Священномученик Максим Горлицький (Сандович), пресвітер p1djjrvnrq7a01fbn1dvm135psb13
Житія святих,  Серпень

Священномученик Максим Горлицький (Сандович), пресвітер

Місяця серпня на 24-й день

Священномученик Максим Сандович, званий Горлицьким, народився 19/31 січня 1886 року в селі Ждинь на Підкарпатті в родині лемків-уніатів. На той час ці землі входили до складу Австро-Угорської імперії. Його батько Тимофій володів великим господарством і був псаломщиком у церкві, а мати, Христина, була хатньою господинею.

Після закінчення чотирикласної школи в сусідніх Горлицях Максим продовжив навчання в Яслі, а через деякий час перейшов до гімназії в містечку Нови-Сонч. Там він своєю глибокою вірою привернув увагу своїх однокласників з “Руської бурси”, організованої та підтримуваної на добровільні пожертви лемків. Максим мав звичай виконувати піснеспіви на честь Матері Божої, особливо на службах утрені та вечірні. Він також дивував учнів своїм палким прагненням стати ченцем і до того ж у монастирі з найсуворішим статутом. Сам любив часто молитися і дотримуватися суворого посту.

Після чотирьох років навчання в гімназії Максим провів три місяці у василіанському монастирі в Крехові, але його атмосфера виявилася чужою для молодої людини. Він розчарувався в побаченому в монастирі духовному житті. Продовжуючи духовні пошуки, 1904 року він залишив монастир і поступив послушником у відому своїми багатими традиціями Почаївську Лавру. Цей монастир знаходився недалеко від австро-угорського кордону на російському боці. Під час одного зі своїх пастирських відвідувань єпископ Житомирський і Волинський Антоній (Храповицький) звернув увагу на молодого і здібного послушника. У нагороду за зразкову поведінку він направив його для подальшого навчання до Волинської духовної семінарії в Житомирі.

Навчання в семінарії тривало шість років. Після її закінчення з найкращими результатами в 1911 р. Максим одружився з донькою сільського священика села Нове-Березове поблизу Хайнувки Пелагеєю Григорук. 17 листопада 1911 р. Максима було висвячено на священика тоді вже архієпископом Антонієм (Храповицьким). Владика запропонував молодому священикові трудитися на душпастирській ниві в Київській єпархії, однак отець Максим твердо вирішив повернутися на Батьківщину, у край лемків, серед яких зростав і ширився рух за повернення з унії в православ’я. Він присвячує себе важкій місіонерській праці серед настільки близького йому народу.

Своє служіння отець Максим розпочав у селі Граб на Лемківщині. Лемки, які проживали тут, вирішили повернутися в православ’я. Безпосередньою причиною вже давно назрілого рішення стало розпорядження місцевого священика-уніата отця Филимона Киселевського прибрати з богослужбових і метричних книг слово “православний”. Спалахнув конфлікт. Єпископ уніатської єпархії надав отцю Киселевському відпустку, і він виїхав до Сполучених Штатів Америки. Віряни склали й подали старості петицію, в якій запропонували на вакантне місце отця Максима Сандовича, який погодився зайняти його, отримавши відповідне призначення від єпископа Черневецького.

2 грудня 1911 року отець Максим відслужив першу літургію в селі Граб. З цього дня почалися низка переслідувань і страждань священика. Незабаром австро-угорській владі на нього був зроблений донос, і він був заарештований на вісім днів. Крім того, його зобов’язали заплатити штраф у 400 крон. Вийшовши з в’язниці, отець Максим почав об’їжджати села в околиці – Граб, Вишеватка, Длуге – і звершувати богослужіння. Поступово він став для своїх парафіян не просто священиком, а другом і визнаним духовним авторитетом.

22 грудня 1911 року комісар поліції наказав запечатати двері церкви в Грабі, але це не зупинило отця Максима і він продовжував служити в приватних будинках. Однак 16 січня 1912 року священика знову заарештували, цього разу на сім тижнів. Його було ув’язнено в тюрму в Яслі, а жителям села Граб було заборонено спілкуватися з селянами навколишніх сіл. Але черговий арешт не охолодив місіонерський запал священика. Отець Максим був людиною добродушною, скромною і прямолінійною. Людям, з якими він зустрічався, передавався його оптимізм. Одночасно він мав сильну волю і непохитний характер, тим самим позитивно впливаючи на своїх побратимів.

Великим постом 1912 року отця Максима звільнили з в’язниці, проте вже 28 березня його знову заарештували. Того дня він був разом із матінкою в гостях у знайомого священика Ігнатія Ходима у Снятині. Отця Максима заарештували, висунувши цього разу звинувачення у шпигунстві на користь Росії. Причиною арешту були нібито проведені ним обміри мосту на річці Черемош. Подібні звинувачення в шпигунстві були висунуті також отцю Ігнатію Худиму, настоятелю парафії в Бродах, студенту юридичного факультету Василю Колдрі та редактору щомісячника “Руська матіца” Шимону Бендашуку. Усіх їх посадили до в’язниці у Львові.

Отця Максима помістили в камеру зі звичайними злочинцями, йому було відмовлено в контактах із православними, і він був позбавлений права отримувати кореспонденцію. Тільки завдяки винятковій силі волі та мужності отець Максим міг переносити ті приниження, яких його піддавали у в’язниці. Минали дні, тижні, місяці, а процес усе ніяк не починався. Усе пояснювалося надією влади на те, що священик зречеться своїх поглядів. У цей час у в’язниці його відвідав посланник уніатського митрополита Андрея Шептицького священик Микита Романюк. Він запропонував в’язню приєднатися до унії в обмін на його свободу, однак зустрів рішучу відмову.

Процес розпочався приблизно через два роки після арешту отця Максима – 9 березня 1914 року. На лаві підсудних він опинився разом із трьома вже згаданими обвинуваченими. Судовий процес тривав майже три місяці і був одним із найгучніших на той час. У присутності багатьох зарубіжних кореспондентів і великої кількості зацікавлених суд вислухав кілька сотень свідків, численних експертів з релігійних питань, представників австрійського Генерального штабу. Перед суддями вималювалася реальна картина: обвинувачені не були винні в пред’явлених їм злочинах, вони лише бажали відкрито сповідувати не греко-католицьку, а православну віру; у російському й українському народах, що проживали за межами Австро-Угорської імперії, вони бачили виключно своїх братів по вірі. Суддям не вдалося довести, що вони шпигували за завданням Росії. Важливим було також клопотання самого російського імператора Миколи II, архієпископа Антонія (Храповицького), а також чудовий захист адвокатів. 6 червня 1914 року суд присяжних одноголосно визнав підсудних невинними, підкресливши, що вони не займалися політикою, а їхня діяльність не мала на меті зміну державних кордонів Австро-Угорщини.

Уже 7 червня 1914 року отець Максим був випущений із в’язниці та повернувся в рідну Ждинь. Інші обвинувачені на процесі, не почуваючись у безпеці в Галичині, виїхали за кордон – до Росії та Швейцарії. Тим часом отець Максим зупинився у своїх родичів і, незважаючи на підірване тривалим ув’язненням здоров’я, продовжив душпастирську діяльність, звершуючи, зокрема, богослужіння в Грабі. Так тривало лише шість тижнів.

1 серпня 1914 року почалася Перша світова війна. Знову почалися арешти людей, підозрюваних у проросійських симпатіях, а також масові репресії проти православних вірян. Уже 4 серпня отець Максим був заарештований. Було конфісковано всі його богослужбові книги та книжки російською, українською та польською мовами, і навіть православні ікони, привезені ним колись із Житомира. В оточенні жандармів, побитого, його повели до в’язниці в Горлиці. Наступного дня австрійські жандарми заарештували його близьких: вагітну дружину Пелагію, отця Тимофія, псаломщика, брата Миколу та інших членів родини.

Горлицька в’язниця була переповнена селянами з усієї округи. В одній камері утримувалося по 20-25 осіб. Священик намагався духовно підбадьорити і втішити всіх заарештованих. Смертні вироки виносили без жодного слідства і суду. На захід увесь час вирушали поїзди з в’язнями до концентраційних таборів Талерхоф і Терезин.

Над ув’язненими в горлицькій в’язниці почали збиратися грозові хмари. В умовах складного воєнного становища на російському фронті австрійська влада вирішила остудити русофільські симпатії лемків, засудивши до смерті одного з них. Отець Максим зі своїм тюремним минулим видавався найкращим кандидатом. Його смерть могла також покласти край народній самосвідомості, що зароджувалася в середовищі лемків.

У суботу 5 вересня в Горлиці із Зальцбурга прибув загін австрійських жандармів у кількості шести осіб. З Лінца – ротмістр Дітріх. Ймовірно, саме він особисто ухвалив рішення засудити батька Максима до смертної кари без проведення будь-якого слідства. Друга, менш правдоподібна версія подій свідчить про те, що страту було здійснено згідно з депешею з військового штабу в Кракові, яку отримали в Горлицях об 11 годині ночі.

6 вересня о п’ятій годині ранку в камеру отця Максима увійшов тюремний охоронець Ножиньський і велів священику збиратися в дорогу. У цей же самий час дружину і батька священика, які перебували в інших камерах, перепровадили в камеру, вікна якої виходили на тюремний двір. А перед дверима камери священика вже зібралися ротмістр Дітріх, суддівський радник Калчинський, чотири жандарми і два солдати під командою вахмістра. О шостій годині священика вивели з камери. Зі зв’язаними за спиною руками і зав’язаними очима, ведений під руки двома солдатами, священик став біля стіни тюремного двору за чотири кроки перед двома жандармами з розстрільної команди. На одязі крейдою було позначено місце, де знаходиться серце. Перш ніж пролунав смертельний залп, отець Максим встиг вигукнути: “Хай живе святе православ’я! Хай живе Свята Русь!” Потім, убитий пострілами, він упав на землю. Однак жоден із них не був смертельним. Тому ротмістр Дітріх, який керував стратою, з власного револьвера вистрілив отцю Максиму в голову. Розправа відбувалася на очах його вагітної дружини, батька та інших ув’язнених мешканців Ждині, які спостерігали за стратою з вікон своїх камер.

Тіло розстріляного поховали на горлицькому цвинтарі в рові, під парканом, де зазвичай ховали померлих, які не заслуговують на християнське поховання. Найближчим було відмовлено в присутності на похованні останків. Лише 1922 року на прохання отця, який так само, як і матінка Пелагія, пройшов через концентраційний табір Талерхоф, тіло священика ексгумували, поклали в металеву труну і поховали на цвинтарі в Ждині.

Отець Максим Сандович був одним із перших православних місіонерів серед лемків на території Австро-Угорської імперії. Його смерть призвела до спонтанного повернення лемків у православ’я. Невдовзі села Тилава і Тресчанка стали піонерами цього руху. Це викликало також широкий відгук у всій Європі. Православні лемки завжди вважали отця Максима народним героєм, борцем за незалежність народу і своїм духовним батьком. На його честь складали пісні та вірші. У домівках лемки ставили невеличкі портрети-іконки свого небесного покровителя. Після Другої світової війни ікони мученика почали з’являтися і в православних церквах. На згадку про мученицьку кончину отця Максима лемки здійснювали паломництва до місця його спочинку.

У міжвоєнний період 9 вересня 1934 року в 20-ту річницю мученицької смерті отця Максима в селі Чарному на Лемківщині було споруджено пам’ятник святому. Ініціатором його встановлення став священик Костянтин Гаврилков, а учасником урочистостей став єпископ Симон (Іванов), посланець митрополита Діонісія (Валединського). Рік потому в селі було утворено церковне братство в ім’я Максима Сандовича.

Особливо урочисто святкувалося 70-річчя мученицької кончини отця Максима в Ждині. Після Божественної літургії, яку служив єпископ Перемишльський і Новосондецький Адам (Дубець), усі присутні попрямували хресним ходом із церкви до могили отця Максима, на якій було відслужено панахиду.

Два роки потому архієпископ Адам освятив заставний камінь на місці будівництва в Горлицях нового храму Святої Трійці, який був покликаний стати пам’ятником мучеництва отця Максима і символом вірності лемків вірі своїх предків. Цей храм було споруджено за допомогою лемків з Америки й освячено 1991 року. Через три роки на будівлі районного суду в Горлицях, де колись розміщувалася в’язниця, з’явилася скромна пам’ятна дошка з написом: “Тут 06.09.1914 р. загинув мученицькою смертю розстріляний австрійськими жандармами о. Максим Сандович, син лемського лемського отця Максима, сина лемського лемського лемського лемського лемчака. Максим Сандович, син лемківської землі. У 80-ту річницю смерті – віруючі лемки”.

Рішенням Священного Синоду Польської Автокефальної Православної Церкви від 7 липня 1994 року мученика Максима Сандовича було зараховано до лику святих. Незабаром після цього та освячення хреста в Ждині, місці його народження, почалися урочистості на честь нового святого.

Урочиста канонізація о. Максима Сандовича відбулася 9-10 вересня 1994 року в Ждині та Горлицях. Мощі святого, згідно з рішенням Священного Синоду Польської Церкви, були залишені на родовому кладовищі. У Горлицях, на місці страти святого, було освячено пам’ятну дошку. Урочистості зібрали тисячі людей, зокрема 40 священиків і багато вірян із Канади, Словаччини, України, США та Польщі. Очолював їх Предстоятель Польської Автокефальної Православної Церкви митрополит Василій. Окрім ієрархів із Польщі – архиєпископа Білостоцького і Гданського Сави, єпископа Перемишльського і Новосондецького Адама та єпископа Люблінського і Холмського Авеля, у канонізації також брали участь архиєпископ Пряшівський і Словацький Миколай, архиєпископ Філадельфійський і СхідноПенсільванський Герман і єпископ Джонстауну і Американської Карпаторосійської Православної Греко-Католицької єпархії Миколай. Це була перша канонізація святого в історії Польської Автокефальної Православної Церкви.

Знайшли помилку