ю, було небезпечно, і, бажаючи його якнайшвидше позбутися, червоноармійці запитали:
– Батюшка, скажи, куди тебе сховати?
– Ви мене не ховайте, – спокійно відповів той.

Тим часом в’їхали в село, стали питати жителів, хто б прихистив священика. Але жах від діяльності каральних більшовицьких загонів настільки був великий, що ніхто із селян не наважився надати притулок пораненому. Поїхали до будинку парафіяльного священика, але той, побачивши здалеку червоноармійців і пораненого священика, замахав руками, роблячи знаки, щоб вони швидше проїжджали повз. Просили конвоїри, щоб хто-небудь із жителів хоча б перев’язав рани. Але чи то жорстокосердий усе траплявся народ, який, як зачарований, не міг отямитися від жаху, який наводили всюди більшовики, чи то невіруючий, а може бути, не вірили в щирість червоноармійців, та тільки ніхто не погодився надати священикові притулок і перев’язати рани. Поїхали далі. У сусідньому селі жінка напоїла о. Михайла парним молоком. Михайла парним молоком, але прихистити відмовилася, і конвой повіз його далі, і так привезли назад до в’язниці. У камеру його помістили разом із білим офіцером Пономарьовим, і священик розповів йому про все, що з ним сталося, і додав:
– Знай, що якщо будуть мене забирати і казатимуть, що на роботу – це значить поведуть на розстріл.
Дійсно, наступного дня тюремна варта оголосила о. Михайлу та офіцеру, щоб збиралися на роботу. Пам’ятаючи слова священика, Пономарьов приготувався до найгіршого. Їх вивели у двір. Один із конвоїрів ударив священика прикладом по голові – легенько, другий стукнув з іншого боку, і так били по черзі, поки не вбили.
Заклопотані вбивством о. Михайла кати забули про офіцера. Він тим часом перебрався через паркан, кинувся в річку і сховався за палею мосту. Виявивши його відсутність, варта кинулася на пошуки, але вони ні до чого не привели. Пономарьов бачив, як червоноармійці притягли тіло священика на берег річки, прив’язали до нього великий камінь, розгойдали і кинули у воду.
Наступного дня жінки прийшли на берег полоскати білизну. На середині річки, хрестоподібно розкинувши руки, з хрестом на грудях лежав закатований напередодні священик. Жінки підняли крик, звідусіль почав збігатися народ, і звістка швидко дійшла до чекістів. До річки підігнали коня, червоноармійці виловили з води тіло священика, поклали на віз і повезли з міста. Чудо було явне, і за возом, що нехідко котився, пішов натовп народу. Червоноармійці намагалися відігнати народ то лайкою, то погрозами, але це не допомогло, і вони стали стріляти поверх голів, але люди продовжували йти. Вистрілили по натовпу, деяких поранили, і тоді тільки зупинили народ.
Дружина о. Михайла приїхала додому в Усолля в жалобі; її стали відвідувати парафіяни і питати:
– Рідна матінко, де ж наш батюшка? Де наш годувальник? Що з ним?
Вона докладно про все розповіла. Через кілька днів представники влади попередили її: якщо будеш про свого чоловіка розповідати, сама туди ж підеш.
Єпископ Феофан відслужив за о. Михаїла всеношну, поминаючи його на службі священномучеником, за якого не тільки ми молимося, сказав владика, а й він молиться за нас перед Богом. Після всенічної він покликав до себе сина о. Михайла – Миколу, який служив дияконом у Троїцькому храмі в Пермі, і сказав:
– На згадку твого батька-мученика будеш висвячений у сан священика. Іди слідом за батьком.
Після рукоположення о. Миколай служив у селі Кольцові. Часто у церковних справах він бував у Пермі, куди переїхали його мати і сестри. В одну з таких поїздок село Кольцове захопили червоні.
– Де піп? З білими втік? – запитували вони парафіян.
– Ні, він поїхав до Пермі у церковних справах, – намагалися їх переконати парафіяни.
– Ні, втік! – наполягали червоноармійці.
Бачачи, що більшовики твердо вирішили заарештувати священика, парафіяни відправили довірену людину до Пермі попередити о. Миколая, щоб він не повертався до Пермі. Миколу, щоб він не повертався в село, тому що червоні збираються його розстріляти, і будинок його вже розграбовано.
Для о. Миколи ця звістка виявилася великим потрясінням. Вранці він пішов у храм і, зупинившись серед народу, довго зі сльозами молився. Після служби до нього підійшла черниця і запитала:
– Батюшка, про що ви плачете?
Йому було тоді двадцять чотири роки, виглядав він молодшим за свої роки, і їй було дивно, про що може так гірко плакати молодий священик.
– Та як же мені не плакати? Приїхав я в Перм у церковних справах і тут дізнаюся, що будинок мій у селі відібрали, майно розграбували і мене хочуть розстріляти.
Черниця запропонувала о. Миколі поїхати разом із нею в Бахаревський монастир, який у цей час залишився без священика. Він погодився. Ігуменя монастиря, мати Глафіра, знайшла для нього і його сім’ї квартиру, зібрали необхідний одяг, відшукали, чим квартиру обставити. Місце о. Миколі сподобалося, і він почав служити.
В Успенський піст 1919 року священик їхав із Пермі в монастир, шлях лежав через ліс. Тут назустріч йому вийшли два червоноармійці.
– А, поп, виходь із воза, – зупинили вони його. – Ми тебе зараз розстріляємо.
Мовчки о. Миколай вийшов, вони стали навпроти, підняли гвинтівки, щоб стріляти, і один із червоноармійців сказав:

– Ні, сідай на віз, їдь, не треба нам тебе.
Мовчки о. Миколай сів у віз, поїхав. Потрясіння було, однак, настільки сильним, що, приїхавши в монастир, він тяжко захворів. Хвороба розвивалася стрімко, супроводжуючись сильними головними болями. На третій день після приїзду в монастир він помер.
Після мученицької кончини о. Михайла влада довго переслідувала його сім’ю, позбавляла продуктових карток, не допускала дітей вчитися в школі, але сім’я молитвами мученика жила безбідно. Господь не залишав їх. Бувало, хто-небудь із дітей або матінка вийде вранці з дому, а на порозі – пакет із їжею, припорошений снігом, із запискою.
Деякі парафіяни поминали о. Михайла як мученика і зверталися до нього у своїх молитвах. Один з учнів парафіяльної школи, де викладав о. Михайло, став священиком, був воєводою. Михайло, став священиком, був під час гонінь заарештований, і в ув’язненні, бачачи неминуче наближення смерті, став старанно молитися мученику, щоб сподобив Господь пережити ув’язнення і вийти на волю. І Господь молитвами священномученика Михаїла виконав його прохання: він дожив до кінця терміну і ще довго прослужив потім у храмі.
Брат дружини о. Михайла, священик Павло Конюхов, служив після смерті свого батька, протоієрея Василя, у Троїцькій церкві. При храмі він організував школу для дітей із бідних родин, хто не міг віддати своїх дітей до гімназії. Крім інших учителів, у школі викладали сам о. Павло та його дружина Єлизавета. Павло та його дружина Єлизавета, яка навчала дітей рукоділля та церковного співу. Місцеві жителі так і називали – школа о. Павла. Павла. Освіту в ній давали таку, щоб випускники могли працювати вчителями. Після революції школу було закрито, але храм продовжував служити.
Заарештували о. Павла 1935 року. Формальним приводом для арешту послужив донос, що священик пом’янув за літургією вбитого Імператора Миколу з дружиною. Разом з о. Павлом заарештували священиків Олексія Дроздова, Петра Козельського, Феодора Долгих і мирян Панкратова і Лаптєва. Усі вони померли в ув’язненні. Одна із сестер о. Павла була одружена зі священиком Сергієм Баженовим, який служив під Єкатеринбургом і тут був закатований більшовиками.