Священномученик Михаїл Околович, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / березня на 13-й день / листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного собору Руської Православної Церкви (1917-1918 рр.)

Священномученик Михаїл народився 15 жовтня 1888 року в місті Полоцьку Вітебської губернії в сім’ї священника, який служив у Спасо-Євфросиніївському жіночому монастирі, Федора Околовича. У 1899 році Михаїл закінчив початкову школу і вступив до Полоцького духовного училища. У 1904 році він вступив до Вітебської духовної семінарії, а після завершення навчання в ній вступив у 1910 році до Санкт-Петербурзької духовної академії, яку закінчив за першим розрядом у 1914 році. Батьки Михаїла припускали, що він прийме чернечий постриг і обійме якийсь із церковно-адміністративних постів, але вийшло інакше.
У 1913 році він познайомився зі студенткою Бестужевських курсів Марією. У 1914 році Михаїл Федорович і Марія Максимівна повінчалися. 30 вересня 1914 року Учбовий комітет при Святішому Синоді ухвалив призначити на посаду законовчителя та інспектора Іркутського духовного училища “Михаїла Околовича, з прийняттям ним священного сану”.
23 листопада 1914 року Михаїла Федоровича висвятили на священника до училищного храму. У березні 1915 року отця Михаїла було обрано членом училищної ради, а в червні 1917 року — членом Іркутської єпархіальної училищної ради. Того ж року на зборах духовенства і мирян Іркутської єпархії отець Михаїл був обраний делегатом на Всеросійський Помісний церковний собор.
У 1918 році після приходу до влади безбожників духовне училище закрили, і отця Михаїла призначили служити священником до Хрестовоздвиженської церкви в Іркутську. До цього часу він став одним із найвідоміших і найшанованіших пастирів міста — його полюбили за ревне побожне служіння, глибоку, сердечну проповідь, співчуття до людей, готовність завжди прийти на допомогу. Через популярність священника Іркутська ЧК встановила за ним постійне спостереження.
У лютому 1921 року співробітники ЧК провели на горищі Хрестовоздвиженського храму обшук і знайшли патрони, порох і одну гранату. Отця Михаїла та сторожа храму звинуватили у зберіганні зброї. Обвинувачені відмовилися визнати себе винними. 26 травня 1921 року відбулося засідання Революційного трибуналу, який не зміг довести винуватість священника і сторожа в зберіганні зброї, до чого вони й насправді не були причетні, і незабаром обвинувачені у зв’язку з чотирирічною річницею Жовтневого перевороту були звільнені. Отець Михайїл повернувся служити до Хрестовоздвиженського храму.
Єпархія переживала важкий час, оскільки церковну владу за підтримки безбожної влади намагалися захопити обновленці, і отця Михаїла рішенням духовенства Іркутської єпархії відрядили до Москви до Патріарха Тихона. Він поставив до відома Патріарха про стан справ у єпархії під час відсутності на кафедрі православного архієрея і висловив Святішому тверде судження іркутського православного духовенства і пастви, що з обновленцями, як зі зрадниками віри, не слід вступати в жодні переговори.
Отцю Михаїлу часто доводилося виступати з проповідями під час богослужінь керуючого Іркутською єпархією єпископа Нижньоудинського Кирила (Соколова). 22 вересня 1924 року він виголосив слово в Тихвінській церкві під час нагородження одного із найстаріших священників Іркутська, протоієрея Феодора Верномудрова, котрий прослужив у священному сані сорок років.
Звертаючись до протоієрея Феодора, отець Михаїл сказав: “Ти заслужив високу і священну нагороду, твою доблесну главу гідно увінчано нею, ти в скорботні й непевні дні глибокого церковного розколу, що роз’їдає, наче злоякісна гангрена, церковне тіло, у дні хитання розумів і захоплення багатьох каламутною хвилею єретичної, так званої «обновленської” течії, був тією віссю, навколо якої оберталося православно-церковне життя Іркутської єпархії, був центром, до якого силою твоєї чарівності тягнулися і линули всі, для кого споконвічне руське православ’я не порожній звук, а безцінний скарб і в кому горів вогонь любові та відданості Святій Церкві з її священними канонами, віковими передананями і з усім її устроєм. І якщо не цілком, то більшою мірою тобі ми зобов’язані тим, що бачимо сьогодні на твоєму святі, — тісним єднанням пастирів між собою і не менш тісним єднанням їх з паствою; тобі ж головним чином ми зобов’язані тим, що Церква Іркутська має радість тепер, після дворічної перерви, знову очолюватися канонічним єпископом, відновивши через нього зв’язок з головою всієї Руської Церкви — Святішим Патріархом. Тепер ми на твердій позиції, тепер ми спокійні за церковну справу, тепер нам не страшні відщепенці і вороги православ’я — «обновленці»”.

27 жовтня відбулося урочисте архієрейське богослужіння в Тихвынській церкві. За запричасним віршем отець Михаїл сказав слово до тих, хто молився, про євангельського Сіяча, Який і тепер сіє слово через Святе Євангеліє: “Сіячі бувають різні. Нині сіють при дорозі — у театрах, кінематографах та інших місцях розбещених. Ось приїжджав помилковий митрополит і сіяв людське слово. Ось їде новий руйнівник сердець людських — він сіятиме слово диявольське. Не слід туди ходити, бо слухати їх небезпечно. На цій дорозі буде багато перехожих, злетяться птахи, хижі шуліки викльовуватимуть слово Боже і посіють кукіль… Потрібно жити і вірити в простоті серця, а не ганятися за вченістю й мудрістю. За висловом одного руського подвижника, «де просто, там і ангелів зі сто, а де мудрено, там ні одного». Господь нас кличе і вабить до Себе словами Євангелія: «Прийдіть до Мене, всі струджені». А тому й будемо спокійні, знаючи, що сам лише Господь сіє добре насіння. Його будемо слухати, а не проповідників марної філософії. Будемо мати перед собою образ Розп’ятого Христа, який радить завжди мати перед очима апостол Павло галатам (Гал. 3:1). Ми, пастирі, шукаємо не вас і не вашого, а ваші серця, щоб вони дали добрі плоди. Цього нехай сподобить усіх Господь, завжди живий навіки. Амінь”.
Восени 1924 року Іркутськ відвідав один із засновників обновленства, який склав із себе сан священника, Калиновський. Для участі в диспуті з ним було запрошено єпископа Нижньоудинського Кирила (Соколова), багатьох відомих священників Іркутська, і зокрема отця Михаїла Околовича. Після ретельного обговорення православне духовенство відхилило початкову пропозицію обновленців, тому що диспут передбачався платним і, отже, як видовище, а для видовища й змагання пастирі йти не хотіли, і, по-друге, було невідомо, чи ставитиметься Калиновським питання про буття Бога і в якій формі, аби це не вилилося в блюзнірство, що неприпустимо було б, якби диспут відбувався в храмі, як пропонували це обновленці. І тому владика Кирил надіслав владі листа, в якому писав, що православне духовенство згодне на участь у диспуті, але тільки якщо він буде безкоштовним і не в храмі. Начальник місцевої конвойної команди надіслав відповідь єпископу, що диспут із Калиновським може відбутися в приміщенні команди.
Першим виступив Калиновський, який заявив, що до революції люди були обмежені в розвитку, тепер же вони вільно можуть вирішувати всі питання. Наприклад, раніше не знали, що таке сонце, тепер знають. Люди тепер усі таємниці дізналися, і релігії тепер для них не потрібні. Потім він став висміювати створений Господом Ангельський світ, святителя Миколая Чудотворця і на закінчення закликав звертатися до науки, а не до Бога, оскільки наука для людини — все, а де наука, там, мовляв, немає Бога, і закликав присутніх нести світло знань у село, щоб і там перестали вірити в Бога.

У відповідь виступив отець Михаїл Околович. Осінивши себе хресним знаменням, він сказав, що говорити з людьми, які цілком поділяють погляд Калиновського, нелегко, і він просить про одне — спокійно вислухати його, і якщо хоча б одне тільки серце із присутніх вислухає з увагою про буття Боже, то він буде винагороджений. Калиновський, говорячи про Бога, не довів, чи можна пізнати Його емпірично, тобто осягнути розумом, побачити очима, помацати руками, і йому цього ніколи не довести, тому що наука має відому межу, далі якої проникнути вона безсила. Але ця область незбагненного зовнішнім досвідом осягається внутрішнім почуттям людини. Людина серцем входить у спілкування з Богом і тут пізнає та осягає Його. Ми віримо в існуюче, ви — в неіснуюче, наша віра позитивна, ваша — негативна, наша віра розумна, ваша — безумна. Ми віримо, що у світі все відбувається від різних причин, а ви все приписуєте випадку. А тому ми до логіки, до розуму закликаємо вас. Ось зірки на небі, але вони не самі по собі звідкись узялися, хтось їх повісив там. Ось пори року чергуються між собою планомірно, ось планети здійснюють шлях свій небосхилом — і все це за відомими законами робиться. Але законів без законодавця немає, і таким Законодавцем може бути і є тільки Бог. Коли обрали почесним членом академії відомого вченого Пастера, він сказав: “Я глибоко віруючий”. — “Як же ви вірите, адже ви багато знаєте?” — запитали його академісти. Пастер відповів: “Тому я і вірю в Бога, що багато знаю, і чим більше в мене буде знань, тим більше віритиму”. Що таке Біблія? Це не кодекс законів, не зібрання різних циркулярів, це — збірка моральних правил і людських бажань. Ця книга учена фз учених. Ось наприклад, у ХVI столітті вчені думали і налічували на небі всього тисячу двадцять дві зірки. Пізніші ж учені доводили, що їх незліченна безліч. До Коперника стверджували, що земля стоїть на трьох китах, а Коперник довів, що вона обертається в просторі, і з ним учені погодилися, — тим часом як Біблія була до Коперника, і вона якраз говорить цю істину в наступних словах: “Він, тобто Бог, повісив землю ні на чому” (Йов. 26:7). Отець Михаїл ще довго говорив, намагаючись переконати присутніх у відповідності Святого Письма істині.
Потім виступили інші православні пастирі. Наприкінці диспуту на сцену вийшов відомий в Іркутську юродивий, який сказав Калиновському: “Життя без віри та релігії те саме, що оранжерея без квітів, чоловік без дружини, діти без матері, оратори без мови, музика без звуків…”
У цей час із залу пролунали крики безбожників: “Геть, досить!”
“Ви кричите «геть, досить», — продовжив юродивий. — Добре. Не треба нічого: знищимо все красиве у світі, не потрібно заповідей: не вбий, не перелюб створи, не вкради, — якщо все відставити, то з чим залишимося? Далі нічого немає… Моторошно… Дорослі не хочуть слухати, то я хочу сказати кілька слів дітям…”
Однак йому не дали договорити, і на цьому диспут закінчився.
ОДПУ пильно спостерігало за церковним життям у місті і за кожним скільки-небудь видатним пастирем. Отця Михаїла неодноразово в ті роки викликали в ОДПУ, пропонували зняти сан, змінити діяльність священника на діяльність педагога, пропонували стати інформатором, підтримати обновленців, обіцяючи високе становище в обновленській ієрархії, але всі ці пропозиції священник категорично відкинув, і влада ухвалила рішення його заарештувати. Незадовго до арешту отець Михаїл був возведений у сан протоієрея.
17 лютого 1925 року отця Михаїла разом із деякими іншими видатними пастирями міста заарештували й ув’язнили в іркутській в’язниці. Один зі співробітників ОДПУ після обшуку у квартирі священника написав у своєму рапорті: “Околович, судячи з його розмови і з книжок, наявних у нього, піп не простий, а сучасний, освічений. Так, у нього, окрім книжок релігійно-морального, духовного змісту і белетристики, є чимало книжок з філософії, соціології… Характерно, що Околович має книжки антирелігійного змісту… є газети… У Околовича виявилися гроші, зібрані комітетом парафії Хрестовоздвиженської церкви (він секретар комітету)… Гроші розділені по окремих мішечках: так, є гроші, зібрані для бідних, для ув’язнених домзаку (будинку ув’язнення), для хворих у домзаку. Є чимала кількість прохань і заяв про видачу допомоги з огляду на бідність, хворобу, є записки з висловленням подяки та вдячності за надану допомогу із домзаку за підписами лікарів лікарні домзаку, є кілька повідомлень про одержання продуктів, грошей з висловленням подяки від імені хворих”.

На допиті слідчий запитав священника:
— Скажіть, які ваші політичні переконання зараз?
— Я не маю певних політичних переконань. Радянській владі я не цілком симпатизую; як людина релігійна і священник, я відкидаю в принципі компартію, як антирелігійну, — відповів отець Михаїл.
— Ви є членом ради при єпископі Кирилі?
— Мені ніхто не оголошував, що я член ради. Я беру участь у нарадах при єпископі на його запрошення.
— Ви їздили за дорученням іркутського духовенства до Патріарха Тихона?
— Так, на прохання духовенства, проїздом на батьківщину я заїжджав до Патріарха в Донський монастир.
— Які ви вирішували питання?
— Про призначення православного єпископа, про примирення Патріарха з Красницьким, і отримав інформацію з церковних питань.
— Скажіть, громадянине Околович, чи існує у вас комітет допомоги ув’язненим?
— Є в нас при раді церковній благодійні суми, які видають усім, хто звертається по допомогу, але фактично в Іркутську особливого комітету допомоги ув’язненим не існує і не існувало.
Після закінчення допиту, прочитавши текст записаних слідчим відповідей, отець Михаїл написав пояснення: “…вважаю за потрібне доповнити, що відповідь на запитання про ставлення до радянської влади та партії уповноваженим записано стисло, а докладно я говорив, що загалом моє ставлення лояльне, і тільки на запитання, чи в усьому я співчуваю їй, я відповів, що не можу співчувати антирелігійним цілям її, точно так само й до компартії негативне ставлення з питань релігії”.
8 квітня 1925 року помічник губернського прокурора, розглянувши слідчу справу, склав висновок, написавши, що “проведеним слідством… слід визнати встановленим значне посилення впливу на маси Православної Церкви тихоновського напряму, факт загостреної боротьби з обновленчеством, що втрачає авторитет серед мас, прагнення тихоновців розширити і закріпити свій вплив… Хоча проведеним слідством формально не встановлено конкретних даних про контрреволюційну діяльність… і… немає підстав для віддання обвинувачених суду, проте минуле соціальне становище обвинувачених та їхня контрреволюційна діяльність за царського ладу… і в перший період радянської влади, активне виявлення себе за Колчака і нарешті судимість… за контрреволюційну діяльність у другий період радянської влади в Сибіру — дає повну підставу вважати, що діяльність обвинувачених… набуває характеру, що загрожує основам радянського правопорядку…”
Справу відправили до Москви на вивчення співробітників 6-го відділення секретного відділу ОДПУ, які рекомендували ув’язнити священників на три роки до табору. 13 листопада 1925 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила священників, і серед них протоієрея Михаїла, до трьох років ув’язнення в концтабір. Їх направили в розпорядження управління Соловецьких таборів особливого призначення, яке відправило їх відбувати ув’язнення до Вишерського відділення Соловецьких таборів.
У таборі отець Михаїл деякий час виконував обов’язки табельника і рахівника. Оскільки після закінчення строку ув’язнення йому було заборонено жити в Іркутську, отець Михаїл оселився в Мінусинську, куди прибув у червні 1928 року. Спочатку він мало кого тут знав, але потім познайомився з єпископом Мінусинським Димитрієм (Вологодським) і місцевим духовенством. Сюди до нього приїхала дружина, залишивши доньку Анну на піклування близьких. Служити в храмі влада йому заборонила, на світську роботу його не брали як священника, і він співав у храмі на кліросі, а жили тим, що продавали останні речі, які залишалися у них.

Із Мінусинська отець Михаїл писав духовним дітям: “Тут відчувається відсутність друзів, особливо це помітно у святкові дні. Вдома не вистачало часу на відвідування друзів, а тут є час, та друзів немає — вони далеко. Завжди з нетерпінням чекаємо листів, і отримання листів значно піднімає настрій… Я не скажу, щоб я дуже сумував чи зневірявся, але настрій важкий все-таки буває. Головна причина, що я не можу зараз своїми трудами добувати засобів до життя. Постійно йдуть на пам’ять слова Господа Іісуса Христа, наведені апостолом Павлом: блаженніше давати, ніж приймати (Діян. 20:35)… Особисто я для деякого заспокоєння звертаюся до слів… апостола: Вникай в себе та у вчення; займайся цим постійно, бо, так роблячи, і себе спасеш і тих, хто слухає тебе (1Тим. 4:16). Вдома мені цього майже зовсім не доводилося робити. Зараз мені ніби дається на це час. Якщо я його не використаю в даному напрямку, то не буде мені ніякого виправдання. І все-таки іноді шкодую, що не знаю якогось корисного рукоділля… Просимо не забувати нас у молитві й хоч зрідка тішити нас листами або хоч коротенькими звісточками про себе. Хай збереже вас Господь і зміцнить!”
На початку тридцятих років здійнялася нова хвиля гонінь на Руську Православну Церкву, спрямована, зокрема, на знищення залишків єпархіального управління, для чого заарештовували насамперед правлячих архієреїв і близьке до них духовенство. Такі арешти відбулися і в Мінусинську, і 26 лютого 1933 року серед інших було заарештовано й отця Михаїла. Загалом у справі було заарештовано вісімдесят дві людини.
Організатори цієї справи, Буйницький, Пісклін і Рабинович, писали в обвинувальному висновку: “Виникнення контрреволюційно-монархічної організації відноситься до 1929-1930 років, тобто до періоду найважливішого заходу уряду — ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації.
Діяльність староцерковників, яка проходила до того часу в межах громади, спрямована на боротьбу з оновленням і збереженням чисельності своїх громад, різко змінила своє спрямування, ставши на шлях активної боротьби з заходами, які проводилися на селі партією та урядом. У недільні дні, коли віряни збиралися до церкви на богослужіння, священники в проповідях, звертаючись до народу, говорили, що «слово Боже» починає збуватися, антихрист вводить смуту серед народу і так далі. До цього наводили приклад: виселення і розпродаж селянських господарств…”
Одним із головних звинувачень священників було те, що вони, “вербуючи членів для контрреволюційної організації, вели боротьбу проти заходів, що проводяться партією і урядом у селі, особливо проти колгоспів, які підривають основу релігії”.
Викликаний на допит, отець Михаїл винним себе не визнав і у своїх власноручних свідченнях написав: “Щодо питання існування якоїсь організації, спрямованої на протидію починам радянської влади, я ні від кого нічого не чув; не чув і розмов про необхідність створення якого-небудь об’єднання для подібної мети”.
10 червня 1933 року трійка Повноважного Представництва ОДПУ засудила протоієрея Михаїла до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі, і його відправили до 4-го відділення Далекосхідного ВТТ НКВС Паха, до табірного пункту Балинь, ув’язнені якого займалися будівництвом міста Комсомольська-на-Амурі.

Із ув’язнення він писав листи дружині й духовним дітям; із усіх листів зберігся тільки один, написаний 24 липня 1935 року й адресований духовній дочці: “Ось і закінчився період нашої весняної ізольованості: пройшов Амур, пішли пароплави, і ми знову можемо втішатися, отримуючи звісточки від наших рідних і друзів. Я вже ощасливлений отриманням трьох старих листів та однієї свіжої листівки від домашніх.
Після зимової перерви я писав Вам, вітав і висловлював свої побажання. На жаль, цей лист загубився. Я все сподівався, що він усе-таки дійде, але й в останніх листах повідомляють про те, що його так і не отримано. Звісно, від втрати його Ви нічого не втратили, але мені прикро, що у Вас може скластися враження, начебто я або забув Вас, або так байдуже ставлюся до Вас, що навіть не вважаю за обов’язок подякувати за прояв Вашої турботи та участь. Ні, люба. Вашу пам’ять про мене й участь я дуже ціную і безмежно вдячний за них. Причому я не настільки розбещений цим, щоб міг байдуже до цього ставитися. Скажу більше, за складом свого характеру я дуже прив’язливий і забути своїх друзів і добрих знайомих не можу ніколи. Мабуть, у цьому відношенні навіть ревнивий більш, ніж слід. Претендувати на те, щоб мене пам’ятали, я не можу, але дуже засмучуюсь, коли деякі із близьких осіб зовсім зникають із поля зору і я про них нічого не можу дізнатися… Нещадна смерть забрала багатьох друзів, живі розсіялися і забули, а нових не здобувалося. Цілком розумію неминучість повного забуття й самотності, але байдуже поки що до цього ставитися важко. Час своє зробить…
У мене… ювілейний рік — десять років життя в блуканні. До тихого берега в цьому житті вже не чаю пристати. Поки ще живий і тягну лямку. Звісно, якби не милість Божа і підтримка близьких, уже не тягав би ноги. Щодо роботи та іншого теперішнє становище своє вважаю хорошим. Більше мучуся за своїх, у яких здоров’я дуже погане.
Буду дуже радий дізнатися про Ваше життя більш докладні відомості… Хай береже Господь! Не поминайте лихом Вашого друга і кума. Далекий Амурець”.
У 1937-1938 роках почалося нове гоніння на духовенство, яке торкнулося і тих, хто перебував у в’язницях і концтаборах. У таборі отець Михаїл опинився в одному бараку з учителем із Ішима та селянином із Тамбова, з якими склалися в нього добрі стосунки.
7 березня 1938 року інформатор на прізвисько Огарок написав у донесенні до оперуповноваженого, що ці троє ув’язнених перебувають у хороших стосунках, що Околович, як священник, говорив, що все, що написано в Біблії, збувається, а інші ж підтакували йому.
Були викликані чергові свідки, які показали, що отець Михаїл і двоє його сусідів по камері тісно здружилися, захищають один одного; виправдовуючись похилими роками, намагаються знайти легшу роботу; користуючись великим скупченням людей, ведуть контрреволюційну роботу, яка полягає в тому, що “ув’язнений Околович, як колишній священник, часто вставляє фрази із Біблії, доводить, що біблійне пророцтво повністю виправдовується”.
11 березня отця Михаїла викликали на допит.
— Слідству відомо, що ви спільно з ув’язненими… вели контрреволюційну антирадянську агітацію… Визнаєте ви себе винним? — запитав його слідчий.
— У пред’явленому мені обвинуваченні я себе винним не визнаю, — відповів священник.
26 березня 1938 року трійка НКВС засудила отця Михайла і двох його співкамерників до розстрілу. Протоієрея Михаїла Околовича розстріляли того самого дня, 26 березня, і поховали у спільній безвісній могилі.