Священномученик Михаїл пресвітер і мучениця Ірина Чехранови

Місяця січня на 6-й день

Протоієрей Михайло Чехранов із дружиною Іриною мали двох синів — Віктора і Данила та двох доньок — Нілу і Надію. Будинок батюшки Михаїла знаходився через дорогу від церкви, у центрі села Водяного Запорізької області. До наших днів храм не дожив, його зруйнували 1937 року. А будинок священницький стоїть, цілий і неушкоджений, у ньому знаходяться майстерні сільської школи. Сама школа збудована на місці, де колись розташовувалася церква.

А яким розкішно-величним був той, колишній храм! Довжина його була 35, а ширина — 15 метрів. Розпис був невимовно великої духовної краси, біля входу поблизу центральних дверей, а також біля бічних, стояли по чотири грандіозні колони. Центральний дзвін на дзвіниці був вагою 362 пуди, або 5 тонн 792 кілограми. Дзвін його було чути за 30 верст, до самої Великої Білозерки. Мешканці села досі пишаються таким громовим дзвоном, у всій окрузі такого дзвону не було.

Старожили розповідають, що батюшка Михаїл дуже славився своєю великою духовністю і чудовим був проповідником. У Свято-Покровському храмі він прослужив без малого двадцять років. Із покоління в покоління передається про нього все, що зберегла людська пам’ять. Однак розповідь ця сповнена печалі.

Після революції почалися всілякі утиски й образи на адресу як самого священника, так і його сім’ї.

То забороняли служити, то шукали, до чого причепитися, погрожували смертю.

Але, терплячи образи, отець Михаїл продовжував служити Богу, Церкві та людям. Сила Господня зміцнила дух отця Михаїла. А Покров Пресвятої Богородиці був захистом від бід і скорбот.

6 січня 1918 року на річці Конці в районі села Водяне заздалегідь вирубали велику ополонку. Троє стражників, жителів цього ж села, приїхали до отця Михаїла кінською лінійкою і кажуть: збирайтеся, поїдемо. А дружина Ірина запитує: куди ж ви берете батюшку? Стража відповідала без церемоній: куди треба, туди й поїдемо. Тоді Ірина каже: куди батюшку Михаїла, туди й мене. Зв’язали руки батюшці Михаїлу і дружині Ірині, посадили обох на віз і повезли. Зупинилися біля раніше підготовленої ополонки і кажуть отцю Михаїлу: хрест на річці занурював у воду, а тепер, давай, сам занурюйся.

Зв’язаний священник старанно попросив спочатку дати йому помолитися, а потім: “Бог вам суддя”. Для озброєних людей молитва зв’язаної людини в рясі загрози не становила, дозволили. Став отець Михаїл на коліна, поруч — дружина Ірина, теж зв’язана. Помолилися, чекають… Прив’язали їм на шиї каміння, і кажуть: а тепер стрибайте в ополонку. Батюшка Михаїл перехрестився, як зміг, зі зв’язаними руками. І полетів першим, за ним — Ірина. Лише навесні знайшли їхні тіла на березі. Але людям заборонено було навіть наближатися до покійних, не те що віддати їх землі. Минав час, оголені тіла їхні почали тліти, а блюзнірська заборона не знімалася. Тоді жителі села Водяне потайки віддали мучеників землі. Влітку того ж року катів отця Михаїла та Ірини спіткала Божа кара. Вони були повішені загоном білої армії.