Священномученик Іоанн Стеблін-Каменський, пресвітер

Місяця липня на 20-й день

Священномученик Іоанн Стеблін-Каменський народився 26 жовтня 1887 року в Санкт-Петербурзі. Батько його, Георгій Георгійович Стеблін-Каменський, був директором канцелярії Морського міністерства, а в останні роки перед революцією – сенатором у департаментах геральдики та судовому Урядового Сенату. Крім того, він був головою Російського товариства морського права. Дід Івана, Георгій Павлович Стеблін-Каменський, в останні роки свого життя був Віленським губернатором у чині таємного радника. У цей час він придбав маєток Біюцишки у Віленському повіті, де минуло дитинство Івана. Тут у маєтку поховали його матір, Ольгу Олександрівну, доньку віце-адмірала Олександра Павловича Жандра, яка померла 17 серпня 1902 року.
Початкову освіту Іван здобув удома. Ольга Олександрівна справила величезний вплив на нього і на двох його сестер, Ольгу та Єлизавету, – це були благочестиві дівиці суворого і праведного життя; вони померли 1981 року в місті Кашині Тверської області. З дитинства хлопчик відчував тепло материнської любові і силу її благословення. “Ти ж мій?” – говорила мама, і це було для нього найдорожчою ласкою. Але вона померла рано, коли Іванові виповнилося чотирнадцять років. Дивлячись на матір і переживаючи її втрату в день її смерті, він відчував, як два розуміння того, що сталося, захоплюють його цілком: перше – це гострий біль від безповоротної втрати того, що було найяскравішим, найтеплішим у золоті дні дитинства, і друге – що подальше його життя без матері свідчитиме про те, який рух душі вона в ньому розвинула. Йому тоді здавалося, що кожен поганий вчинок його подальшого життя стане образою її світлої пам’яті і порушенням зобов’язань щодо неї.
Після смерті матері Іван закінчив чотири класи гімназії і, відповідно до сімейної традиції, вибрав службу на флоті, вступивши до Морського кадетського корпусу, який закінчив 1908 року зі званням корабельного гардемарина. При закінченні Морського кадетського корпусу Іван Георгійович був нагороджений премією імені адмірала Нахімова. У 1908 році він отримав призначення на крейсер “Богатир” і в 1908-1909 роках перебував у закордонному плаванні. У 1909 році його зробили мічманом, перевели до 1-го Балтійського флотського екіпажу і призначили в дивізіон міноносців, що випробовуються. У 1909-1910 роках Іван Георгійович виконував посаду ротного командира на крейсері “Адмірал Макаров”. У 1911 році його нагородили італійською срібною медаллю за надання допомоги постраждалим під час землетрусу, що стався 1908 року, в Сицилії та Калабрії. У 1912 році Івана Георгійовича висвятили в лейтенанти. У 1914 і 1915 роках його нагородили орденами Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом і Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом. У червні 1917 року Іван Георгійович звільнився з флоту за станом здоров’я.
Влітку 1918 року він став працювати в науковій експедиції, яка обстежувала невські мілини. У 1919-1921 роках Іван Георгійович за мобілізацією служив помічником директора маяків Балтійського флоту і одночасно обіймав посаду псаломщика у Свято-Троїцькому храмі в Петрограді. У цей час він безповоротно вирішив стати священнослужителем, віддати всього себе і все своє життя на служіння Богу, стати воїном Христовим. Благодатна підтримка, яку він відчув, коли ухвалив це рішення, дала ясно відчути, що Господь його закликає і не залишить його в земних випробуваннях.
Вихований у християнській сім’ї, основою життя якої було дотримання заповіданих Христом моральних принципів, військовий офіцер, навчений послуху флотському статуту, він був чужий до двозначності та лукавства. У безкомпромісності життя у Христі, твердому слідуванні за Христом було щось споріднене і близьке життю бойового морського офіцера. Але воїн земної вітчизни ризикує і напружується тільки в період військових навчань і бойових дій, а воїн Христовий ризикує і напружується щохвилини, і особливо якщо судив йому Господь жити за часів гонінь. Готуючись до прийняття сану священика, Іван Георгійович готувався і до випробувань. Не тільки втішним, а й скорботним і гірким виявлявся на той час шлях священнослужителя, де на нього чекали часто узи тюремні. Отець Іоанн згадував згодом про своє ув’язнення як про час, коли найбільш ясно відчувалася присутність Божа.

Прийнявши рішення стати священиком, цілком вручивши себе волі Господній, він поїхав на могилу матері в маєток, що належав їм колись неподалік Вільни. Прикладаючись до землі, він відчув, що в душу сходять мир і спокій, і йому стало тепло, як у дитинстві, ніби відчулося, що мати знову благословляє його. Після повернення в Петроград Іван Георгійович був у 1920 році висвячений у сан диякона.
У 1921 році отець Іоанн був уперше заарештований ЧК, але після нетривалого ув’язнення звільнений. Влітку 1923 року його висвятили в сан священика до храму Святої Трійці на Стрім’яній вулиці; незабаром його призначили настоятелем цього храму і звели в сан протоієрея. Нове служіння цілком захопило його. Пастві він віддавав увесь свій час і сили.
2 лютого 1924 року влада заарештувала священика. У цей час почалося масове повернення храмів з обновленства в патріаршу Церкву. Активізувалося життя парафій, і організовувалися братства. Щоб покласти цьому край, ОДПУ стало дедалі сильніше втручатися в церковне життя, у Петрограді було заарештовано близько сорока осіб духовенства і мирян. Отця Іоанна звинуватили в тому, що він об’єднав навколо себе православних, і вони почали збиратися не тільки в храмі, а й у квартирах, де читали акафісти, Святе Письмо, і священик пояснював одну або дві глави з апостольських послань. Викликаний на допит, отець Іоанн сказав, що служив у квартирах деяких своїх парафіян молебні, після яких гості пили чай, а чекаючи поки подадуть, вели бесіди на релігійні теми. Цього для влади виявилося достатньо: 26 вересня 1924 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила отця Іоанна до трьох років ув’язнення в Соловецький концтабір. Загалом до ув’язнення в концтабір було засуджено тридцять п’ять осіб – духовенства і мирян.
У Соловецькому концтаборі отець Іоанн тримався незалежно, завжди ходив у священицькому одязі та відвідував церковні служби, допоки це дозволялося; вони були великою розрадою в суворих умовах табірного життя. Отець Іоанн писав із Соловецького табору листи, адресуючи їх своєму батькові, сестрам і духовним дітям.
20 травня 1930 року священику Іоанну Стеблін-Каменському було пред’явлено обвинувачення. Його звинувачували в тому, що “розповсюджував церковно-монархічні листівки і брошури, поширював і різного роду антирадянські провокаційні чутки та вів агітацію проти всіх заходів радянської влади в галузі колективізації, індустріалізації СРСР, маючи кінцевою метою підготувати віруючу масу до виступу проти радянської влади, повалення її та відновлення монархії. У результаті вищевикладеного в багатьох районах Центральної Чорноземної області були масові виступи населення проти радянської влади та її заходів”.
Ознайомившись з обвинувальним висновком, отець Іоанн став писати, що з обвинуваченням не згоден і пояснювати чому, але дописати йому не дали. Однак священик зажадав, щоб йому дали можливість відповісти на пред’явлене обвинувачення. Через два дні слідчий дозволив йому написати пояснювальну записку. Отець Іоанн написав: “У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе категорично не визнаю. У монархічній церковній організації я не перебував… До мене приїжджали в церковних справах селяни, члени громад і духовенство, і з ближніх сіл чорнички… Ніяких бесід організаційних, політичних я не вів ні з ким”.

Разом із ним заарештували ієромонахів Георгія (Пожарова) і Косму (Вязнікова), священика Георгія Нікітіна та мирян Євфимія Гребенщикова і Петра Вязнікова. Винними в пред’явленому обвинуваченні вони себе не визнали. 14 липня 1930 року їм було пред’явлено постанову про закінчення слідства. 23 липня обвинувальний висновок було відправлено до Колегії ОДПУ. 28 липня Колегія розглянула “справу” і засудила обвинувачених до розстрілу.
Минули свята преподобного Серафима Саровського і пророка Іллі. Увечері 2 серпня обвинуваченим оголосили вирок. Потім їх завантажили в машину, щоб везти в околиці Воронежа і вчинити розправу. О десятій годині вечора того ж дня архімандрита Олексіївського монастиря Тихона (Кречкова), ієромонахів Георгія (Пожарова) і Косму (В’язнікова), священиків Іоанна Стебліна-Кам’янського, Сергія Гортинського, Феодора Яковлєва, Олександра Архангельського, Георгія Нікітіна та мирян Євфимія Гребінщиків і Петра В’язнікова було розстріляно.