Священномученик Іоасаф Панов, пресвітер

Місяця серпня на 13-й день

Священномученик Іоасаф Панов народився 1860 року в сім’ї священика Стефана Панова і його дружини Агнії Олександрівни. І мати, і батько його походили з благочестивих родин: Агнія Олександрівна була донькою протоієрея Олександра Левитського, а отець Стефан із дитинства виховувався в будинку священика Стефана Горних, який був його прийомним батьком.
У отця Стефана Панова народилося семеро дітей: сини Іоасаф, Михайло, Леонід, Африкан і Григорій, а також дочки Євгенія та Августа. Будучи виховані в істинному благочесті, троє синів: Іоасаф, Михайло і Леонід – згодом прийняли священицький сан. Пізніше, вже за радянських часів, священиком став і один з онуків отця Стефана – Гавриїл Михайлович Панов.
У 1875 році Іоасаф закінчив Далматовське Духовне училище, а потім протягом кількох років був псаломщиком у Вознесенському соборі Єкатеринбурга. У 1889 році його висвятили в сан диякона, і він став виконувати своє служіння у Свято-Миколаївській церкві Верхньо-Туринського заводу Верхотурського повіту. Через два роки, у квітні 1891 року, указом Преосвященного Полікарпа, єпископа Єкатеринбурзького та Ірбітського, отець Іоасаф удостоївся зведення у священицький сан і був переведений для служіння в село Нижнє Єкатеринбурзького повіту.
Село це було засновано 1678 року на березі річки Чусової селянином-старообрядцем Скоробогатовим. У 1855-1860 роках у ньому було побудовано дерев’яний однопрестольний храм в ім’я Архістратига Божого Михаїла, з дзвіницею.
У другій половині XIX століття поблизу села Нижнього було влаштовано пристань, завдяки чому воно стало перевалочною базою. Взимку до села безперестанку тягнулися обози з Сибіру з бочками меду, воску, топленого масла, з мішками пшениці, жита і вівса, кулями м’яса і сала. Усе це передавалося на зберігання до весняного сплаву місцевим жителям. Щовесни село Нижнє помітно пожвавлювалося, стаючи велелюдним і галасливим: для сплаву барок з товарами Чусовою в селі збиралося багато бурлаків. Усе це, безсумнівно, завдавало певних труднощів місцевому священикові: йому доводилося духовно опікуватися багатьма сторонніми людьми – від бурлаків до купців; склад парафіян постійно змінювався. Та й чисельність самого корінного населення села до початку XX століття була вже чималою – понад 2000 осіб. Батюшці одному треба було здійснювати і богослужіння, і таїнства, і обряди: Сповідь, Хрещення, Вінчання, відспівування… Так, у трудах і невпинному служінні минули тринадцять років його життя.
У листопаді 1904 року отець Іоасаф був переведений на служіння в Успенську церкву села Тигишського Камишловського повіту. Село це розташоване поблизу озера Тигіш, від якого й отримало свою назву. Дерев’яний Успенський храм був побудований у ньому 1851 року. На початок XX століття в селі проживало близько 1000 осіб, які займалися переважно землеробством; у зимовий час багато хто з чоловіків наймався на ловлю риби до рибопромисловців Каслінського та інших заводів. У селі діяла земська школа.
У липні 1911 року отець Іоасаф за власним проханням, мабуть, через хворобу, був звільнений за штат, проте вже за пів року, на початку лютого 1912 року, йому доручили тимчасове завідування парафією села Мостовського Ірбітського повіту.
У 1914 році до дня Святої Пасхи “за ревне і корисне служіння Церкві Божій” отець Іоасаф був удостоєний нагородження набедреником. На той час він був уже священиком села Миронівського Верхотурського повіту, де протягом кількох років звершував своє служіння разом з іншим майбутнім священномучеником, талановитим педагогом і ревним пастирем, отцем Іоанном Шишовим.

Після Жовтневого перевороту 1917 року представники радянської влади спочатку ставилися до духовенства хоча й вороже, але досить стримано. Однак із квітня-травня 1918 року ситуація почала змінюватися в гірший бік. 6/19 травня відбувся Пленум ЦК РКП(б), постанова якого свідчила: “З’ясовується, що останнім часом посилилася агітація духовенства проти радянської влади, вирішено повести проти духовенства рішучу письмову агітацію”. Було ухвалено рішення “ввести в практику вироки до смертної кари за певні злочини””. Незабаром після цього в газеті “Уральський робітник” з’явилася стаття “Боротьба з клерикалізмом”, у якій якийсь Л. С. Сосновський писав, що “духовенство і чернецтво стає і ідеологом, і фактичним керівником громадянської війни в стані наших ворогів. Церковні собори, хресні ходи, послання, анафема, усілякий наклеп на радянську владу, накручування народних мас – чорна рать має у своєму розпорядженні багатий арсенал засобів боротьби. І ми, переносячи всю гостроту класової боротьби в селі, повинні поставити боротьбу з клерикалізмом не менш організовано”. Якщо офіційно радянський уряд легалізував терор лише 23 серпня/5 вересня 1918 року і найбільший розмах його припав на вересень того самого року, то на Уралі ця трагедія розігралася набагато раніше – у липні-серпні. У результаті від червоного терору на Уралі духовенство постраждало більше, ніж в інших російських регіонах.
Особливо нестримному свавіллю в цьому відношенні піддавалися червоногвардійські загони, які нашвидкуруч формувалися навесні-влітку 1918 року з місцевих робітників і селян. Жорстокість цих загонів була така, що навіть самі більшовики ставилися до них часом із недовірою. Про це, наприклад, писав у своїх спогадах у 1930-х роках О. О. Павловський, командир одного з цих загонів: “Мене одне цікавить: чи визнає Істпарт мною організований мною загін червоногвардійським загоном, тобто Єгоршинським залізничним загоном, або просто колишньою бандою, і мене – як командира загону чи колишнього отамана банди”. І далі він пояснював, що загін його все ж таки не був бандою, оскільки воював “за ідею”, відстоюючи інтереси молодої Радянської республіки…
13/26 серпня в селі Миронівському заарештували священиків, які служили там: отця Іоасафа Панова і отця Іоанна Шишова. Їм висунули обвинувачення в агітації проти Радянської влади і запропонували прямувати “на станцію Єгоршине, у штаб, для допитів”. Священики підкорилися, але поїхали не одні, а зі своїми синами. Отця Іоасафа зголосився супроводжувати син Сергій, який щойно повернувся додому після закінчення Духовної семінарії, а отця Іоанна – син Володимир. Приблизно на відстані однієї версти від села, біля лісу, заарештовані були зупинені грубим окриком червоноармійців, які наказали священикам і Сергію зійти з коней. “Ну, попи, вставайте в ряд, піднімайте руки догори, моліться своєму Богу, зараз вас розстріляємо”, – пролунав наказ червоних, коли арештанти зійшли на землю. “Слідує лайка, залпи з рушниць, і три жертви принесено”, – писали пізніше в газеті “Уральская жизнь” зі слів очевидця – Володимира, сина отця Іоанна. Так священики, які служили біля одного престолу, і смерть зустріли разом, мужньо і безтрепетно.
Священномученик Іоасаф Панов прославлений у Соборі новомучеників і сповідників Російських від Єкатеринбурзької єпархії 2002 року.