...
Житія святих,  Квітень

Священномученик Іоанн Бойков

[foogallery id=”44265″]
День пам'яті (н. ст.)

У неділю, найближчу до 25 січня, – Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / місяця квітня на 6-й день

Священномученик Іоанн (Бойков) народився 1891 року в місті Бежецьку і був старшим братом священномученика Якова. У 1915 році він закінчив Тверську духовну семінарію і поступив псаломщиком у собор у місті Осташкові. 1917 року помер його батько священник, і родичі вмовили Івана Яковича повернутися на батьківщину до Бежецька, куди він приїхав 1918 року і влаштувався працювати вчителем. Але не до душі було релігійній молодій людині викладання в новій, ворожій до православ’я школі. Він одружився, залишив учительство і 1921 року був висвячений на священника до храму села Залужанье Весьегонского повіту Тверської губернії.

Тут він служив до 1929 року. У цей час почалася колективізація, і, як майже скрізь, почалася вона з закриття храму. Після того як храм закрили, дружина священника Єфросинія Михайлівна почала просити його, щоб він не шукав нового місця і перестав служити; про те саме просили і деякі із селян, бачачи, що не сьогодні-завтра священника може бути заарештовано. Вони говорили йому:

– Отче Іване, адже вже і в Москві все руйнують, храми підривають, залиш служіння.

– Ні, я не зрадник Бога. Море перепливеш – на березі потонеш.

Але про всяк випадок, щоб через його священство влада не переслідувала сім’ю, він дозволив дружині розлучитися.

У 1929 році отець Іоанн отримав місце священника у Воскресенській церкві на кладовищі Білому Молоковського району, а 1 листопада 1930 року перейшов служити до храму села Бошарова Старицького району Тверської області. Тут на той час оселилися черниці із багатьох закритих монастирів і церковна служба звершувалася по-монастирськи.

Час від часу отець Іоанн приїжджав до Залужання провідати сім’ю і побачитися з парафіянами, які щиро любили священника. Приїжджати доводилося вночі, щоб не накликати біду на близьких. Але все одно часто траплялося так, що сусіди, яким ОДПУ доручило стежити за будинком священника, доносили про приїзд отця Іоанна уповноваженому ОДПУ, той посилав міліціонера, який, приходячи, запитував, чи є священник тут, і одразу ж ішов, оскільки був добре налаштований до священника і не бажав його заарештовувати. Побувавши вдома і всіх побачивши, отець Іоанн також вночі йшов пішки в село, де служив.

ОДПУ все ж таки вирішило заарештувати священника, а разом із ним і деяких парафіян-селян, звинувативши їх у тому, що вони є противниками створення колгоспів, усюди говорять проти них і створили на цьому ґрунті цілу групу, яку начебто й очолив священник Іоанн Бойков. Сусіди вкотре донесли, що до дружини та дітей приїхав священник, і цього разу співробітники ОДПУ вже самі заарештували його. Винним себе отець Іоанн не визнав. На допитах, відповідаючи на запитання слідчого, він показав: “У селі Залужання я не став служити з жовтня місяця 1929 року з огляду на те, що церкву закрили. Там я служив вісім років. Особливої дружби мені з ким-небудь вести не доводилося з тієї причини, що я глухуватий, хворобливий. У селі Малі Дельки я знаю всіх, оскільки це село було приходу церкви села Залужання. Знаю там Павлова Василія Павловича як живописця, бо останній особисто мені писав ікону і в церкву писав дві ікони, потім золотив хрест на дзвіниці. Крім того, коли бували в селі Малі Дельки молебні й бувала погана погода, доводилося зупинятися у Павлова, тому що в нього є навіс і зручно ставити коня. Спеціально в гості до нього не ходив. Якоїсь допомоги, порад я йому не давав і близько року зовсім не бачився з ним. З моменту мого від’їзду до села Бошарів, тобто з 1 листопада 1930 року, я з жодним парафіянином Залужанської парафії не бачився і ніякого зв’язку не мав як письмового, так само і живого. Приїхав я в село Залужання 11 березня і, оскільки в Бошарові звільнився зовсім, привіз дітям картоплі два вузли і хотів наступного дня їхати на Червоний Пагорб у місто Бежецьк до преосвященного єпископа Григорія просити кудись на службу на іншу парафію, але виїхати не вдалося, оскільки 12 березня мене затримали на квартирі в розлученої дружини Постникової. Більше у цій справі додати нічого не можу”.

Були заарештовані й селяни, але жоден із них не визнав себе винним і не став підтримувати вигадок слідчого. Якраз саме в цьому селі бідняки виступили проти закуркулення, тобто зарахування односельців у куркулі та вилучення в них майна, зумівши довести, що ні куркулями, ні “мироїдами” вони не є. Тоді влада обклала “винних” податком і, оскільки податок був надмірно великий і не міг бути сплачений, зажадала сплатити штраф, а за несплату штрафу ухвалила вилучити все майно; однак голова сільради не зміг виконати безсовісне рішення. Тепер, коли і священник, і селяни були заарештовані, слідчий запитав голову, чому він не здійснив вилучення майна в оштрафованих селян. “Я не виношу крику і плачу дітей, – відповів той, – і тому відмовився йти, але я не говорив іншим членам сільради, щоб і вони не ходили, а чому і вони не пішли, я не знаю”.

За місяць, 20 квітня 1931 року, трійка ОДПУ засудила отця Іоанна до п’яти років виправно-трудових таборів; разом з ним було засуджено до різних строків ув’язнення та заслання четверо селян.

Після арешту священника у його дружини Єфросинії відібрали хату в Залужанні й усе, що в ній було, хоча хату збудували ще її батьки, коли вона вийшла заміж за Івана Яковича. Без хати й коштів залишилися доньки отця Іоанна, Ніна та Віра, яким було тоді вісім років і чотири роки. Влада відібрала весь одяг, у дітей забрали іграшки, рідним священника дозволили взяти із дому тільки те, що вони на себе встигли вдягнути.

Незадовго до арешту отець Іоанн попросив свою матір, Олександру Василівну: “Мамо, коли мене заарештують, не залиш моїх дітей, допоможи їм”. Сестра отця Іоанна була проти того, щоб давати притулок дружині брата, бо, мовляв, у Єфросинії Михайлівни є свої родичі, але Олександра Василівна наполягла, і дружина отця Іоанна з дітьми оселилася в Бежецьку в будинку його матері. У будинку в цей час проживало багато родичів, і сім’я заарештованого священника оселилася на кухні. Оскільки Єфросинія Михайлівна була позбавлена громадянських прав як дружина священника, незважаючи на те що була з чоловіком розлучена, на роботу її нікуди не брали. І довелося їй ходити по світу і жебракувати. Своє жебрацтво вона від дітей приховувала, щоб ті не хвилювалися за неї і не соромилися; вона ніколи не ходила просити в храми, бо це швидко дійшло б до родичів, а ходила глухими і далекими селами. Вранці потихеньку збиралася і йшла, ввечері приходила з тим, що через людей подавав Господь. Усе, що їй вдалося зберегти на той час з особистих речей, у перші ж дні після арешту чоловіка було обміняно на продовольство. Але нескінченно так не могло тривати, і вона поїхала до своєї сестри в Москву порадитися. Сестра її прийняла, але допомогти нічим не змогла, та й приймала, як дружину заарештованого священника, таємно: тільки нагодує – і все, на ніч ніколи не залишала, боялася, щоб чоловік не дізнався.
Одного разу їхала до неї Єфросинія в Москву і всю дорогу гірко плакала, очі не просихали від сліз. І ось якийсь чоловік запитав її:

– Та що ви плачете-то? Що у вас сталося?

– Та ось їду, їду, а сама не знаю, куди і як їду і на що і як мені жити.

І чоловік тоді їй сказав:

– Поїдьте до Іваново-Вознесенська, є таке місто – Іваново-Вознесенськ. І там вас у правах поновлять. Влаштуєтеся працювати на комбінат і поновитеся в правах.

Єфросинія йому одразу повірила і вирушила до Іваново-Вознесенська – спочатку сама, без дітей. Приїхала – чуже місто, жодної рідної людини. Прийшла вона на меланжевий комбінат, і там їй хтось сказав: “Ідіть за такою-то адресою. Там живе самотня старенька, вона вас пустить”.

Це була самотня бабуся, незаймана, вона сама і свій маленький будиночок побудувала, і дрова заготовляла, і все по дому сама робила. Постукала до неї боязко Єфросинія Михайлівна.

– Хто, хто там? Хто ти? – запитала старенька.

– Та ось я… мені порадили.

Старенька, глянувши на дівчину, що прийшла, відразу сказала:

– Проходь, проходь! Ти знаєш, який мені сон сьогодні наснився? Побачила я, як до мене у віконце священник постукав. Проходь, проходь, матінко! І дітей привози, влаштовуйся.

З’їздила Єфросинія Михайлівна за дітьми, влаштувалася працювати на меланжевий комбінат, на найважчу, найбруднішу роботу, на яку ніхто не йшов, – цехи прибирати. Пропрацювала вона тут один рік і почала хворіти, і їй співробітники на комбінаті порадили: поклопочись, щоб тебе поновили в правах. Клопоти увінчалися успіхом, її поновили в правах, вона поїхала до Бежецька і влаштувалася працювати вчителькою. Але пропрацювала недовго: дізналися, що вона дружина священника, і відразу звільнили. І вона пішла до іншої школи, але тут повторилося те саме. Востаннє вона влаштувалася в школу в селі Княжеві, де служив брат її чоловіка отець Яків. І тут директор школи хотів не тільки звільнити її як дружину священника, а й став домагатися, щоб ОДПУ неодмінно заарештувало її. Усі ці події та переживання призвели до того, що Єфросинія Михайлівна тяжко захворіла: у неї віднялися ноги, і лікарі визнали її інвалідом. Олександра Василівна тоді сказала їй: “Фролушко! Не ходи більше працювати. Не ходи. Ну їх. Не ходи до них більше працювати”. Це був 1937 рік. Про пенсію за інвалідністю їй довелося клопотатися довго, багаторазово вона писала владі; однак пенсію їй дали найнезначнішу, тільки щоб вистачило на хліб, але з Божою допомогою вона з дітьми вижила.

Із табору отець Іоанн писав рідним:

“9 листопада 1931 року.

Дорога мамо і всі рідні! Будьте здорові і благополучні!

Спасибі Вам, люба мамо, за лист і листівочку, які я отримав. Листівку я отримав 27 жовтня н. ст., а лист дня на три раніше. Не отримуючи довго від Вас листів, я думав, що Ви про мене забули або не хочете мені написати. Дякую Вам, що не залишили дітей і подбали про них. Даремно Ви про мене турбуєтеся. Я, слава Богу, задоволений усім. Хліба мені вистачає, і взагалі пайком і харчуванням я задоволений і голодний не буваю. Здоров’я моє поки, слава Богу, благополучне. Працювати ходжу, як і раніше, на продовольчий склад. Робота не важка. Тепер ходжу на вечірню зміну з 4-5 вечора до 11-12 години ночі. Завідувач складу людина хороша, старий-священник із Костроми. Взагалі мені скаржитися ні на що не доводиться, і я від Вас нічого не приховую: жити, слава Богу, можна, а далі що буде, не знаю. Я дуже радий, що Фроня знайшла місце, – слава Богу, що забезпечила себе і дітей шматком хліба. Отримавши Вашого листа і дізнавшись про сімейні справи мої, я заспокоївся і подякував Богові за те, що Він не залишив моє сімейство без шматка хліба. Про те, що Фроня буде собі шукати місце, я припускав, а також твердо впевнений у її відданості мені й дітям. Допоможи їй Бог влаштуватися в подальшому житті. Через квартиру становище важке, але як-небудь Господь допоможе. Згідно з наказом з ОДПУ, нам з серпня місяця цього року проводять залік робочих днів, позбавленцям строк ув’язнення в таборі скорочують на 1/5 частину, а не позбавленцям – на 1/4, звісно, за умови гарної поведінки. Мені цим заліком робочих днів строк може скоротитися на один рік, а потім ось уже дев’ятий місяць як сиджу, а там чекатимемо ще якоїсь від Бога милості.

Поки що до побачення, бажаю Вам здоров’я й усякого благополуччя, а рідним усім посилаю свій привіт.

Залишаюся люблячий Вас син, багатогрішний ієрей Іоанн Бойков

5 серпня 1932 року.

Дорога мамо, сестро Нюто, Фроню, Ніно, Віро, брате Яшо і всі рідні!

Надсилаю вам свій привіт і бажаю здоров’я й усякого благополуччя в житті. Дякую вам велике за турботу про мене. Із одягу нічого не шийте і не надсилайте, а також і валянки не потрібні. Усе з ніг і до голови видають казенне, а у мене, крім того, є ще ватяне пальто і тілогрійка. Червоно-Вишерське п/в (поштове відділення – ред.) і Вишерське п/в для листів значення не має. Вишерський табір розташований до нас ближче (від Чердині сорок верст), ніж ті відрядження, на яких я перебував узимку. “Сипуче” – на півночі від Вишери за сімдесят верст. У село Сипуче раніше з’їжджалися вагули, де купували коней для жертвоприношень, – тепер бояться, не їздять. Уральський народ дуже охайний, але в поводженні грубіший за наш. Природа дуже красива. Тепер маленько напишу про себе. Я перебуваю ще в санаторії. Туберкульоз, мабуть, минув. Ні кашлю, ні болю в боках і в грудях немає. Я тепер уже видужав, тільки сили не дуже зміцніли. Мамо, про мене не турбуйтеся і не сумуйте, побережіть своє здоров’я.

Залишаюся люблячий вас син, батько і брат ієрей Іоанн Бойков

1933 року січня 7 дня нового стилю.

Дорогі рідні: мамо, Фроню, Ніно, Віро, сестро Нюто і брате Яшо!

Вітаю вас усіх зі святом Різдва Христового і бажаю вам здоров’я, щастя і всілякого благополуччя. Із лікарні мене 1 грудня лікар виписав, і помістили мене в 1-шу роту, в якій перебувають ті, хто одужує, і ті, хто відпочиває, де я перебуваю і зараз. Працювати поки нікуди не посилали, оскільки після виходу із лікарні я поставлений в інваліди, але тільки на один місяць. 1 січня строк моєї інвалідності закінчився, і мене 5-го числа січня місяця викликали на комісію для визначення мого здоров’я і ступеня працездатності. Я на зазначеній комісії був, а результат який вийшов, ще не можу сказати. Учора ввечері ходив до нарядника (нарядник – це особа в роті, яка наряджає на роботу ув’язнених), але виявляється, що ще списки не отримано. Здоров’я моє тепер поправилося і сили зміцніли. У роті, де я перебуваю, умови життя хороші. Харчування задовільне. Сухарів мені вистачить надовго, грошенята у мене теж є, на руках близько десяти рублів. Тому про мене не турбуйтеся: я, слава Богу, ситий і всім задоволений. Дорога Фроню, Ніно і Віро! Трохи місця залишилося, але напишу вам кілька рядків. Написав би вам багато, але, згідно з правилами, писання моє обмежене цим листком паперу. По-перше, вітаю дорогу доньку Ніну з днем Ангела, а вас з дорогою іменинницею. Дай Бог вам здоров’я і всякого благополуччя. Спасибі, Фроню, за листок, пишіть мені і не забувайте мене. Бережи Ніну і Віру.

Адреса моя: місто Красно-Вишерськ Уральської області. Управління вишерських виправно-трудових таборів ОДПУ 1-ша рота, в’язню Бойкову Івану Яковичу.
Поки що до побачення.

8 лютого 1933 року.

Дорога мамо, Фроню, Ніно, Віро, сестро Нюто і брате Яшо!

Шлю вам свій привіт і бажаю вам від Бога здоров’я, щастя і всякого благополуччя в житті. Що ж стосується мене, то я, слава Богу, живий, здоровий і благополучний. Живу ще, як і раніше, без змін. Поміщений в ту саму 1-шу роту для відпочивальників. На роботу ще не ходжу, тільки недавно, так не більше тижня, став чергувати у своїй роті вісім годин на добу. Харчування, слава Богу, у нас в роті хороше, те саме, що писав вам у раніше надісланих листах. Тільки хліба стали видавати менше: раніше давали 700 грамів, а тепер дають 500 грамів, зменшили білого хліба на 200 грамів. Але, слава Богу, мені хліба вистачає. Тож ваші сухарики, отримані мною в листопаді місяці, я майже не чіпав. Тому поки що мені нічого не надсилайте – ні грошей, ні сухарів. У минулому листі за січень місяць я вам писав, що був на комісії для визначення здоров’я мого; після цього тижнів за два всім інвалідам була ще комісія, на яку мене теж викликали. На останній лікарській комісії мені дали 3-тю трудову категорію; 1-ша категорія означає добру працездатність, 2-га категорія – працездатність менш сильну, 3-тя категорія – працездатність поганої якості, і, нарешті, слідом за 3-ю категорією йдуть інваліди – непридатні до праці. Отже, на важку роботу мене не пошлють тепер. Хоча на все воля Божа.

Шлю вам свій привіт і побажання від Господа Бога здоров’я і всякого щастя та благополуччя. Фроню! бережи, будь ласка, Ніну і Віру, не ображай їх. Ось уже два роки минуло моєї розлуки, і за цей час Віра вже стала велика, а про Ніну й говорити не доводиться. Якщо, Господь дасть, прийду додому, мені їх і не впізнати, та і їм мене теж буде важко впізнати, бо мене обстригли наголо і поголили. Тут у таборі щомісяця стрижуть і не дозволяють відрощувати волосся на голові й бороду всім узагалі ув’язненим, за рідкісними винятками. Я, слава Богу, живий і здоровий, чого і всім вам бажаю.

Адреса моя колишня, поки прощавайте.

Залишаюся люблячий вас ієрей Іоанн Бойков.

1933 року лютого 27 дня.

Вітаю, дорогі рідні: мамо, Фроню, Ніно, Віро, сестро Нюто і брате Яшо!

Шлю я вам з любов’ю свій низький привіт і бажаю вам від Господа Бога отримати милості, здоров’я і всякого благополуччя в житті. Дорогим донькам Ніні та Вірі посилаю своє батьківське благословення і бажаю їм рости здоровими та молю Господа Бога, щоб Він, Всемилосердний, дарував їм щастя, здоров’я та всіляке благополуччя в житті. Я поки, слава Богу, живий і благополучний, здоров’я моє покращилося. Із 1-ї роти 14 лютого цього року мене перевели до 27-ї роти, на роботу поки ще не ходжу. Харчування в 27-й роті поганіше, ніж в 1-й, але, слава Богу, я задоволений тим, що отримую. На сніданок тут не дають нічого, але я, як хворий на цингу, отримую вранці вінегрет. Обід із двох страв: перше – щі або суп (пісні), друге – трохи картоплі та частка риби, на вечерю дають суп або що-небудь на подобу цього. Хліба дають тільки 550 грамів. Взагалі в цій роті ув’язнені одужують, але ще не зовсім одужали, тому на роботу не ходять і харчуванням, порівняно з іншими ув’язненими, користуються більш поліпшеним, але, звісно, харчування тут не таке, як у 1-й роті, – там було краще, ніж тут. Якщо можна, то надішліть мені сухариків і маленько яблук сушених; білих сухарів не треба, надішліть тільки чорних, і цукру теж не треба надсилати, грошей не надсилайте, їх все одно не видають. Хліб тут дуже дорогий. Сухарики, які ви мені надіслали в листопаді, я все беріг і не торкався, а тепер, з переведенням на інше харчування, став вживати. Взагалі, чого не можна дістати і що дуже дефіцитне із їстівних продуктів, того не надсилайте, а тільки надішліть чорних сухариків.

Пишіть мені, як ваше здоров’я і як живете. Дуже я дбаю, люба мамо, про Ваше здоров’я і молю Господа, щоб Він, Всемилосердний, подовжив Ваше життя і зміцнив тілесні сили Ваші. Через мене не засмучуйтеся: я, слава Богу, ситий, перебуваю в сприятливих умовах. Можливо, з милості Божої, чи не відпустять навіть додому. Погода тут стоїть дуже холодна, морози доходять до 50 градусів. Напевно, і у вас теж не тепло.

Залишаюся люблячий вас ієрей Іоанн Бойков.

Березень 1933 року.

Христос воскресе!

Дорогі рідні: мамо, Фроню, Ніно, Віро, брате Яшо, сестро Нюто!

Вітаю вас зі святом Світлого Христового Воскресіння і бажаю зустріти та провести його в радості й душевному спокої, а також бажаю вам здоров’я і всіх милостей від Господа Бога. Дорогих доньок Ніну і Віру міцно цілую, посилаю їм своє благословення і бажаю їм щастя та радості в житті. Хотілося б мені дізнатися, як ви всі поживаєте, чи всі живі та здорові і чи немає чогось у вас нового в житті. Але, на жаль, листів від вас не отримую ось уже три місяці. Причиною цієї обставини є моє переведення із роти до роти; спочатку я перебував у 1-й відпочинковій роті, із 1-ї мене перевели до 4-ї відпочинкової роти (а в 1-й роті влаштували лазарет), із 4-ї роти мене перевели 14 лютого у 27-ту неробочу роту, де я перебував до 22 березня, а потім мене відправили із Вішери на етап у табірний пункт Суянково, який знаходиться у п’яти верстах від Вишерська, наразі там, де я й розміщаюся. Пункт цей упорядкований, є багато майстерень: шевська, столярна, слюсарна, ковальська, кравцівська і цегельний завод. Народ тут перебуває не дуже міцного здоров’я – 3-тя категорія та інваліди. На важку роботу не посилають, а робота так звана легка і більше з доброї волі, ніж з примусу. На роботу мене ще досі нікуди не посилали, ось уже рік минув часу, як нічого не працюю, а тепер, слава Богу, я одужав, почуваюся задовільно, сили зміцніли, тож думаю встати на якусь роботу, хоча в цьому табірному пункті примусу немає на роботу, але тим, хто працює, віддають перевагу в сенсі видачі продовольчого пайка. Дають побільше хліба (неробочому – 400 грамів, а робочому – 550 грамів) і дещо із кіоскового забезпечення. У листі, надісланому мною в лютому, я просив вас надіслати мені чорних сухарів. Якщо можна, то надішліть (білих сухарів не треба, самих чорних), даремно собі не завдавайте збитків, купуючи дорогі продукти, без них можна обійтися: не той тепер час, щоб їсти булки та цукор, вони коштують дуже дорого. Ще напишу вам, що 2 березня я був на прокурорській (так званій центральній) лікарській комісії. Зазначена комісія була у 27-й неробочій роті. Чи не пошле Господь милість, можливо, відпустять мене. Інвалідів і взагалі людей неміцного здоров’я відпускають із табору.

Залишаюся люблячий вас ієрей Іоанн Бойков

1933 року травня 30 дня.
Дорогі рідні: мамо, Фроню, Ніно, Віро, брате Яшо і сестро Нюто!
Будьте здорові, благополучні та щасливі в житті. Дорогим донькам Ніні та Вірі посилаю своє батьківське благословення і бажаю з милості Божої жити і рости здоровими та благополучними в житті. Про себе напишу вам, що моє здоров’я з милості Божої поправилося і так покращилося, що я почуваюся не гірше, ніж раніше. Я все ще перебуваю в Суянкові, працювати ходжу щодня, за винятком днів відпочинку, які бувають на сьомий день. Працюю тепер у лісі як лісоруб (а раніше носив сучки і дрова). Робота не важка. Норми виробітку немає, тож сили не виснажуються, а, навпаки, поправляються, чому сприяє чисте повітря соснового лісу, сонце і тепло. Слава Богу, я зараз поки що дуже задоволений своїм становищем і дякую Господу за Його щедрі милості до мене, грішного. У травні місяці харчування мені було хороше як лісорубу (вважається важка праця), видавали посилене харчування: хліба 750 грамів, обід і вечеря теж більше, ніж іншим, а ось дні два тому назад хліба зменшили на 100 грамів: замість 750 грамів, почали давати 650 грамів, але ця видача тепер вважається хороша, більшість отримує 550 грамів, а хто зовсім не ходить на роботу, той отримує тільки 400 грамів хліба. Сухарики ще мене підтримують, а також і сушені яблучка дуже хороші. Дорога мамо, якщо будете мені посилати посилку, то надішліть мені самих сухарів чорних і ні для чого іншого собі збитків не завдавайте, мені нічого більше не потрібно. У квітневому листі я помилково написав вам надсилати посилку мені на місяць раз – краще за все на два місяці раз, а найкраще, поки я не напишу про необхідність посилки. І ось таким чином, якщо, люба мамо, посилку Ви відправили, то більше ні брат, ні Ви, ні Фроня, одним словом, ніхто, не надсилайте мені, поки я вам не напишу, що маю потребу в посилці. Спасибі вам, що ви мене не полишаєте і дбаєте про мене. За це і Господь вас не залишить. Бажаю вам усіх благ і милостей від Всещедрого Творця і Захисника нашого Господа Бога, Якого прошу і молюся за всіх вас постійно…

28 липня 1934 року.

Дорога мамо!
Я, слава Богу, живий і здоровий, із Суянки мене відправили 25 липня на етап до Вишери, а зараз, 28 липня вранці о п’ятій годині, із Вишери відправляють не знаю куди. Про мене не турбуйтеся. Я здоровий і благополучний. Привіт усім рідним. Де буду перебувати, я напишу.

Бойков”.

Хоч і заспокоював отець Іоанн своїх рідних, але здоров’я його було підірване, туберкульоз давався взнаки, і за важкої роботи це виявилося смертельним. Незабаром після цього листа отець Іоанн помер.

Знайшли помилку