Священномученик Іоанникій (Липовац), митрополит Чорногорсько-Приморський 62b2da8189f8c005420486
Житія святих,  Червень

Священномученик Іоанникій (Липовац), митрополит Чорногорсько-Приморський

Місяця червня на 4-й день

Священномученик Іоанникій (Липовац) посідає особливе місце серед сербських новомучеників, прославлених у лику святих наприкінці XX століття. Цей архієрей Божий був одним із перших, хто відкрито підняв свій голос проти терору комуністів, які кинули сербський народ у вогонь братовбивчої громадянської війни. Він же, разом з більшою частиною ввіреного йому духовенства, став і однією з перших жертв цього терору. Можна з упевненістю сказати, що вступ на кафедру Чорногорських митрополитів став для владики Іоанникія початком сходження на Голгофу. Чотири роки архіпастирського служіння його були сповнені постійних негараздів і потрясінь, страждань і безперестанної запеклої боротьби за Церкву і народ.

Майбутній священномученик народився 16 лютого 1890 року на березі Которської затоки Адріатичного моря. Майбутній архіпастир закінчив гімназію в Которі, Богословський інститут у Задарі, а потім і філософський факультет Белградського університету. 1912 року на день святого Димитрія єпископом Бококоторським і Дубровицьким Володимиром його висвятили на диякона, а за два дні він прийняв священицький сан.

8 грудня 1939 року Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви обрав його, як вдового священика, вікарієм патріарха Сербського для Чорногорії з почесним титулом єпископа Будимльського. 1 лютого 1940 року митрополит Скопський Йосип (Цвієвич) здійснив його чернечий постриг з ім’ям Іоаннікія, а 10 лютого в кафедральному соборі Белграда відбулося наречення новообраного єпископа. 11 лютого 1940 року патріарх Сербський Гавриїл у співслужінні митрополита Скопського Йосипа та єпископа Зворницько-Тузланського Нектарія звершив єпископську хіротонію владики Іоанникія.

20 лютого 1940 року єпископ Іоанникій прибув у розташоване на кордоні ввіреної йому єпархії місто Херцег Нові. Тут його земляками йому була влаштована привітна зустріч. На залізничній станції зібралася маса народу, представники влади і громадськості, духовенство. Після привітальних слів митрополит вирушив у монастир Савіну, де було відслужено короткий молебень і відбувся святковий обід.

Наступного дня владика був також із любов’ю зустрінутий у рідному Которі. Після молебню в храмі святителя Миколая та обіду, влаштованого в домі рідного брата владики, він вирушив у Будву і далі в Цетіньє. Рівно о 16 годині він прибув до столиці Чорногорських митрополитів, де його зустріли урочистим дзвоном дзвонів. У Цетінському монастирі його зустрічали представники влади, армії, громадськості, учні місцевих шкіл, а також духовенство на чолі з ректором семінарії отцем Михайлом Вуйісічем. Привітавши зустрічаючих, владика пройшов із духовенством до храму. Після щирих сердечних привітань і подячної промови єпископа всі попрямували до канцелярії митрополії, де було організовано прийом.

10 грудня 1940 року за рішенням Архієрейського Собору вікарного єпископа Будимлянського Іоанникія було обрано митрополитом Чорногорсько-Приморським із кафедрою в Цетіньї.

За визнанням деяких біографів митрополита, період, на який припало його архіпастирське служіння, був страшнішим і важчим за часи, в які жив і керував Чорногорією його славний попередник – святий митрополит Петро Цетінський. “Велике зло було в Чорногорії в XIX столітті. Але ми ще не розуміємо, яке зло не тільки в Чорногорії, а й у всіх сербських землях було в XX столітті. Чорногорію за часів святого Петра розпинало зло турецьке і зло братерської помсти та розбіжностей. Чорногорію за часів митрополита Іоаннікія розпинало і розіп’яло зло фашизму і зло комунізму”.

З початком війни у квітні 1941 року та окупації Чорногорії архіпастир опинився у вельми складному становищі. В окуповану італійцями Чорногорію ринув потік біженців з території Герцеговини, де орудували хорватські усташі, і з сусідніх Косова і Метохії, де проти сербського населення розгорнувся албанський терор. Предметом особливих турбот митрополії та особисто владики Іоанникія стали численні біженці та знедолені. Владика став заступником для священнослужителів, військовослужбовців і цивільних осіб, які опинилися в концентраційних таборах, інтернованих на територію сусідніх Албанії та Італії. Він неодноразово звертався з клопотаннями до вищих представників окупаційної влади.

Спочатку італійці порівняно миролюбно поставилися до місцевого населення і навіть постаралися зберегти деякі довоєнні органи адміністративного управління. Однак їхньою кінцевою метою було створення маріонеткового королівства Чорногорії, і тому вони всіляко підтримували місцевих сепаратистів, які не користувалися широким авторитетом. Владика Іоанникій завбачливо тримався осторонь цих політичних акцій.

16 травня 1941 року Чорногорію відвідав король Італії Віктор Еммануїл, візит якого був складовою частиною плану італійців щодо проголошення незалежної Чорногорської держави. Напередодні його приїзду поліція обійшла будинки “сумнівних осіб”, які не побажали підписувати заяву про лояльність італійській владі. Після відвідин Подгориці італійський король прибув у Цетіньє. Серед інших місць він відвідав і резиденцію митрополита. Владика Іоанникій зустрів його в простій мантії, без будь-яких знаків митрополичої гідності. Звернувшись до короля з належним привітанням, він зазначив, що його країна поневолена, а народ засмучений, і він був би щасливий зустріти короля за інших обставин. Слова митрополита, звернені до Віктора Еммануїла, звучали скоріше як докір, ніж як очікуване привітання. За спогадами очевидців, вийшовши з Цетінського монастиря, італійський король виглядав пригніченим. Ставлення італійців до владики після візиту короля помітно погіршилося.

У липні 1941 року на території Чорногорії почалося народне повстання проти окупантів. Водночас і в середовищі повсталих відбулося чітке розмежування за політичними поглядами. Для комуністів боротьба з окупантами була невід’ємною частиною світової революції і боротьби за встановлення диктатури пролетаріату. Ворогами для комуністів стали дуже багато істинних патріотів, колишніх офіцерів, членів довоєнних органів управління, священнослужителів, представників інтелігенції та селян, які не поділяли ідей світової революції. Цілком природно, що однією з найбільш незручних для комуністів постатей незабаром став митрополит, що користується народним авторитетом, дії та вчинки якого були продиктовані єдиним бажанням – зберегти Церкву і паству.

Клопотання про звільнення заручників, надання допомоги заарештованим і відправленим до таборів в Албанії, сім’ям, в яких італійці спалили домівки, пограбували й знищили майно та іншим були постійними заняттями священиків. У ці дні сам митрополит Іоанникій написав понад 400 прохань та інших звернень італійською мовою і направив окупаційним органам”.

“Комуністичне повстання і вбивства комуністами невинних людей породило прірву між ними і духовенством. Цетінський митрополит засудив їхні дії і… закликав не слідувати за їхньою “брехнею і безбожництвом””. Жорстокі акції терору і розправи над ні в чому не винним населенням з боку партизанів набували воістину демонічного характеру.

18 травня 1942 року митрополит розіслав окружне послання всім священикам із проханням до 1 червня надати свідчення про факти комуністичного терору.

“Скоро вже рік, – писав митрополит, – як у Чорногорії запанував хаос. В останні місяці комуністи розв’язали небачений терор. У тому насильстві, що вчинили вони над нашим народом, найбільше страждала Церква і священнослужителі, які були різними способами закатовані партизанами. Звістки, що доходили до нас із різних районів єпархії, і розповіді священиків, які відвідували нас останнім часом, були більш ніж жахливими. Однак і досі ми не маємо точних відомостей про терор, здійснений комуністами в Чорногорії. Відомо про кілька храмів, які постраждали під час партизанської операції. Відомо, що багато святих місць осквернені цими безумцями. Ці дані, якими ми зараз володіємо, неповні, і ми закликаємо всіх парафіяльних священиків і настоятелів монастирів… надати нам у робочому порядку точні й детальні повідомлення про терор, скоєний комуністами, а також про збитки, завдані ними Церкві та її майну”.

По всій єпархії палала пожежа війни. Багато церковних об’єктів страждали від дій італійців. Найчастіше це відбувалося під час військових операцій проти партизанів. У період із 28 січня до 9 лютого 1942 року італійська артилерія з Даниловграда, що діяла проти партизанів, неодноразово обрушувала свій вогонь на монастир Ждребаонік. Під час найсильнішого обстрілу настоятель монастиря ієромонах Павло (Павичевич) зумів разом із двома помічниками винести з монастиря кивот із мощами святителя Арсенія Сремца і тимчасово помістити їх у церкві святителя Миколая в Єленіці. 21 квітня 1942 року отець Павло сповіщав свого правлячого архієрея про трагічну долю обителі: “Нову дзвіницю повністю зруйновано, два дзвони розбито та виведено з ладу, покрівля повністю зруйнована, склепіння церкви так постраждало, що щодня очікуємо на його обвалення, іконостас сильно постраждав від снарядів. Усі церковні книги, літійниця, потир, прилад для причастя, всі хрести, кадила, церковний одяг та інше церковне начиння знищені, розкидані й розбиті в церкві…”.

Італійці зруйнували підсобні будівлі монастиря святителя Миколая в Нижніх Брчелах і розорили практично все монастирське майно. У квітні 1942 року господарство цього монастиря було відібрано італійською армією для своїх потреб. На території обителі було зведено армійські споруди. Італійці зруйнували монастирську будівлю, в якій розміщувалася місцева початкова школа, і побудували на її місці кухню.

2 березня 1942 року італійці підпалили церкву святого Георгія в селі Корнет. 13 квітня 1942 року італійська артилерія обстріляла найбільшу чорногорську святиню – капелу святого Петра Цетинського на Ловчені. Митрополит Іоанникій негайно звернувся з цього приводу до губернатора Біролі з проханням терміново провести огляд і ремонт капели.

Ігумен монастиря Враньїна Роман (Вукманович) повідомляв у митрополію, що у квітні 1942 року монастир тричі пограбували, а монастирський корпус спалили. Навесні 1943 року під час операцій проти партизанів італійська авіація бомбила монастир Морачу, а 23 травня того ж року обитель зазнала артилерійського обстрілу. У 1943 році італійці підпалили корпус монастиря Жупа під Нікшичем. У храмі святого Димитрія в Браїчах італійці, починаючи з липня 1941 року, утримували жителів села і коней.

Чималої шкоди храмам і монастирям завдали формування партизанів-комуністів. У своєму повідомленні митрополиту від 1 липня 1942 року священик Алекса Живкович писав, що комуністи пошкодили місцеву парафіяльну церкву, розірвали і розкидали по храму богослужбові книги. 17 квітня 1942 року партизани підпалили церкву Архангела Михаїла в селі Барямовіце під Цетіньє разом майже з усім селом, жителі якого в основній масі були проти комуністів.

У Великодньому посланні 1942 року, опублікованому в газеті “Голос чорногорця”, митрополит Іоанникій відкрито виступив із засудженням комуністів. “Дорогі мої духовні чада, – писав він, – сьогодні, коли ми святкуємо світле Воскресіння Христове… серце моє сповнюється сумом і гіркотою, душа моя плаче, коли думаю, що вже більше року частина нашого народу, особливо молодь, пішла шляхом гріха, попливла каламутними комуністичними водами”. Звернувши увагу на причини того, чому комуністичні ідеї знайшли благодатний ґрунт у Чорногорії, владика пише про те, що комунізм почав свою руйнівну дію вже багато років тому. “Що комуністи вимагають від нашого народу? Ні більше ні менше, як зректися своєї народності і православ’я, а значить, зректися того, що для народу найсвятіше і найдорожче, що становить основу його життя і сенс його існування”. Далі владика засуджує комуністів за те, що 13 липня 1941 року вони “підняли криваве повстання”, що призвело до незліченних народних страждань, і замастили свої руки братньою кров’ю.

Митрополит застосовував і всю повноту церковної судової влади щодо представників духовенства, які приєдналися до партизанів-комуністів. 6 квітня 1942 року він наказав архієрейським намісникам надіслати інформацію про поведінку підлеглих їм священиків на територіях, які деякий час контролювалися комуністами. “Особливо повідомте про тих священнослужителів, – ідеться в розпорядженні, – які воювали на боці комуністів або поширювали їхню пропаганду і тим самим сприяли їхнім злочинам. На жаль і сором усіх нас, священиків, і на спокусу віруючих, були й такі священики та ієромонахи”. Згідно з отриманими даними, було встановлено, що сім священиків і один секретар церковного суду активно співпрацювали з комуністами. 16 квітня 1942 року митрополит Іоанникій заборонив їх у служінні. Пізніше митрополит Іоанникій та інші представники духовенства неодноразово виступали із засудженням дій партизанів-комуністів на території Чорногорії, охопленої кровопролитною громадянською війною. У ситуації, коли доводилося вибирати з двох зол менше, представникам Сербської Церкви було легше порозумітися з окупаційною владою, яка, принаймні, не відчувала такої патологічної ненависті до Церкви, як комуністи.

У 1944 році митрополиту Іоанникію вдалося нарешті налагодити контакт зі Священним Синодом у Белграді. На самому початку року митрополит писав у своєму повідомленні Священному Синоду СПЦ про важке становище митрополії:

“На території єпархії зруйновано і підпалено монастирі: Режевич, Градіште, Ждребаонік, Жупа і Бієла.

Практично всі інші монастирі постраждали й особливо матеріально спустошені, тому що більшість із них перебуває в руках комуністичної організації.

Ієромонахи частиною вбиті, багато хто уникнув смерті, покинувши перед силою, що переважає, монастирі; а є, на жаль, і такі, хто перебуває на службі у комуністів.

Від детального розгляду ми утримуємося тому, що не маємо сполучення з внутрішніми районами єпархії…”.

Фашистська окупація і громадянська війна в 1941-1945 роках створили серйозну загрозу Цетінській митрополії та існуванню православного духовенства в Чорногорії. Митрополія опинилася в незавидному становищі під тиском двох войовничих ідеологій антихристиянського духу (фашизму і комунізму), які створювали загрозу збереженню православної віри, культури і цивілізації не лише в Чорногорії, а й на всьому сербському і російському етнічному просторі. Однак невблаганні історичні факти свідчать, що комуністи в Чорногорії… застосовували незрівнянно жорстокіші репресії щодо православного кліру, ніж окупаційна влада.

У листопаді 1944 року під час наступу партизанів митрополит Іоанникій ухвалив рішення тимчасово покинути Цетіньє разом зі значною частиною православного духовенства і відправиться в бік західного кордону Югославії. Відбувся фактичний вихід сербського духовенства. У колоні біженців, крім понад 60 священиків, було близько 5-6 тисяч чорногорських четників, велика кількість людей похилого віку, жінок і дітей. Біженці вирушали в буквальному сенсі слова в невідомість. Судячи з усього, це був крок відчаю в надії опинитися в американській окупаційній зоні і не потрапити в руки до комуністів. Однак досягнувши Словенії, біженці біля містечка Зідані міст були схоплені військовослужбовцями 1-ї Югославської армії, якою командував генерал Печко Дапчевич.

У першій половині червня 1945 року в Аранджеловці митрополита Іоанникія було вбито. Розправою над митрополитом командували тодішній полковник ОЗНА Володимир Ролович і генерал Пеко Дапчевич.

В середині вересня 1944 року в Аранджеловац прийшли партизани, то в одній із будівель розмістилося відділення ОЗНА (“ОЗНА” – Відділення захисту народу.). У кімнатах тимчасово утримувалося по 30-40 ув’язнених, яких потім планомірно ліквідовували біля річки під горою Букуль. В один зі святкових днів отець Стева застав на подвір’ї групу ув’язнених, виведених на прогулянку, серед яких був чоловік похилого віку з білою бородою і в цивільному одязі, який повідомив йому, що він – митрополит Чорногорсько-Приморський Іоаннікій. Владика розповів отцю Стево, що після арешту його доправили в Загреб, де в нього забрали особисті речі, панагію та облачення. Інформація про те, що митрополит Іоанникій перебуває в Аранджеловці, дійшла до священноначалля в Белграді, але спроба прояснити у представників народної влади долю ув’язненого не принесла успіху.

Генерал Пеко Дапчевич: “В одному з номерів журналу “Светигора” за 1992 рік було опубліковано розповідь протоієрея Бранко Марковича, єдиного на той момент живого священика, який отримав хіротонію від рук священномученика. Отець Бранко повідомляв, що в 1951-1952 роках зустрічав у монастирі Прасквіца людину, яка працювала раніше при митрополиті і залишила разом із ним Цетін’є 1944 року. За його словами, владику схопили разом із групою священиків біля Зіданого мосту, відправили в Загреб і привели до Пеко Дапчевича. Дапчевич запитав митрополита: “Чи ти Іоанникій (Липовац)?” Почувши ствердну відповідь, він заявив, що владика не має права представлятися митрополитом, бо в Цетіньї завжди правили великі й заслужені люди, а не такі зрадники, як він. На це владика вказав Дапчевичу, що він не має права так поводитися з ним, митрополитом, бо саме він визволив з італійського табору матір Дапчевича і зробив усе можливе для звільнення батька. Дапчевич відповів, що це і є підтвердженням служби владики окупантам, а потім наказав зняти з владики всі знаки єпископської гідності”.

На підставі цих та інших свідчень відомо, що митрополита Іоанникія вбито в першій половині 1945 року в Аранджеловці. Точне місце його поховання залишилося невідомим.

Наприкінці 1946 року митрополит Скопський Йосип повідомляв, що патріарх Гавриїл, дізнавшись про зникнення митрополита Іоанникія з Аранджеловця і припускаючи, що його вбито, здійснив заупокійне поминання.

Довгі роки ім’я священномученика практично було забуте. Тільки в 1990-ті роки історики і церковні публіцисти отримали можливість дослідити долю і духовну спадщину митрополита Іоанникія. У 1996 році вийшла друком книга Велібора Джоміча “Голгофа митрополита Чорногорсько-Приморського Іоаннікія. 1941-1945”, в якій були зібрані документи, що повною мірою відображають всі обставини нелегкого служіння архієрея в роки війни та окупації.

22 травня 1998 року Священний Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви на своєму засіданні ухвалив рішення про канонізацію митрополита Чорногорсько-Приморського Іоаннікія (Липовця) в лику священномучеників, поряд з іншими сербськими архієреями, які постраждали за Христа в роки Другої світової війни. Урочисте прославлення священномученика Іоаннікія в лику святих відбулося 22 травня 2002 року в храмі Святого Сави в Белграді.

Знайшли помилку