Священномученик Ілля Четверухін, пресвітер

Місяця грудня на 5-й день

Священномученик народився 1886 року в сім’ї вчителів. Читання духовних книг привело його до серйозних роздумів про сенс людського життя. Згодом в одній зі своїх проповідей він розповів, як ще дев’ятнадцятирічним студентом читав праці святителя Феофана Затворника, які його вразили до глибини душі. Інтереси духовні та релігійні стали відтоді для Іллі Миколайовича переважними, і він, залишивши університет, влітку 1907 року склав екстерном іспити за весь курс Духовної семінарії та вступив до Московської Духовної академії. 1908 року Ілля Миколайович одружився на Євгенії, в них народилося 6-ро дітей. 1911 був рукроположений в священицький сан.

Ставши настоятелем Миколо-Толмачівського храму в 1919 році, отець Ілля знайшов його в тяжкому стані. Багаті парафіяни, які раніше були благодійниками храму, або померли, або у зв’язку з цивільними смутами поїхали, а в їхніх будинках оселилася біднота. Диякон і псаломщик звільнилися. Не було ні дров, ні муки, ні свічок, ні дерев’яної олії для лампад, ні церковного вина. Першої зими храм не опалювався і всередині іскрився від інію. Богомольців майже не було. Але все ж таки завжди було трохи борошна, олії та вина, і служба не припинялася. Отець Ілля вирішив служити щодня. Служби проходили благоговійно, урочисто, спокійно та суворо. Отець Ілля докладав багато зусиль, щоб кожне слово, вимовлене у вівтарі або на кліросі, дійшло до тих, хто молиться.
Поступово до храму стало приходити та приїжджати дедалі більше людей. З’явилися помічники та помічниці. Особливо приваблювала особистість священика – його доброзичливість, розум, всебічна освіченість та особиста чарівність. Сповідь отець Ілля проводив на кліросі, сповідуючи індивідуально та докладно, часто пропонуючи поради та повчання. І поступово склалося суспільство людей, які любили і поважали одне одного, прив’язані до храму та до свого духовного отця. Усі парафіяни з радістю брали участь у прибиранні та прикрасі храму, у співі та читанні. Аналої з книгами стояли вже не на кліросі, а в храмі, тому що священикові хотілося, щоб якомога більше тих, хто молився, брало участь у богослужінні.

Протоієрей Ілля так описував у 1924 році становище в храмі в листі до єпископа Звенигородського, вікарія Московської єпархії Миколи (Добронравова), просячи нагородити найбільш старанних парафіян: «Незабаром буде п’ять років, як я вступив до Толмачевської парафії. Важко мені було розпочинати своє тут служіння. Першого ж року я залишився один із причту. Один із псаломщиків помер, інший перейшов у багату парафію, диякон поїхав у хліборобні губернії і прийняв там сан священика, просфорня відмовилася пекти просфори і поїхала з приходу, трапезника, сторожа і дзвонаря не було при моєму вступі. Бог не залишив мене і розташував серця парафіян допомогти мені. Парафіяни дзвонили на дзвіниці, прибирали вулицю біля храму, пекли просфори, читали та співали у храмі. І парафіяльне життя в Толмачах не тільки не згасло, а розгорілося, не померло, а розквітло».
Спів у храмі був заведений простий, повсякденний, без химерності. Читання було неспішне, чітке та гучне. По можливості повно дотримувався богослужбовий статут, тож старообрядники, що жили по сусідству, почали заходити до храму. Проповіді отець Ілля вимовляв не лише за літургією, а й за кожною майже службою. Іноді це було слово прочитаний євангельський чи апостольський текст чи відповіді на запитання парафіян. У цих випадках отець Ілля, не готуючись заздалегідь, припадав на кілька хвилин головою до святого престола і виходив на амвон. Говорити він міг і годину, і півтори. Мова його лилася вільно, слова звучали ясно та переконливо. Вони доходили до всіх присутніх у храмі і глибоко проникали у їхні душі. Перед святами та постами темою проповіді ставала подія майбутнього свята. Задля свідомого сприйняття заздалегідь лунав текст майбутньої служби. Отець Ілля не забував нагадувати парафіянам, щоб дякували Богові за все – за себе, за інших, за отримані блага: здоров’я, майно тощо.
В одній із проповідей отець Ілля сказав: «Дехто каже: ми не наважуємося говєти, бо боїмося не виправдати довіри Господа, бо, отримавши прощення і милість Божу, знову ображатимемо Його і тільки більше осуд зберемо на свою голову; краще вже зовсім утриматися від причастя, не обманюючи Господа. Але такий погляд містить у собі протиріччя.
Ті, хто говорить так, чекають на диво, якого не вимагає від них Господь: вони хочуть відразу після сповіді і Святого причастя зробитися зовсім іншими, щоб зло вже не притягувало їх, а добро тягло до себе і щоб творити його без будь-якої праці. Але це буде насильство над людською грішною природою, якщо людина без будь-якої праці стане доброю, і жодної ціни в Божих очах не матиме. Господу важливе наше добре вчинення, наше бажання стати на шлях добра. Він ніколи насильно не змушує людину йти цим шляхом.
Але скажуть: ми маємо добре бажання виправитися, і в поєднанні з благодаттю Божою це бажання має зробити зміну в нас, чому ж цієї зміни не бачимо? Чому ми залишаємося такими ж грішними після таїнства покаяння і причастя, не відчуваємо жодної зміни на краще? Але це каже нетерпіння. Неможливо вимагати одразу зміни всієї істоти; гріховні навички, пристрасті не можуть одразу залишити душу.
Ця зміна відбувається поступово, повільно, непомітно самої людини. Насіння кинуто в землю, і людина спить, і встає вночі та вдень, і як насіння сходить і росте, не знає він (Мк. 4:27). Ціле життя потрібне, щоб виросло це насіння і стало міцним деревом. Можливо, таємниця термінів життя обумовлена зростанням цього дерева. Господь ніби стоїть над нами і стежить за тим, як розвивається цей поки що слабкий паросток під дією благодатної вологи та тепла; і коли він виросте та зміцниться, Господь і припиняє життя наше.
Ми маємо вірити у свій порятунок. І наше добре бажання, наша віра, з якою ми підходимо до Святої Чаші, наші молитви – все це не пропадає даремно, все це зберігається і збирається в глибині нашого єства, де відбувається зародження нової людини. Нехай ця людина ще мала, ще немовля, яке не може поки ворушити ручками і ніжками, яке живе ще внутрішньоутробним життям в утробі нашого духу, але важливо, що це немовля народилося, важливо, що у нас є здатність жити вічним життям, і ця здатність , це життя підтримується у нас Святою Церквою. Таїнства, молитви, Пости – все це становить харчування нової людини, яка росте і розвивається, можливо, непомітно для нашого погляду. І якщо після дратівливості, злості до рідної матері, наприклад, або інших почуттів стару людину раптом є ніжність до неї, то це вже не стара людина каже, а це починає ворушитися нова людина. Царство Боже успадковує нову людину, яка відкриється в нашому єстві після смерті».

У той час як у храмі йшло глибоке духовне життя і перебудова душ людських і підносилися гарячі молитви до Бога про мир і благополуччя рідної країни, навпроти церкви двері до дверей у будівлі колишньої церковноприходської школи, перетвореної на клуб імені Карла Маркса, велася антирелігійна пропаганда: і розвішувалися гасла, які закликають до насильства та диктатури. Під церковні свята влаштовувалися антирелігійні заходи, і тоді назустріч хресному ходу рухалася хода з богохульними транспарантами, на адресу парафіян, які молилися, мчали глум і лайки, а в священика кидали каміння.
У роки у зв’язку з декретом про загальну трудову повинность священик та її дружина мали влаштуватися працювати, оскільки служба у церкві такою не вважалася. Батько Ілля влаштувався науковим співробітником у Третьяковську галерею, а Євгенія Леонідівна почала працювати діловодом у Всеобучі. Священик та його дружина рано-вранці йшли до храму, потім – на посаду, потім знову йшли до храму і вже після цього – додому. На початку 1924 року влада запропонувала отцю Іллі залишити храм або піти з роботи у Третьяковській галереї. Священик прийшов додому засмучений, а його дружина перехрестилася і з полегшенням сказала: Слава Богу, Ілюша! Нарешті ти не роздвоюватимешся, а станеш справжнім батюшкою!» З цього часу священика записали в позбавлення, позбавивши будь-яких цивільних прав. Відповідно до цього відібрали в будинку частину кімнат, а дві обклали величезним податком. На допомогу прийшли парафіяни, які всіляко прагнули полегшити життя сім’ї.

18 грудня 1932 року, напередодні дня пам’яті святителя Миколая, о 4-й годині дня в таборовому клубі сталася пожежа. Друзі священика знали, що в клубі в цей час був і отець Ілля, і попрямували шукати після пожежі його останки, але не змогли їх знайти.
Напередодні смерті отець Ілля, розмовляючи з ув’язненим лікарем Сергієм Олексійовичем Нікітіним[4], на прощання сказав йому: «Прохор Мошнін так говорив: “Стяжай мир душі, і біля тебе тисячі врятуються”. Я тут здобув цей світ душі, і якщо я хоч маленький шматочок цього світу привезу з собою до Москви, то і тоді я буду найщасливішою людиною. Я багато втратив у житті, я вже не боюся жодних втрат, я готовий щодня померти, я люблю Господа, і за Нього я готовий хоч живе на багаття».
20 березня 1933 року Особлива Нарада при Колегії ОГПУ вже після смерті протоієрея Іллі засудила його до трьох років заслання до Північного краю і направила розпорядження в табір – відправити священика етапом до міста Вологди для подальшого проходження покарання.