Священномученик Михаїл Воскресенський, пресвітер і з ним 28-ми мучеників та священномученика Стефана Нємкова пресвітера і з ним 18-ти мучеників

Місяця серпня на 27-й день

Священик Михайло Григорович Воскресенський народився 1883 року в селі Теплий Стан у сім’ї станового пристава Григорія Дмитровича Воскресенського.
У Бортсурманах о. Михайло служив із 1910 року. Парафіяни любили його за доброту, благочестя і за бездоганне виконання пастирських обов’язків.
Прийшов 1917 рік – початок відкритого гоніння на Церкву.
Повстання очолив директор місцевого банку Совернін. Городяни роззброїли червоноармійську роту, що стояла в місті, посадили солдатів під замок, суворо наказавши жителям села Бортсурмани Миколі Мигунову і Миколі Небасову, які трапилися тут, стерегти бранців, не даючи їм ні їсти, ні пити, але ті годували й напували їх, майже ні в чому не утискаючи.
Каральний загін, який виступив на придушення опору, майже весь складався з латишів. Очолював його якийсь Гарін, виходець із дворян Нижегородської губернії. Де б не проходив він, усюди катували і вбивали священиків.
Бортсурманами пронісся слух, що карателі всіх винищать. Поплив, як заклик, як похоронний дзвін, голос дзвону. Це дзвонив селянин на прізвисько Оленя, який умів і любив дзвонити.
І дзвін був тут особливий, селянський, відлитий їхнім коштом; привезли вони його сюди самі, впрягаючись в упряж, не довіряючи церковної справи безсловесним тваринам; було встановлено черговість, і селяни мінялися, щоб усім дісталося везти дзвінкого проповідника.
І тепер стояв на дзвіниці Оленя, дзвонив і дзвонив – і розносився округою дзвін сильний, набатний. Із тривогою слухали люди передчасний дзвін.
Отця Михайла в цей час у селі не було, він поїхав у сусідню Козлівку причащати старого.
Загін карателів розташувався на горі проти села. Вони теж слухали цей дзвін, відчуваючи, що ніяк він не може подавати свій голос за них, іновірців і безбожників. І виставили вони проти села гармату, маючи намір спалити Бортсурмани.
Так би воно, ймовірно, і сталося, якби в полон до них не потрапив листоноша.
– Бортсурмани окопані? – запитав його Гарін.
– Ніяких окопів немає,- відповів той.
– Ні, брешеш, окопані, – наступав Гарін.
– Та немає ніяких окопів, – наполягав листоноша.
Нарешті вирішили послати двох розвідників. На самому в’їзді в село зустріли мужика, який мирно орав землю.
Як розташувати мужика до себе, червоноармійці знали, самі були колись селянами. Один впряг у селянський плуг свого коня і почав орати, інший розпитував про жителів села, хто де живе і як пройти. Склався цілий список. Карателі тієї ж ночі в’їхали в село і приступили до арештів.
Заарештованих зводили в будівлю волостного правління.
Пізно вночі о. Михайло повертався додому. На околиці села шлях йому перегородили карателі.
– Хто йде?
– Священик, – відповів о. Михайло.
Цього було достатньо.
– Давай уб’ємо його, – почув о. Михайло.
– Встигнемо ще,- відповів інший. Його пропустили, і він поїхав додому.
А в цей самий час інші карателі прийшли до нього в дім, щоб заарештувати його, але не застали і пішли. Увійшовши до хати, зрозумів священик, який йому готується жереб, але бігти не став.
Незабаром прийшли заарештувати його.
Матушка пішла за ними, щоб передати чапан для тепла.
– Йому і без чапана буде жарко, – відповіли їй.
Рішення вже було ухвалено – всіх заарештованих стратити; всю ніч їх били. З особливою жорстокістю мучили о. Михайла.
Провини за о. Михайлом не було, і мучителі звинувачували його в тому, що він велів дзвонити в дзвін і чекав із радістю на загін Колчака.
Разом зі священиком було заарештовано читця Євлампія Павловича Ніколаєва. Родом з Ільїної гори, деякий час він був писарем у сусідньому селі і доводився родичем о. Михайлу. Колись о. Михаїл запросив його в Бортсурмани церковним читцем, тепер він розділив із ним мученицьку кончину.
Серед селян було заарештовано Миколу Мигунова і Миколу Небасова.
Щоб не викликати серед мешканців села обурення, кати оголосили, що всіх заарештованих буде відправлено до Курмиша для суду. Однак страстотерпці знали про уготовану їм долю і готувалися до смерті, каючись і сповідаючись.
27 серпня/9 вересня перед полуднем колона з тридцяти осіб у супроводі карателів рушила Курмиською дорогою.
Отець Михаїл йшов попереду і голосно співав похоронні піснеспіви, а разом із ним парафіяни.

Так пройшли п’ять кілометрів і дійшли до яружного місця, що називалося Степанихою. Тут усім було наказано вишикуватися в один ряд, кати встали навпроти.
Отець Михайло опустився на коліна і з піднятими руками молився Богу. Жодна з шістнадцяти куль, що влучили в нього, не змогла обірвати його життя. Це було явним знаменням дива, і тоді один із катів підійшов до священномученика і заколов його в серце багнетом.
Із тридцяти осіб тільки один залишився в живих – Іван Петрович Курепін. Він і розповів про подробиці мученицької кончини священика, церковного читця і двадцяти семи селян.
Після вбивства карателі послали одного з місцевих мешканців у Бортсурмани сказати, щоб забирали тіла або закопували тут – усі мають бути поховані до вечора. Селяни приїхали на підводах і забрали всіх, а на місці розстрілу поставили хрест з написом.
Увечері всі вбиті були поховані в п’яти братських могилах. У трьох із них не було в селі родичів, і труни зробити їм не встигли. Це – священномученик Михайло, читець Євлампій і волостний писар.
Труною священномученику послужили труни його парафіян, на які його було покладено і якими він був оточений – Миколи Мигунова, Миколи Небасова, Миколи Мигунова іншого і раба Божого, ім’я якого невідоме.
Будинок священика був карателями розграбований. Незабаром після мученицької кончини чоловіка матушка написала владі до Москви, запитуючи, за що вбили її чоловіка-священика. З Москви прийшла відповідь, що чоловік її постраждав безвинно. Але не наситилися вбивці цими жертвами і жадали нових.
Священик Стефан Немков, друг священномученика Михайла, служив у селі Деянове, неподалік від Бортсурмана.
Зупинившись у селі, карателі Гаріна обирали жертви, хоча й не було тут учасників селянського опору.
За день до мученицької кончини о. Стефана. Стефана до нього в дім з’явилися двоє червоноармійців. Священик прийняв їх із любов’ю і нагодував обідом.
Під час обіду стали вони вмовляти священика:
– Батюшка, сховайся куди-небудь, а то вас усіх розстріляють. Ніщо не здригнулося в душі священика. Із просвітленим обличчям він встав з-за столу і, широким жестом показавши на п’ятиглавий храм Святої Трійці, сказав:
– Он, бачите, Трійця. Я від неї нікуди не піду. Господь наш Ісус Христос не ховався і я не буду.
До вечора його заарештували, а з ним вісімнадцять селян. Матушка його, Анна, зібрала в дорогу торбинку, але він нічого не взяв.
Заарештованих привели в будівлю школи і довго били. Особливо жорстоко били і глумилися над священиком, якому перед стратою обстригли волосся.
У неділю після полудня селян і священика вивели з Деянова і повели в бік села Мальцева.
Дійшовши до яру, кати наказали заарештованим вишикуватися в ряд і потім розстріляли з кулемета.
Отця Стефана стратили окремо – пострілом у голову. Але він не був убитий, і вбивця заколов його багнетом.
Усіх страстотерпців було поховано в загальних могилах, крім священика, якого було поховано окремо в центрі цвинтаря.
На третій день Євгенія Федорівна Хоріна зібрала віруючих дівчат, і вони, взявши короб, пішли на місце розстрілу, щоб зібрати мученицьку кров і частинки. Потім склали все знайдене в короб, вирили на місці убивства яму і вклали туди короб з останками.
Згодом на цьому місці був поставлений хрест і служилися панахиди. Начальник загону Гарін незабаром був убитий самими карателями.
Священик Володимир Карпінський вступив служити в село Деянове після смерті о. Стефана.
На Великдень 1923 року місцевий комуніст Голопупов, на прізвисько Васька-татарин, задумав зухвале вбивство священика.
До початку хресної ходи, коли всі були в храмі, він прокрався на дзвіницю і тут зачаївся, чекаючи опівночі.
У церкві скінчилася вечірня. Хресний хід, освітлюваний сотнями палаючих свічок, почав свій обхід навколо храму, і замайорів над ним стрункий спів “Воскресение Твое Христе Спасе, Ангели поют на небесех…”
Світла стрічка пливе, наближається, досягає входу до храму і зупиняється: двері зачинені.
“…И нас на земли сподоби чистым сердцем Тебе славити”,- співає хор.
“Слава святей и единосущней, и животворящей, и нераздельней Троице…” -чує вбивця ясний вигук о. Володимира.
– Христос воскрес – виголосив голосно священик.
Звук відповіді змішався з громом пострілу.
“Воістину воскрес!” – священносповідник почув уже не від своїх парафіян, не в земній церкві, а в церкві небесній, з Ангелами, які співають Воскресіння Христове на небесах.
Отець Сергій був останнім священиком, який служив у селі Деянове перед закриттям храму в 1937 році. Це був ще молодий священик родом із Сергача.
Під час гонінь у тридцятих роках влада відібрала в нього будинок і вигнала з родиною на вулицю. Вони оселилися в сторожці, але й звідти їх вигнали, і незабаром о. Сергія заарештували.

Разом з о. Сергієм був заарештований псаломщик Іоанн Йосипович Тарутанов. Обидва вони сповідниками померли в ув’язненні.
Після смерті бортсурманського священика о. Михайла церковним старостою в храмі, став Олексій Михайлович Мігунов. У нього була дружина Ірина. Ця богобоязлива жінка в роки найлютіших гонінь проповідувала слово Боже.
У середині тридцятих років перед Великоднем у Бортсурманах було заарештовано священика.
Парафіяни вирушили в село Майдани просити священика відслужити у них Великодню службу. У Майданах на той час було два священики – о. Григорій і о. В’ячеслав Леонтьєв, який щойно повернувся з ув’язнення. Один зі священиків погодився. Треба було тепер домагатися дозволу місцевої влади.
Сільрада, знаючи, що церковна каса порожня, зажадала за дозвіл Великодньої служби триста рублів, а інакше служити не давала.
У селі жила Марія Шипілова, дочка поміщика, а тепер із найбідніших у селі, вона жила з донькою, і всі її статки становила корова, яка годувала їх у ці голодні роки. Дізнавшись, що сільрада за Великодню службу вимагає грошей, вона продала корову і віддала гроші.
Влада дозволила службу в храмі, але Марію заарештували і вислали в Караганду, де вона незабаром тяжко захворіла і померла.
Після арешту Марії заарештували старосту храму Олексія та його дружину Ірину. Обидва померли в ув’язненні.