...
Житія святих,  Квітень

Священномученик Константин Жданов пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця квітня на 16-й день

Священномученик Константин (Константин Дмитрович Жданов) народився 22 березня 1875 року в містечку Старо-Шарківщина Дисненського повіту Віленської губернії. Константин зростав у багатодітній родині. Його батько, священник Димитрій Жданов, був сином причетника, служив на Свято-Успенській парафії містечка Старо-Шарківщина. Йому були властиві милосердя та доброчинність: зокрема, він надавав притулок для жебраків у приміщенні біля свого будинку.

Особистий приклад батька вплинув на формування високих моральних якостей майбутнього священномученика Константина. Ще з дитинства життя Константина було нерозривно пов’язане зі служінням Богові й ближнім: допомога батькові під час звершення богослужінь, молитва в храмі, піклування про молодших братів і сестер, послух батькам…

1892 року в сімнадцятирічному віці Константин вступив до Литовської духовної семінарії, що знаходилася у Вільно. Але вже через два роки у зв’язку зі смертю матері він змушений був залишити навчання. Для того, щоб допомагати батькові утримувати численну сім’ю, 1895 року Константин влаштувався працювати на Поліську залізницю. Згодом з вересня 1898 по квітень 1900 року Константин перебував на службі в Полтавському відділенні державного банку. У цей період, перебуваючи далеко від рідної домівки, він не раз приїжджав провідувати свого батька, братів і сестер, про яких завжди виявляв найніжнішу турботу.

1900 року Константин Дмитрович одружився з Ганною Степанівною, дочкою службовця, яка стала для нього близьким духовним другом і вірною помічницею на життєвому шляху. Незабаром, успішно склавши іспити з богословських наук при Литовській духовній консисторії, Константин Жданов був зведений у сан диякона та призначений до церкви села Юдищено Дисненського повіту. Однак його служіння в Юдищеному виявилося нетривалим. Отримавши скорботну звістку про смерть батька, диякон Константин подав прохання про переміщення на Старо-Шарковщинську Свято-Успенську парафію, щоб мати змогу піклуватися про своїх молодших, ще неповнолітніх, братів і сестер. 1 квітня 1900 року прохання отця Константина було задоволено резолюцією архієпископа Литовського і Віленського Ювеналія (Половцева). 30 квітня того ж року в Ковенському Петро-Павлівському соборі єпископ Ковенський Михаїл (Єрмаков), вікарій Литовської єпархії, висвятив диякона Костянтина на священника. Так ієрей Константин став настоятелем Свято-Успенського храму в містечку Старо-Шарківщина.

Матушка Анна у всьому була опорою для свого чоловіка. Анна Степанівна співала в церковному хорі, брала участь у житті парафії. 1902 року у отця Константина народився син Георгій. Однак уже через два роки матінка Анна померла у віці двадцяти семи років. До нелегких пастирських трудів додалися сімейні турботи. На руках у батюшки залишилося осиротіле немовля. Крім того, йому, як і раніше, необхідно було піклуватися про свого неповнолітнього брата і сестер. Після смерті матінки Анни отцю Константину стала допомагати по господарству Марія Леонтіївна Шабловська, яка проживала в сім’ї Жданових ще за часів отця Димитрія. Отець Константин важко переживав смерть дружини, і тільки любов до Бога та ближніх, щира віра в Промисел Божий допомогли овдовілому священику перенести це випробування. Скорбота від втрати матері в юнацькому віці та сирітство власного сина не могли залишити серце отця Константина байдужим до дитячого горя. Збереглися документальні свідчення про те, що батюшка влаштовував притулки для дітей-сиріт. Він також допомагав знедоленим та убогим і за виконання треб не лише не брав плати, а й, навпаки, сам намагався забезпечити незаможних усім необхідним. Отець Константин був чудовим проповідником Слова Божого, суворим у питаннях віри і водночас чуйним та милостивим до людей.

Ієрей Константин звершував своє служіння у Свято-Успенській парафії містечка Старо-Шарківщина протягом дев’ятнадцяти років, і тут повною мірою розкрився дарований йому від Господа пастирський талант. Уже в перші роки служіння в Старо-Шарківщині перед отцем Константином постало питання про будівництво нового храму, оскільки старий дерев’яний, побудований ще 1639 року уніатами, до кінця XIX століття зовсім занепав.

У 1901 році отець Константин і старо-шарківщинські парафіяни звернулися з письмовим проханням до архієпископа Литовського і Віленського Ювеналія про виділення грошей на будівництво нового храму. Звести церкву коштом парафіяльних коштів не представлялося можливим, оскільки будь-яких заощаджень парафія не мала. Крім того, парафіяни, кількість яких становила на той час близько двох з половиною тисяч, перебували у крайній бідності через неврожаї, що повторювалися шість років поспіль. Однак ці труднощі не зупиняли двадцятишестирічного священника, який всю свою надію покладав на Господа.

Ще до початку закладення нової церкви, у 1901-1902 роках, стараннями отця Константина на зібрані ним кошти було збудовано два парафіяльні будинки (один  – для священника, інший – для псаломщика і парафіяльних потреб). Він також зрештою досягнув успіху в побудові нового храму, зокрема зібравши необхідні кошти від широкого кола осіб та безпосередньо керуючи всіма будівельними роботами. 13 листопада 1912 року відбулася довгоочікувана подія – освячення новозбудованої Свято-Успенської церкви.

Обтяжений будівельними турботами, отець Константин ніколи не забував і про свої пастирські обов’язки: звершував богослужіння, наставляв у вірі пасомих, займався викладацькою діяльністю. У 1904 році він був призначений законовчителем Жданівського народного училища, а в 1908 році – законовчителем Соснівського і Григорівщинського народних училищ. За своє самовіддане служіння Православній Церкві ієрей Константин Жданов був удостоєний кількох церковних нагород. У 1908 році “за тривалу і старанну службу” за клопотанням архієпископа Нікандра (Молчанова) він був нагороджений набедреником, у 1912 році “за пастирські труди” – скуфією, у 1914 році – камилавкою. За свою викладацьку діяльність батюшка одержав медаль “На згадку 25-річчя церковно-парафіяльних шкіл”.

Подальше пастирське служіння отця Константина відбувалося в складні й переломні роки: Перша світова війна, революції 1917 року, встановлення радянської влади… Треба було мати велику силу духу, щоб зберегти віру й не виявитися зрадником у тих надскладних життєвих обставинах.

Уже 1917 року в житті суспільства настали великі зміни, і прийшов час суворих випробувань для Православної Церкви. Незважаючи на політику відкритого переслідування, ієрей Константин Жданов не покинув своєї парафії. Перебуваючи поруч із паствою, він закликав парафіян до посиленої молитви, взаємодопомоги, терпіння в скорботах.

Навесні 1919 року ієрея Константина заарештували. За спогадами очевидців, він, звершивши требу, повертався додому від одного зі своїх парафіян і дорогою був затриманий. Дізнавшись про арешт свого батюшки, парафіяни намагалися врятувати його: просили відпустити, пропонували навіть викуп. Їх проганяли, ображали, але вони продовжували наполягати на своєму. Серед старо-шарківщинських мешканців почався збір підписів із проханням звільнити отця Константина. З огляду на це влада відправила ієрея Константина до Дисни, де разом з ним утримували і настоятеля Язненської Спасо-Преображенської церкви священника Михаїла Синявського. На них чекала спільна доля. Оскільки заарештованих у Дисні було дуже багато, більшовики намагалися швидше їх позбутися. Вночі 29 (16 ст. ст.) квітня ув’язнених після катування і знущань віддали смерті. Серед приречених на страту був і отець Константин Жданов. Жінок, які перебували разом із ними, конвоїри розстріляли поспіхом неподалік міста Дисни, а священнослужителів повели далі через чагарник. Священник Михаїл Синявський запропонував отцю Константину втекти, на що останній відповів: “Я нікому нічого поганого не зробив. Що Бог пошле, те й терпітиму”. Тоді отець Михаїл, скориставшись нерозторопністю конвоїрів, сховався в чагарнику. Він-то і розповів людям про передсмертні страждання отця Константина.

Конвоїри змусили священника викопати собі могилу, після чого кинули його туди живим. Отець Константин почав просити їх не вчиняти гріх смертовбивства. Однак у відповідь на вмовляння його стали бити лопатою… Потім убивці запитали священника, чи має він останнє бажання перед смертю. Отець Константин сказав, що хотів би помолитися. Йому дозволили. Через деякий час конвоїри оглушили отця Константина ударом по голові і потім закидали землею.

Парафіяни не відразу дізналися про смерть священника і все ще збирали підписи під новою петицією на його захист. Марія Леонтіївна Шабловська, яка допомагала по господарству отцю Костянтину, незабаром приїхала з проханням до Дисни, де їй і розповіли про те, що сталося. Тоді Марія Леонтіївна і парафіяни Свято-Успенської церкви Григорій та Іван витягли із землі тіло убієнного батюшки.

25 червня 1919 року тіло ієрея Константина Жданова було вбрано в нові священницькі одежі і поховано у склепі під вівтарем Дисненської кладовищенської Свято-Одигітріївської церкви. Там воно перебувало майже дев’яносто років. Протягом усього цього часу отця Константина, котрий безвинно постраждав у час гонінь, усі православні Шарковщинської округи шанували як священномученика. На згадку про свого настоятеля парафіяни помістили на стіні Свято-Успенської церкви портрет отця Костянтина, виконаний зі збереженої фотографії.

З благословення архієпископа Полоцького і Глубоцького Феодосія (Більченка) 20 серпня 2008 року чесні останки священномученика Константина були витягнуті з-під спуду. Чесні останки священника після знайдення були перекладені в новий гроб і поміщені у Воскресенському храмі міста Дисни.

У зв’язку з канонізацією ієрея Константина, яка готувалася, його чесні останки 27 грудня 2010 доправили до Полоцького Спасо-Євфросиніївського монастиря, де відбувалося їхнє переоблачення та огляд. Після завершення огляду чесні останки отця Константина були одягнені в нові священницькі одежі, виготовлені сестрами Полоцького Спасо-Євфросиніївського монастиря, і покладені в гроб.

3 червня 2011 року відбулося прославлення ієрея Константина Жданова у лику місцевошанованих святих Полоцької єпархії. Того ж дня у Воскресенському храмі міста Дісни було звершено Божественну літургію з чином канонізації. Нині мощі священномученика спочивають у Воскресенській церкві з правого боку від вівтаря у спеціально виготовленій для них різьбленій дерев’яній раці.

Тропарі, кондаки, молитви та величання

Гражданський шрифтЦерковнослов'янськоюУкраїнською

Тропарь священномученику Константину Жданову, глас 8

Ве́рою и благоче́стием измла́да воспита́н, до́брый па́стырь яви́ся пору́ченному ста́ду, во иере́ех му́ченик Твой, Го́споди, Константи́н, храм и прихо́д непоро́чны в руце́ Твое́й положи́: и́хже спаса́й всегда́ в ми́ре, моли́твами Богоро́дицы, Еди́не Человеколю́бче.

Кондак священномученику Константину Жданову, глас 6

Блаже́н путь, и́мже ше́ствовал еси́, о́тче Константи́не, зва́нию своему́ досто́йно служе́ние соверша́я, от безбо́жных поруга́ние и смерть прия́л еси́, му́ченическим венце́м украси́вся и цельбоно́сными моща́ми освяти́в зе́млю По́лотскую, за град и лю́ди хода́тай ве́рен пребыва́еши; моли́ся Бо́гу о всех почита́ющих тя.

 

Ще в розробці

Знайшли помилку