Священномученик Іоанникій (Липовац), митрополит Чорногорсько-Приморський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця червня на 4-й день

Священномученик Іоанникій (Липовац) посідає особливе місце серед сербських новомучеників, прославлених у лику святих наприкінці XX століття. Цей архієрей Божий був одним із перших, хто відкрито підняв свій голос проти терору комуністів, які кинули сербський народ у вогонь братовбивчої громадянської війни. Він же, разом з більшою частиною ввіреного йому духовенства, став і однією із перших жертв цього терору. Можна з упевненістю сказати, що вступ на кафедру Чорногорських митрополитів став для владики Іоанникія початком сходження на Голгофу. Чотири роки його архіпастирського служіння були сповнені постійних негараздів та потрясінь, страждань і безперестанної запеклої боротьби за Церкву і народ.

Майбутній священномученик, у миру Йован Липовац, народився 16 лютого 1890 року на березі Которської затоки Адріатичного моря. Він закінчив гімназію в Которі, Богословський інститут у Задарі, а потім і філософський факультет Белградського університету. 1912 року на день святого Димитрія єпископом Бококоторським і Дубровицьким Володимиром був висвячений на диякона, а за два дні прийняв священницький сан.

8 грудня 1939 року Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви обрав його, як вдового священника, вікарієм патріарха Сербського для Чорногорії з почесним титулом єпископа Будимльського. 1 лютого 1940 року митрополит Скопський Іосиф (Цвієвич) звершив його чернечий постриг з ім’ям Іоанникій, а 10 лютого в кафедральному соборі Белграда відбулося наречення новообраного єпископа. 11 лютого 1940 року патріарх Сербський Гавриїл у співслужінні митрополита Скопського Іосифа та єпископа Зворницько-Тузланського Нектарія звершив єпископську хіротонію владики Іоанникія.

20 лютого 1940 року єпископ Іоанникій прибув у розташоване на кордоні ввіреної йому єпархії місто Херцег Нові. Тут його земляками йому була влаштована привітна зустріч. На залізничній станції зібралася маса народу, представники влади і громадськості, духовенство. Після привітальних слів митрополит вирушив до монастиря Савина, де був відслужений короткий молебень і відбувся святковий обід.

Наступного дня владика був також з любов’ю зустрінутий у рідному Которі. Після молебню в храмі святителя Миколая та обіду, влаштованого в домі рідного брата владики, він вирушив до Будви і далі до Цетинє. Рівно о шістнадцятій годині він прибув до столиці Чорногорських митрополитів, де його зустріли урочистим дзвоном дзвонів. У Цетинському монастирі його зустрічали представники влади, армії, громадськості, учні місцевих шкіл, а також духовенство на чолі з ректором семінарії отцем Михаїлом Вуїсичем. Привітавшись, владика пройшов з духовенством до храму. Після щирих сердечних привітань і подячної промови єпископа всі попрямували до канцелярії митрополії, де було організовано прийом.

10 грудня 1940 року за рішенням Архієрейського Собору вікарного єпископа Будимлянського Іоанникія було обрано митрополитом Чорногорсько-Приморським з кафедрою в Цетинє.

З початком війни у квітні 1941 року та окупації Чорногорії архіпастир опинився у вельми складному становищі. До окупованої італійцями Чорногорії ринув потік біженців з території Герцеговини, де орудували хорватські усташі, та із сусідніх Косова і Метохії, де проти сербського населення розгорнувся албанський терор. Особливе піклування митрополія та особисто владика Іоанникій здійснювали щодо численних біженців та знедолених. Владика став заступником для священнослужителів, військовослужбовців і цивільних осіб, які опинилися в концентраційних таборах або були інтерновані на територію сусідніх Албанії та Італії. Він неодноразово звертався з клопотаннями до вищих представників окупаційної влади.

Спочатку італійці порівняно миролюбно поставилися до місцевого населення і навіть постаралися зберегти деякі довоєнні органи адміністративного управління. Однак їхньою кінцевою метою було створення маріонеткового королівства Чорногорії, і тому вони всіляко підтримували місцевих сепаратистів, які не користувалися широким авторитетом. Владика Іоанникій завбачливо тримався осторонь цих політичних акцій.

У липні 1941 року на території Чорногорії почалося народне повстання проти окупантів. Водночас і в середовищі повсталих відбулося чітке розмежування за політичними поглядами. Для комуністів боротьба з окупантами була невід’ємною частиною світової революції і боротьби за встановлення диктатури пролетаріату. Ворогами для комуністів стали дуже багато істинних патріотів, колишніх офіцерів, членів довоєнних органів управління, священнослужителів, представників інтелігенції та селян, які не поділяли ідей світової революції. Цілком природно, що однією із найнезручніших для комуністів постатей невдовзі став митрополит, який користувався народним авторитетом і дії та вчинки якого були обумовлені єдиним бажанням — зберегти Церкву і паству.

Клопотання про звільнення заручників, надання допомоги заарештованим і відправленим до таборів в Албанії, сім’ям, у яких італійці спалили домівки, пограбували й знищили майно, та іншим були постійними заняттями священників. У ці дні сам митрополит Іоанникій написав понад чотириста прохань та інших звернень італійською мовою і направив окупаційним органам.

18 травня 1942 року митрополит розіслав окружне послання всім священникам з проханням до 1 червня надати свідчення про факти комуністичного терору.

«Скоро вже рік, — писав митрополит, — як у Чорногорії запанував хаос. В останні місяці комуністи розв’язали небачений терор. У тому насильстві, що вчинили вони над нашим народом, найбільше страждала Церква і священнослужителі, які були різними способами закатовані партизанами. Звістки, які доходили до нас із різних районів єпархії, і розповіді священників, котрі відвідували нас останнім часом, були більш ніж жахливими. Однак і досі ми не маємо точних відомостей про терор, здійснений комуністами в Чорногорії. Відомо про кілька храмів, які постраждали під час партизанської операції. Відомо, що багато святих місць осквернені цими безумцями. Ці дані, якими ми зараз володіємо, неповні, і ми закликаємо всіх парафіяльних священників та настоятелів монастирів… надати нам у робочому порядку точні й докладні повідомлення про терор, свчинений комуністами, а також про збитки, завдані ними Церкві та її майну».

По всій єпархії палала пожежа війни. Багато церковних об’єктів страждали і від дій італійців. Найчастіше це відбувалося під час військових операцій проти партизанів. У час з 28 січня до 9 лютого 1942 року італійська артилерія із Даниловграда, яка діяла проти партизанів, неодноразово обрушувала свій вогонь на монастир Ждребаоник. Під час найсильнішого обстрілу настоятель монастиря ієромонах Павло (Павичевич) зумів разом з двома помічниками винести із монастиря кивот з мощами святителя Арсенія Сремца і тимчасово помістити їх у церкві святителя Миколая в Єлениці.

21 квітня 1942 року отець Павло сповістив свого правлячого архієрея про трагічну долю обителі: «Нову дзвіницю повністю зруйновано, два дзвони розбито і виведено з ладу, покрівля повністю зруйнована, склепіння церкви так постраждало, що щодня очікуємо на його обвалення, іконостас сильно постраждав від снарядів. Усі церковні книги, літійниця, потир, прибор для причастя, всі хрести, кадила, церковний одяг та інше церковне начиння знищені, розкидані й розбиті в церкві…»

Італійці зруйнували підсобні будівлі монастиря святителя Миколая в Нижніх Брчелах і розорили майже все монастирське майно. У квітні 1942 року господарство цього монастиря було відібрано італійською армією для своїх потреб. На території обителі було зведено армійські споруди. Італійці зруйнували монастирську будівлю, де розміщувалася місцева початкова школа, і побудували на її місці кухню.

2 березня 1942 року італійці підпалили церкву святого Георгія в селі Корнет, а 13 квітня 1942 року італійська артилерія обстріляла найбільшу чорногорську святиню — капелу святого Петра Цетинського на Ловчені. Митрополит Іоанникій негайно звернувся з цього приводу до губернатора Біролі з проханням невідкладно провести огляд і ремонт капели.

У Великодньому посланні 1942 року, оприлюдненому в газеті «Голос чорногорця», митрополит Іоанникій відкрито виступив з засудженням комуністів. «Дорогі мої духовні чада, — писав він, — сьогодні, коли ми святкуємо світле Воскресіння Христове… серце моє сповнюється сумом і гіркотою, душа моя плаче, коли думаю, що вже більше року частина нашого народу, особливо молодь, пішла шляхом гріха, попливла каламутними комуністичними водами». Звернувши увагу на причини того, чому комуністичні ідеї знайшли благодатний ґрунт у Чорногорії, владика пише про те, що комунізм почав свою руйнівну дію вже багато років тому. «Що комуністи вимагають від нашого народу? Ні більше ні менше, як зректися своєї народності і православ’я, а отже, зректися того, що для народу найсвятіше і найдорожче, що становить основу його життя і смисл його існування». Далі владика засуджує комуністів за те, що 13 липня 1941 року вони «підняли криваве повстання», яке призвело до незліченних народних страждань, і замастили свої руки братньою кров’ю.

Митрополит застосовував і всю повноту церковної судової влади щодо представників духовенства, які приєдналися до партизанів-комуністів. 6 квітня 1942 року він наказав архієрейським намісникам надіслати інформацію про поведінку підлеглих їм священників на територіях, які деякий час контролювалися комуністами. «Особливо повідомте про тих священнослужителів, — ідеться в розпорядженні, — які воювали на боці комуністів або поширювали їхню пропаганду і тим самим сприяли їхнім злочинам. На жаль і сором усіх нас, священників, і на спокусу вірян, були й такі священники та ієромонахи». Згідно з отриманими даними, було встановлено, що сім священників і один секретар церковного суду активно співпрацювали з комуністами. 16 квітня 1942 року митрополит Іоанникій заборонив їх у служінні. Пізніше митрополит Іоанникій та інші представники духовенства неодноразово виступали з засудженням дій партизанів-комуністів на території Чорногорії, охопленої кровопролитною громадянською війною. У становищі, коли доводилося вибирати із двох зол менше, представникам Сербської Церкви було легше порозумітися з окупаційною владою, котра, принаймні, не відчувала такої патологічної ненависті до Церкви, як комуністи.

У 1944 році митрополиту Іоанникію вдалося нарешті налагодити контакт зі Священним Синодом у Белграді. На самому початку року митрополит писав у своєму повідомленні Священному Синоду Сербської Церкви про важке становище митрополії:

«На території єпархії зруйновано і підпалено монастирі: Режевич, Градіште, Ждребаоник, Жупа і Бієла.

Практично всі інші монастирі постраждали й особливо матеріально спустошені, тому що більшість із них перебуває в руках комуністичної організації.

Ієромонахи частиною вбиті, багато хто уникнув смерті, покинувши перед силою, що переважала, монастирі; а є, на жаль, і такі, хто перебуває на службі у комуністів.

Від детального розгляду ми утримуємося тому, що не маємо сполучення з внутрішніми районами єпархії…»

У листопаді 1944 року під час наступу партизанів митрополит Іоанникій прийняв рішення тимчасово покинути Цетинє разом зі значною частиною православного духовенства і вирушити в бік західного кордону Югославії. Відбувся фактичний вихід сербського духовенства. У колоні біженців, крім понад шістдесяти священників, було близько п’яти-шести тисяч чорногорських четників, велика кількість людей похилого віку, жінок і дітей. Судячи зі всього, це був крок відчаю в надії опинитися в американській окупаційній зоні і не потрапити в руки до комуністів. Однак досягнувши Словенії, біженці біля містечка Зідані мост були схоплені військовослужбовцями Першої Югославської армії, якою командував генерал Пеко Дапчевич.

У першій половині червня 1945 року в Аранджеловці митрополита Іоанникія було вбито. Розправою над митрополитом командували тодішній полковник Відділу з захисту народу («ОЗНА») Володимир Ролович і той самий генерал Пеко Дапчевич.

Наприкінці 1946 року митрополит Скопський Іосиф повідомляв, що патріарх Гавриїл, дізнавшись про зникнення митрополита Іоанникія із Аранджеловця і припускаючи, що його вбито, здійснив заупокійне поминання.

Довгі роки ім’я священномученика практично було забуте. Тільки в 1990-ті роки історики і церковні публіцисти отримали можливість дослідити долю і духовну спадщину митрополита Іоанникія. У 1996 році вийшла друком книга Велібора Джомича «Голгофа митрополита Чорногорсько-Приморського Іоанникія. 1941–1945», в якій були зібрані документи, котрі повною мірою відображають всі обставини нелегкого служіння архієрея в роки війни та окупації.

22 травня 1998 року Священний Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви на своєму засіданні ухвалив рішення про канонізацію митрополита Чорногорсько-Приморського Іоанникія (Липовця) в лику священномучеників, разом з іншими сербськими архієреями, які постраждали за Христа в роки Другої світової війни. Урочисте прославлення священномученика Іоанникія в лику святих відбулося 22 травня 2002 року в храмі Святого Савви в Белграді.