Священномученик Іоанн Ансеров, пресвітер

Місяця квітня на 23-й день

Священномученик Іоанн народився 8 вересня 1873 року в селі Чарус Касимовського повіту Рязанської губернії в сім’ї паламаря Успенської церкви Дмитра Максимовича Ансерова і його дружини Єлизавети Якимівни. 1887 року Іван закінчив за першим розрядом Касимовське Духовне училище, 1893-го – Рязанську Духовну семінарію і був призначений учителем у Лубоноську церковнопарафіяльну школу. 1894 року Іван Дмитрович був висвячений на диякона до Успенської церкви в селі Чарус, 27 липня 1897 року – на священика до Преображенського собору в місті Спасську Рязанської губернії. Того ж року отець Іоанн був призначений на посаду законовчителя нижніх чинів управління Спаського повітового військового начальника і безоплатного виконавця для них треб. У 1898 році він був призначений на посаду законовчителя Спаського жіночого початкового училища і обраний скарбником Братства Всемилостивого Спаса при Преображенському соборі. У 1913 році отець Іоанн був призначений викладати Закон Божий у Спаську жіночу гімназію. Був возведений у сан протоієрея.
До Преображенського собору за радянських часів було приписано невеличку дерев’яну Успенську церкву, яку називали Боровою через ліс, у якому вона була розташована; при ній мешкало близько десятка монахинь, які наглядали за храмом.
Наприкінці двадцятих років влада приступила до закриття всіх храмів у місті. У 1929 році голова міської ради запропонував вірянам передати Успенську церкву під зсипання зерна; для обговорення цього питання було скликано церковну раду, яка запропонувала відрядити священика і старосту храму на переговори з представниками влади. Після цього додому до отця Іоанна прийшов редактор місцевої газети і, розмовляючи з ним на різні теми, між іншим сказав, що і Преображенський собор неодмінно буде закрито.
У лютому 1930 року в собор з’явилася послана владою комісія, і стало зрозуміло, що замишляють щось серйозне. Отець Іоанн порадив громаді направити своїх представників із клопотанням до Москви. Після поїздки до Москви влада хоча й не дала жодної офіційної відповіді на письмове клопотання вірян, але храм не закрили.
Успенська церква знаходилася на краю кладовища і не була обгороджена; у дзвіниці, що стояла окремо, не було замка, і навколишні хлопчаки вільно проникали всередину, а монахиням, які жили поруч, не раз на день доводилося оглядати дзвіницю і храм, а також зачиняти двері дзвіниці на палицю. Дзвін дзвонів до цього часу безбожники вже заборонили.
27 травня 1931 року протоієрей Іоанн звершив в Успенській церкві літургію, яка, розпочавшись о сьомій годині, закінчилася о пів на дев’яту. Удень храм і дзвіницю кілька разів оглядали черниці, але нічого підозрілого не помітили. Близько третьої години дня загорілася дзвіниця, і полум’я швидко перекинулося на храм. У результаті дзвіниця і дерев’яний храм повністю згоріли, врятовані були тільки ікони. Оскільки пожежа почалася всередині дзвіниці і на значній висоті, то в багатьох виникла думка про підпал, і містом поповзли чутки, що храм підпалили безбожники, щоб звинуватити в підпалі вірян.
За три дні, 31 травня, протоієрея Іоанна Ансерова, старосту храму і дванадцятьох черниць заарештували й помістили до в’язниці в місті Спасську; їх звинуватили в антирадянській діяльності та підпалі храму.
Вислухавши запитання слідчого, протоієрей Іоанн сказав: “На питання позбавлення мене права голосу, правильно це чи ні, дати вичерпну відповідь не можу, важко. Хоча вважаю, що, напевно, у держави погляди далекоглядніші, ніж у нас. Питанням розкуркулення, оскільки і мене спіткала та сама доля, був незадоволений, але свій нарікання і обурення я на широке коло людей не виносив. Сучасною владою і заходами, які вона проводить, душевно був незадоволений… З черницями Борової церкви та Соборної церкви жили між собою добре… ми у своєму колі ніколи не обговорювали питання про збереження Борової церкви, знаючи про те, що якщо щось і буде зроблено, то, значить, то буде на догоду Господу, але в наших інтересах було збереження собору – для більшої зручності для вірян. Щодо податкової політики і взагалі, що податки завжди бувають великі і церква за своїми доходами не може їх погасити, то мною робилися звернення до вірян щодо посилення пожертвувань з метою погашення боргів державі”.
Одна зі свідків обвинувачення показала, що “Ансеров у момент виселення куркулів, а особливо коли вони сиділи в клубі шкіряників, говорив: “Ось мучениці Божі. Яке ж вони зло зробили комуністам, що їх виселяють?” І тут же додав: “І нас, напевно, будуть виселяти; у самих справа не клеїться, соціалізм не будується, і вони зривають зло на них і на нас”. Дружина Ансерова, Марія Григорівна, навіть готувалася до виселення і сушила сухарі”.

30 червня 1931 року слідство над священиком, старостою храму і черницями було закінчено. В обвинувальному висновку слідчий написав: “Гуртожиток черниць заміської Борівської церкви і Спаського міського собору є нічим іншим, як нелегальною громадою черниць монастирського типу, з усіма правилами монастирського і келійного життя. До того ж їхній гуртожиток слугує притулком і збіговиськом усього антирадянського елемента: куркульства, торговців, розкуркулених тощо. як міста Спаська, так і навколишніх сіл, куди збираються під виглядом здійснення релігійних обрядів і ведуть бесіди на різні антирадянські теми… критикують заходи радянської влади і за посередництвом же парафіян поширюють різного роду контрреволюційні антирадянські чутки, спрямовані на зрив заходів радянської влади та господарсько-політичних кампаній, а також на створення серед населення ворожого ставлення до радянської влади, як влади “антихриста” і безбожників, що ведуть народ хибним шляхом сатани, намагаючись усе це обґрунтувати і довести парафіянам на основі різного роду “священних” писань, проповідуючи швидку кінчину світу за гріхи і справи більшовиків-“антихристів”, називаючи всі заходи радянської влади справами “антихриста”, використовуючи водночас усі засоби церковно-монастирського вжитку, релігійні забобони і фанатизм парафіян…
Ґрунтуючись на тому… що у пресі з’явилися нотатки про закриття церков і передачу їх під культурні вогнища організованого населення, не вживали жодних заходів до створення та придбання протипожежного інвентарю при заміській Боровській церкві…
27 травня 1931 року… вчинили навмисний підпал заміської Борівської церкви, що перебувала під охороною черниць, які проживали поруч із нею в будинку…
З метою ж прикриття навмисного підпалу церкви, учасники угруповання поширювали провокаційні чутки про те, що церкву підпалили самі комуністи і колгоспники з тією метою, щоб звільнити церковну ділянку під свій колгосп, намагаючись цим самим збурити віруючих проти радянської влади, компартії і колгоспників і уникнути покарання за підпал церкви…”.
9 серпня 1931 року трійка ОДПУ засудила протоієрея Іоанна до п’яти років заслання до Казахстану, і він був відправлений у глухе село в Чимкентську область.
Наприкінці 1934 року протоієрей Іоанн повернувся із заслання і знову став служити в Преображенському соборі, який залишався в цей час останньою діючою церквою в місті.
Безбожники руйнували і знищували не тільки храми, де відбувалося богослужіння, а й усе, що було пов’язано з історією та культурою російського народу.
“Особі свіжій, сторонній і авторитетній, ми думаємо, на місці яскравіше постане картина убозтва пропонованої старої церквушки, що стоїть на цвинтарі, – зі зруйнованим фасадним кам’яним муром, цегла від якого взята міською радою на свої будівельні потреби, зі зруйнованими надмогильними пам’ятками, хрестами й ґратами… – писали віряни в черговій своїй скарзі. – Міськрада від 15 грудня 1934 року постановила: “Зважаючи на нестачу цегли для будівництва знести стіну на цвинтарі, вживши цеглу для будівництва, замінивши огорожу дерев’яною”. До сих пір огорожа не відновлена, і цвинтар перебуває під загрозою великої руйнації, а цвинтар у нас один – для всіх”.

23 лютого 1935 року Президія Московського обласного виконкому, до відання якого входило тоді місто Спаськ, ухвалила рішення про закриття Преображенського собору. Віряни, опротестовуючи це рішення, направили вищій владі скаргу. Вони писали: “8 березня 1935 року Виконавчий орган релігійної громади Соборної церкви міста Спаська… був покликаний до приміщення РІКу, і йому було оголошено постанову Московського облвиконкому про закриття… Собору в місті Спаськ… причому зміст цієї постанови був тільки прочитаний, а копії її не видано. Вилучається будівля Собору з користування релігійної громади з метою її потреби для звукового кіно і влаштування водокачки, а релігійній громаді запропоновано взяти в користування будівлю старої, дерев’яної церкви… яка до цього часу – понад п’ять років – перебувала під зсипанням зерна… На передвиборчих та виборних зборах до Міськради у пунктах “наказу” ставився “пункт” про відібрання чи закриття Собору і голосувався. Віряни, які були на зборах, могли тільки частково висловлюватися негативно з цього питання, тобто за залишення Собору за вірянами… Ось у такий спосіб, імовірно, зібралася значна кількість голосів начебто за відібрання Собору на виконання пункту “наказу” та подана в якості матеріалу в обласну комісію з розгляду релігійних питань… Віряни… звернулися в обласну комісію зі своєю заявою із доданням підписів вірян у кількості 1541; у цій заяві було викладено клопотання про залишення в користуванні вірян Собору… С
Однак, незважаючи на скарги вірян, Президія ВЦВК постановила собор закрити. У відповідь віряни направили нове клопотання. “30 вересня 1935 року, – писали вони, – місцевою владою в нас вилучено Соборний храм – єдиний у всьому місті, де віряни знаходили собі розраду. Крім цього храму, в місті є ще стара дерев’яна цвинтарна цвинтарна церква, яка вилучена місцевою владою близько семи років під засипку зерна…
Які мотиви чи яка потреба змусили місцеву владу вилучити останній храм? Потрібно справедливо сказати, що Соборний храм з усім начинням і цінностями був за договором зданий суспільству вірян, його утримували в належному порядку, і цінності охороняли за всіма правилами радянської законності.
Нині цей Соборний храм приведений у найгірший стан – так, наприклад, половина його, звана теплою, зайнята Райспоживспілкою під склад різних товарів, і в цій половині весь іконостас зламано та знищено, начебто після якоїсь навали іноплемінних. У другій половині Собору, званій холодною, насипано зерно… іконостас частково стоїть, але ікони з нього вилучено і продано. Цінності і весь інвентар і все майно… вивезено.
Усе вище описане відбувалося без відома громади вірян, які ось уже сьомий місяць клопочуть перед місцевою владою про повернення храму… але місцева влада або не хоче, або просто маринує масу під приводом: як звільню, так віддам…
Віряни не зупинилися на цій розтяжній відповіді – неодноразово зверталися до ЦК, де отримували відповіді більш задовільні, – але становище справи залишається в нерозв’язному стані.
Товариство віруючих мислить, що в Радянському Союзі не може бути такого мерзенного ставлення до маси до 3000 осіб…
На підставі вище викладеного товариство віруючих просить ЦК надати йому реальну допомогу в поверненні храму, так як такий узятий без відома віруючих і без мотивів…”.
Влада все ж таки постановила замість собору віддати віруючим цвинтарну Вознесенську церкву, але голова Міської ради розпорядився не віддавати і її.
13 липня 1936 року віряни знову відправили скаргу до ВЦВК. “З жовтня 1935 року після закриття в Спасську останньої парафіяльної церкви… до теперішнього часу ми, віряни міста Спаська, в числі понад 2500 осіб, позбавлені можливості задовольняти свої релігійні потреби через відсутність молитовної будівлі.
Після цілої низки клопотань ВЦВК розпорядився надати нам, вірянам, цвинтарну польову польову дерев’яну церкву, яка була під зерном понад сім років. З лютого цього року ми, віряни, ніяк не можемо отримати у своє користування і цього храму. Голова Міськради Обухов під різними приводами справу передачі храму затягує, посилаючись на те, що зерно дівати нікуди. Нарешті, у червні зерно відвантажено, з боку вірян 11 червня подано до Міськради заяву про готовність прийняти будівлю… Минає місяць, і Обухов, який обіцяв неодноразово виконати наказ ВЦИКу і вшанувати прохання вірян, як очевидно, зовсім не має наміру нам передати цвинтарний храм, – готуючи його знову під засипку зерна.

Відчуваючи гостру, нагальну потребу в молитовному приміщенні… і не одержуючи на місці належного задоволення ні від Міськради, ні від прокурора, ми знову звертаємося до ВЦВК і просимо підтвердити розпорядження голові Міськради Обухову без затримки здати польову цвинтарну церкву нам, вірянам, щоб за літній час ми могли пристосувати її для своїх релігійних потреб. Ходіння по сусідніх церквах за 4 і 5 кілометрів далеко не задовольняє нас, викликає скорботу й образу при усвідомленні тієї свободи віросповідання, про яку згадується в конституції. Така численна громада віруючих – і не має спеціального приміщення для своїх молитовних зібрань за наявності наявного вільного цвинтарного храму!
Для зерна в місті Спасську дуже багато є складів, і пора б голові Міськради Обухову привести у виконання розпорядження ВЦВК – передати нам, віруючим, цвинтарну церкву”.
23 липня 1936 року у відповідь на запити ВЦВК голова Міської ради відписав, що прохання вірян задоволено.
У розпал гонінь на Російську Православну Церкву співробітники НКВС розпочали чергові арешти священиків міста Рязані та області. 5 лютого 1938 року вони заарештували священика Олександра Свєтлова, який служив в одному із сіл Рязанської області і з 1919 року був секретним інформатором НКВС. Слідчий заявив йому, що з метою припинення ворожої діяльності інших осіб заарештований повинен дати відповідні свідчення. Той погодився і підписав протоколи зі свідченнями, написаними слідчим. Потім лжесвідок записав під диктовку слідчого додаткові свідчення, за що йому було обіцяно звільнення.
Ґрунтуючись на подібних лжесвідченнях, співробітники НКВС 21 лютого 1938 року заарештували протоієрея Іоанна Ансерова, помістили до в’язниці в місті Рязані та відразу ж стали допитувати.
– Слідство має дані, що ви, будучи контрреволюційно налаштованим, серед населення вели контрреволюційну агітацію. Ви підтверджуєте це? – запитав священика слідчий.
– Ні, не підтверджую, контрреволюційної діяльності серед населення я не вів, – відповів отець Іоанн.
– Ви даєте невірні свідчення. Слідством встановлено, що ви є активним учасником контрреволюційної організації. Дайте правдиві свідчення.
– У контрреволюційній організації я ніколи не перебував і не перебуваю.
– Ви продовжуєте давати невірні свідчення. Вам зачитують витяг зі свідчень обвинуваченого Свєтлова Олександра Сергійовича, що до складу контрреволюційного церковно-повстанського угруповання міста Спаська входив священик Ансеров… Ви підтверджуєте цю частину свідчень Свєтлова?
– Ні, не підтверджую. Показання обвинуваченого Свєтлова неправдоподібні.
– У вас що, погані взаємини зі Свєтловим?
– Ні, взаємини мої зі Свєтловим нормальні, сварок і особистих рахунків із ним не мав і не маю.
3 квітня слідчі влаштували очну ставку священика Олександра Свєтлова з отцем Іоанном.
– Дайте свідчення про контрреволюційну діяльність Івана Дмитровича Ансерова, – звернувся слідчий до Свєтлова.
– Мені добре відомо, – відповів той, – що Іван Дмитрович Ансеров, так само як і я, вороже налаштований до чинного радянського ладу та комуністичної партії; входячи до нашої контрреволюційної повстанської організації церковників, він серед громадян міста Спаська систематично протягом низки років проводив антирадянську діяльність, зводив наклеп на радянську владу та комуністичну партію… Окрім того, як учасник контрреволюційної організації, відвідував нелегальні збіговиська нашої організації, де також висловлювався щодо необхідності ведення війни….
– Ви підтверджуєте свідчення Свєтлова? – запитав отця Іоанна слідчий.
– Ні, я цього не підтверджую, оскільки я в контрреволюційній організації не перебував і антирадянською діяльністю не займався.
8 квітня 1938 року слідство було закінчено. 23 квітня Особлива Нарада при НКВС засудила протоієрея Іоанна до восьми років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. 27 травня 1938 року його з черговим етапом доставили в Карлаг. У важких умовах ув’язнення він швидко втратив здоров’я, і його, як такого, що втратив працездатність на 90%, перевели до групи інвалідів. Протоієрей Іоанн Ансеров помер у Карлазі на табірному відрядженні Бурма 6 травня 1940 року і його поховали в безвісній могилі.