Священномученик Макарій Квіткін, пресвітер

Місяця березня на 23-й день.

Священномученик Макарій народився 1882 року у місті Орську Оренбурзької губернії у ній селянина Федора Квіткіна. Закінчивши вчительську семінарію, Макарій кілька років працював учителем у сільських школах в Орському повіті. У 1917 році він був висвячений на священика і служив спочатку в селі Олександрівка Орського повіту, а потім у храмі в ім’я преподобного Серафима Саровського у Форштадті, передмісті Оренбурга, куди був запрошений як принциповий противник живоцерковників, відомий своєю безкомпромісністю у відстоюванні. У двадцятих роках храм було закрито, і архієрей благословив отця Макарія перейти служити до Миколаївської церкви у Форштадті.
1925 року батько Макарій переїхав із сім’єю до Оренбурга; Спочатку вони жили в трьох сестер черниць, а потім зняли у якоїсь вдови квартиру і купили невелику ділянку землі, на якій була збудована лазня, і збиралися збудувати на ньому будинок. Але до вдови незабаром переїхав її син-комуніст і зажадав, щоб священик покинув їхню хату. Довелося батькові Макарію пристосовувати під житло лазню. Викинувши з неї зайве, він переклав піч, прилаштував до неї невеликі рушниці, поставив стіл, ліжко та скриню для одягу. Спати доводилося на скрині, на полатях та на підлозі; маленька кімната служила сім’ї священика і кухнею, і їдальнею, і спальнею.

Лазня знаходилася за кілька кварталів від храму, в якому служив отець Макарій, і коли священик ішов з дітьми на службу, на вулиці їх зустрічали школярі-піонери і кидали в них піском, а іноді й камінням. Але отець Макарій наказав дітям не відповідати на це. Кілька разів безбожники пропонували отцю Макарію зректися Бога через газету, натомість обіцяючи місце вчителя чи директора школи, але священик категорично відкинув ці пропозиції.
У 1929–1930 роках співробітники ОГПУ заарештували по всій країні тисячі віруючих людей під приводом невизнання ними політики митрополита Сергія та його декларації, не виключаючи єпископів, лояльно налаштованих до митрополита Сергія. Після появи в пресі інтерв’ю митрополита Сергія, в якому він стверджував, що в Радянському Союзі немає гонінь на Церкву, серед духовенства Оренбурзької єпархії виник настрій різкого неприйняття його політики, що по суті відкидає сповідницький подвиг тисяч людей, і духовенство в Оренбурзі відхитнулося; ті священики, хто і поминав його за богослужіннями, перестали поминати, залишивши тільки піднесення імені Місцеблюстителя митрополита Петра (Полянського). Однак, побачивши безперспективність опозиції перед все більш нещадними гоніннями, коли безбожники в особі співробітників ОГПУ витончено вишукували можливості для створення нових і нових розколів, вони повернулися до піднесення імені митрополита Сергія за богослужінням і відмовилися від критики його дій, як не може привести в той момент до практичного результату: виробити загальноцерковне судження з цього питання на той час не було жодної можливості.
У січні 1931 року в Оренбурзькій області було заарештовано сто п’ятдесят сім чоловік – дев’ять священиків, двадцять сім ченців та сто двадцять один мирянин. Серед інших був заарештований 21 січня 1931 року і священик Макарій Квіткін.
Священика звинуватили в тому, що він не здійснював вінчання тих, хто оформив розлучення у громадянської влади і вступив у новий шлюб, вважаючи ці шлюби перелюбними, а також у тому, що за богослужіннями він підносив ім’я лише місцеблюстителя митрополита Петра.
23 січня слідчий допитав священика. Отець Макарій відповів, що вінчання розлучених громадянською владою не чинив, вважаючи це таким, що суперечить зазначеному у Святому Письмі, а щодо непогадки за богослужіннями імені митрополита Сергія, то принципових суджень у нього щодо цього немає, – принаймні у нього не було наміру. розірвати молитовно-канонічні стосунки з митрополитом Сергієм.
6 березня 1931 року слідство було закінчено. Усіх заарештованих звинуватили в тому, що вони нібито створили єдину контрреволюційну релігійну організацію із центром та філією.
«У філії входили, – писали слідчі у обвинувальному висновку, – насамперед церковники, які фактично порвали спілкування з митрополитом Сергієм на ґрунті ворожого ставлення до його “лояльної” політики стосовно радянської влади…»

«До моменту ліквідації організація охопила своїм впливом шість районів та міста Самару та Оренбург. За 59 населеними пунктами, які були вражені впливом організації, у її складі перебувало до чотирьох тисяч селянських дворів. У загальній кількості членів організації перебувала значна кількість середняків і бідняків… Такого масового охоплення організацією керівний центр досягнув шляхом широкого використання релігійних забобонів фанатично налаштованої маси віруючих, за одночасного поширення чуток…»[2] 26 березня 1931 року трійка ОГПУ засудила обвинувачених до різних термінів ув’язнення, і серед них тридцять шість осіб – до розстрілу, зокрема й отця Макарія. Трьох засуджених було розстріляно невдовзі після вироку в ніч проти 31 березня.
Дружина і діти отця Макарія під час перебування його під слідством регулярно носили йому у в’язницю передачі і з десятками інших родичів ув’язнених, що перебувають у в’язниці, годинами чекали, коли адміністрація в’язниці прийме продукти. Але коли 4 квітня вони принесли чергову передачу, її не ухвалили, нічого при цьому не пояснивши. Люди не розійшлися, натовпом скупчившись біля тюремних воріт, – і ось, о третій годині пополудні всіх, хто чекав від воріт в’язниці, відігнали і звідти вивели групу в’язнів – тридцять три людини: священиків, ченців і черниць, і серед них отця Макарія. Побачивши дружину та дітей, він здалеку помахав їм рукою. Ув’язнених довели до будівлі ОГПУ, а родичам, що біжать за ними, наказали йти додому, сказавши, щоб вони приходили наступного дня о дев’ятій годині ранку, і тоді їм усі скажуть. Хтось пішов, хтось залишився чекати біля будівлі. Декілька співробітників ОГПУ, вискочивши з приміщення охорони, заарештували всіх, хто опинився поблизу і, провівши через прохідну, посадили цієї ночі до підвалу. Серед заарештованих були дружина та дочка отця Макарія.
Священика Макарія Квіткіна розстріляли разом з іншими засудженими 5 квітня 1931 року о пів на п’яту ранку. Тіла страчених були тоді ж таємно вивезені з будівлі ОГПУ та поховані у спільній невідомій могилі.