Житія святих,  Вересень

Мученик Іоанн Попов

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 22-й день — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / січня на 26-й день / листопада на 5-й день — пам’ять отців Помісного собору Руської Православної Церкви 1917-1918 рр. / листопада на 27-й день — Собор новомучеників і сповідників Радонезьких

Мученик Іоанн народився 17 січня 1867 року в місті Вязьмі Смоленської губернії в сім’ї священника Воскресенської церкви міста Вязьми Василія Михайловича Попова і його дружини Віри Іванівни. 19 січня він був охрещений у Спасо-Преображенській церкві міста Вязьми своїм дідом, протоієреєм Михаїлом Поповим. У 1888 році Іван Васильович закінчив Смоленську духовну семінарію, у 1892-му — Московську духовну академію і був залишений на рік для приготування на вільну викладацьку посаду. У 1893 році його призначили тимчасовим виконувачем обов’язків доцента на кафедрі патристики. Першу пробну лекцію він прочитав про Тертуліана. У 1897 році Іван Васильович захистив магістерську дисертацію “Природний моральний закон. (Психологічні основи моральності)”, в якій розглядалося походження і обґрунтування моральності як з філософської, так і з богословської точок зору, і був затверджений на посаді доцента академії. У 1898 році Івана Васильовича призначили екстраординарним професором на кафедрі патристики. У 1899 році він оприлюднив бібліографічні нотатки на богословські статті, що з’явилися в цей час за кордоном, під назвою “Бібліографія. Новини іноземної літератури з патрології”, а 1901 року в “Богословському віснику” помістив статтю “Огляд російських журналів. Давньоцерковне життя та його діяльність у поточній духовній журналістиці”, де проаналізував практично всі роботи, що вийшли на той час на цю тему.

У 1901-1902 роках Іван Васильович був направлений за кордон для прослуховування лекцій з богослов’я в Берліні та Мюнхені.

Повернувшись із-за кордону, Іван Васильович 1903 року був призначений на посаду редактора “Богословського вісника”, і відтоді в нього додалося багато клопоту, пов’язаного з публікацією різноманітних статей та з цензурою. Особливо стало важко, коли 1905 року в суспільстві, включно з академічними колами, розгорілися пристрасті, що стосувалися політичних питань. “Богословський вісник” був звинувачений у лібералізмі, і 1906 року Іван Васильович подав прохання про зняття з себе обов’язків редактора.

1904 року Іван Васильович опублікував роботу “Релігійний ідеал святого Афанасія Александрійського”, 1908-го року — “Святий Іоанн Златоуст і його вороги”. У 1911-1912 роках була видана його книга “Конспект лекцій з патрології”, в основу якої було покладено записи студентами його лекцій.

З 1910 року, у зв’язку з введенням нового статуту в духовних академіях, він став екстраординарним професором на 1-й кафедрі патрології.

З 1894 до 1916 року Іван Васильович “неодноразово брав участь у магістерських та докторських диспутах і давав відгуки на магістерські та докторські твори, а також рекомендації для присудження премій за різні богословські та історичні праці”. З 1907 року Іван Васильович був приват-доцентом історико-філологічного факультету Московського університету на кафедрі історії Церкви. 1917 року він захистив докторську дисертацію “Особистість і вчення блаженного Августина”, яка стала фундаментальною працею на цю тему.

Один із дослідників історико-богословської спадщини Івана Васильовича Попова, характеризуючи його як людину, котра вирізнялася “кришталевою чесністю та високою релігійно-моральною налаштованістю”, пише про нього, що він “був людиною великих обдарувань та виняткової працьовитості. У своїх патрологічних працях він уміло поєднував богословський і філософський аналіз з історичною демонстрацією. Істина святоотцівської віри ним сприймається і показується як істина розуму або як розум істини. Творіння святих отців для нього були завжди живим вираженням внутрішнього життя Церкви, свідченням її невичерпної духовності в різних умовах історичного буття та розвитку. Він мав намір представити історію Церкви в “особах” святих отців — у плані єдиного Передання Церкви, закласти підвалини для побудови свого роду історичного богослов’я”.

У 1917 році Іван Васильович був обраний членом Помісного собору від Московської духовної академії та заступником голови по відділу Духовної академії. На Соборі він брав активну участь в обговореннях, що стосувалися вищої духовної освіти.

Після закінчення діяльності Помісного собору Іван Васильович викладав у Московській духовній академії та в Московському університеті. У 1919 і в 1920 роках на час канікул Іван Васильович виїжджав до села Самуйлово Гжатського повіту Смоленської губернії.

У лютому 1920 року Іван Васильович писав професору Петроградської духовної академії Миколі Глубоковському: “Доля Вашої Академії очікує і нашу. Я впевнений, що в майбутньому році вона функціонувати не буде. Із будівель нас поступово витісняють, а грошей на утримання Академії у Церкви немає. Це дуже гірко. Я думаю не про свою особисту долю: ми всі, звісно, десь прилаштуємося та знайдемо собі шматок хліба… Ні. Не особиста доля, а загибель установи, яку любив і якій сумлінно служив 26 років, — ось що пригнічує. А потім, хотілося б оформити все зроблене за чверть століття і видати у вигляді навчального та докладного курсу… мої конспекти. Але як це зробити далеко від бібліотеки і за відсутності необхідного дозвілля…”.

Після закриття в 1920 році Духовної академії Іван Васильович продовжував до 1923 року викладати в Московському університеті на кафедрі філософії давніх віків.

У зв’язку з обновленським розколом, який виник у 1922 році, і з тим, що частина архієреїв повернулася в православ’я, а частина залишилася в обновленстві, деякими церковними людьми почали складатися списки архієреїв — православних і тих, котрі перебувають в обновленському розколі. Іван Васильович попросив дістати йому такий список свого найближчого учня, який займався під його керівництвом церковною історією і патрологією, Антонія Тьєвара. Список цей виявився далеко не повним, і Іван Васильович, як людина, що добре знала церковне життя, став його доповнювати. Вельми важливим для такого списку було і теперішнє становище єпископату, тобто чи перебувають архієреї на кафедрі, чи їх відправили у в’язниці й заслання. З цією метою Іван Васильович додав до нього окрему графу. Складання такого списку було тим більше необхідним, що, за відомостями, які дійшли до Патріарха Тихона, на 1925 рік намічалося скликати Собор усіх Православних Східних Церков. Іван Васильович ознайомив із цим списком Патріарха Тихона та запитав його, чи можливе уточнення прізвищ архієреїв, на що Патріарх відповів, що напам’ять їх не знає, і благословив Івана Васильовича працювати над повним списком канонічних архієреїв Руської Православної Церкви. Передбачалося, що якщо Собор відбудеться і на нього будуть запрошені представники Руської Церкви, то Іван Васильович буде відправлений туди делегатом. Під час складання списку канонічних архієреїв Івану Васильовичу доводилося постійно консультуватися з митрополитом Крутицьким Петром (Полянським).

У 1923 році Іван Васильович став клопотати про отримання візи, щоб виїхати для лікування до Чехословаччини, але клопоти виявилися безрезультатними. Того ж року Патріарх Тихон доручив одному зі своїх співробітників передати за кордон указ про призначення митрополита Платона (Рождественського) керуючим Північно-Американськими парафіями. У того, однак, не було можливості це зробити, і він звернувся по допомогу до Івана Васильовича, який, у свою чергу, звернувся до знайомого співробітника Чехословацької місії з проханням переслати лист і указ Патріарха професорові Новгородцеву, щоб той переслав його до Америки. Співробітник місії спочатку відмовився, сказавши, що в політичні справи вони не втручаються, але, оскільки Іван Васильович наполягав, він попросив дозволу прочитати документ, що пересилається, а прочитавши і побачивши, що це всього лише офіційний указ, погодився його переслати.

10 грудня 1924 року Івана Васильовича заарештували й ув’язнили до в’язниці ОДПУ в Москві. Відтоді закінчилася його діяльність на терені вивчення церковної історії та викладання патрології, він сам став учасником цієї історії і на своєму особистому прикладі мав показати той образ християнина, яким прославилися і просіяли святі отці та вчителі Церкви.

Після численних допитів, 27 квітня наступного року Івану Васильовичу було пред’явлено звинувачення в “зносинах з представниками іноземних держав з метою виклику з боку останніх інтервенції щодо радянської влади, для чого Поповим давалася останнім явно неправдива та неправильна інформація про гоніння… Церкви і єпископату”.

На звороті аркуша з обвинувальним висновком Іван Васильович написав: “З формулюванням обвинувачення не згоден. Заперечення свої викладу після того, як мені дадуть можливість прочитати формулювання пред’явлених статей у кодексі законів”.

19 червня 1925 року Особлива нарада при Колегії ОДПУ засудила Івана Васильовича до трьох років ув’язнення, і його відправили в Соловецький концтабір. Туди ж відправили і його учня Антонія Тьєвара.

Професор Іван Васильович Попов став автором тексту звернення православних єпископів до уряду СРСР, відомого як “Пам’ятна записка соловецьких єпископів”, яке було ухвалене всіма ув’язненими в Соловецькому концтаборі архієреями. У цьому зверненні докладно описувалися ідейні відмінності між ідеологією комунізму, прийнятою радянською владою за державну доктрину, і церковним світоглядом, а також відносини між Церквою і державою, що склалися на той момент; у ньому відзначалися загальні засади взаємовідносин між Церквою та державою, засновані на визнанні закону про відокремлення Церкви від держави.

4 листопада 1927 року Особлива нарада при Колегії ОДПУ засудила Івана Васильовича до трьох років заслання, і він був відправлений на заслання на річку Об під Сургут.

Перебуваючи у засланні, Іван Васильович налагодив листування з Місцеблюстителем Патріаршого престолу митрополитом Петром (Полянським), котрий перебував у цих самих місцях і котрого він давно й добре знав. Через Івана Васильовича заступник Місцеблюстителя митрополит Сергій (Страгородський) посилав гроші для митрополита Петра. Пересилаючи їх, Іван Васильович ніколи не говорив, від кого ці гроші, але одного разу все ж написав, що ці грошові перекази від митрополита Сергія. Дізнавшись про це, Місцеблюститель не визнав за можливе отримувати допомогу від свого заступника через посередника і відписав Івану Васильовичу, щоб той повідомив митрополиту Сергію, що грошей надсилати більше не потрібно, він ні в чому не має потреби.

11 грудня 1930 року закінчився строк заслання, але Івану Васильовичу виїхати із Сибіру не дозволили. Наприкінці грудня проти нього порушили нову справу, і 8 лютого 1931 року Особлива нарада при Колегії ОДПУ засудила Івана Васильовича до позбавлення права проживання в низці областей і країв, з прикріпленням до певного місця проживання строком на три роки. Того самого дня його знову заарештували й ув’язнили в Сургуті за обвинуваченням у проведенні антирадянської агітації.

Іван Васильович Попов негативно оцінював Декларацію митрополита Сергія (Страгородського), видану в 1927 році, і писав про неї колишньому секретарю Святішого Синоду Михайлу Гребінському, котрого добре знав: “Його вчинок невибачний, і його не можуть виправдати жодні вигоди. Його ганебна і безсоромна брехня, очевидна для будь-якої тумби, що стирчить на вулиці, завдає такої моральної шкоди самій суті справи, яку не можна винагородити жодними зовнішніми надбаннями. Ослаблення, про яке ви пишете, по-перше, цілковито нікчемне порівняно із завданою шкодою, і по-друге, з’явилося “не тому”, а “незважаючи на те”. Я не знаю, в яку форму виллється моя опозиція, але питання про ставлення до С. для мене цілковито ясне. Це — Сарзіз, співучасник і пособник”.

Повернувшись із заслання 1934 року, Іван Васильович оселився в Люберцях під Москвою і відновив зв’язки з учнями та знайомими із академії, які залишилися в живих. Зустрічі найчастіше відбувалися на квартирі архієпископа Варфоломія (Ремова), котрий запрошував до себе архієреїв, що приїжджали на сесії Синоду.

В одній справі з архієпископом Варфоломієм у лютому 1935 року було заарештовано двадцять дві людини. 21 лютого 1935 року Іван Васильович був заарештований.

26 квітня 1935 року Особлива нарада при НКВС СРСР засудила Івана Васильовича Попова до п’яти років заслання в Красноярський край. Через деякий час Івана Васильовича перевели в село Ігнатове того ж району і поселили в будинку пастуха. Будинок складався із двох половин, Івану Васильовичу виділили окрему кімнату, дружина господаря готувала йому їжу. У засланні в нього було багато книжок, відправлених йому друзями, тож якоюсь мірою він зміг продовжити свої наукові заняття. Але почалася нова хвиля гонінь, коли всіх засланців і тих, хто перебував у таборах, за наказом Сталіна і радянського уряду стали знову заарештовувати і здебільшого розстрілювати. 9 жовтня 1937 року заарештували та ув’язнили в Єнісейську і Івана Васильовича Попова.

3 грудня 1937 року чергове слідство було закінчене. У єнісейській в’язниці Іван Васильович зустрів день свого народження, йому виповнився сімдесят один рік. 5 лютого 1938 року трійка НКВС засудила Івана Васильовича до розстрілу. Іван Васильович Попов був розстріляний 8 лютого 1938 року о 9 годині вечора, напередодні святкування пам’яті вселенського вчителя і святителя Іоанна Златоуста, ім’я якого він, вочевидь, і носив.

Один з очевидців життя мученика в соловецькій в’язниці писав про нього: “У світському званні Іван Васильович був істинним ченцем, безшлюбним і незайманим, смиренним трудівником, стриманим у їжі та питті, благоговійним молитвеником до Бога. Цьому всі, хто знав його, — свідки. Маючи дар благодаті Божої — слово знання (1Кор. 12:8), він трудами вдесятеро збільшив талант, послужив ним Церкві з великою користю і прославив її своєю мученицькою кончиною”.

Знайшли помилку