Священномученик Григорій (Лебедєв), Шліссельбурзький, єпископ

Місяця вересня на 4-й день

Священномученик Григорій народився в стародавньому місті Коломні Московської губернії 12 (24) листопада 1878 р. Народжене немовля назвали Олександром. Сім’я була велика. У майбутнього Владики було чотири брати і три сестри. Добра й благочестива мати заклала в душу майбутнього священномученика насіння віри й молитви. Вона рано померла від запалення легенів, і “подальше виховання дітей повністю взяв на себе батько, який прагнув вселити їм страх Божий і бажання виконувати заповіді”.
Олександр Лебедєв любив усамітнення. У вільний від богослужіння і навчання час він здійснював далекі прогулянки. Влітку щорічно ходив із Москви до Свято-Троїцької-Сергієвої Лаври, а з Коломни – до Голутвинського монастиря і до Спасської чоловічої обителі Рязанської єпархії.
У 1898 р. він закінчив Духовну семінарію і став готуватися до вступних іспитів до Московської Духовної академії. З благословення батька Олександр вступив у послушники в Різдвяний Бобреньов чоловічий монастир, де брав участь у читанні та співі під час усіх богослужінь.
Під час вступних іспитів до Московської Духовної академії він виконав завдання, але, вважаючи себе недостатньо підготовленим, перервав іспити і повернувся в Коломну. Незабаром він поїхав до Казані і поступив послушником у Спасо-Преображенський чоловічий монастир. Олександр Лебедєв був прийнятий вільним слухачем у Казанську Духовну академію. У 1899 р. він успішно витримав вступні іспити і став студентом Академії, яку закінчив 1903 р., за першим розрядом. Священний Синод призначив його викладачем гомілетики і літургіки в Симбірську Духовну семінарію. Тут він працював чотири роки, навчаючи майбутніх пастирів статутного богослужіння і проповіді.
Відчуваючи інше покликання, Олександр Лебедєв залишає Москву. Різдвяним постом, незадовго до великого свята Різдва Христового, його постригли в ченці з ім’ям Григорій єпископом Варфоломієм (Ремовим) у Зосимівській пустині Володимирської єпархії. Перші місяці послуху пройшли під керівництвом старця Митрофана.
Святіший Патріарх Тихон у Москві висвятив архімандрита Григорія на єпископа.
У Слові під час наречення на єпископа майбутній архіпастир висловив почуття глибокого благоговіння перед майбутнім таїнством і покірність Божественній волі: “завдання моє одне: незмінно перебувати в руслі Божественного Промислу, віддатися Богові безроздільно, усім єством, без міркування. Не озираючись назад, з вірою в невідворотність призначеного, я йду. Я йду, покірний Промислу, і нехай здійснитися таїнство Боже в безсторонньому суді Його. У думці моїй, у настрої моєму і язиком моїм одне слово – слово мовчання”. Святіший Патріарх Тихон направив нового Владику єпископом Шліссельбурзьким, вікарієм Петроградської Митрополії. “У пам’яті сучасників залишилися знаменні слова Патріарха при призначенні нового вікарія: “Посилаю вам перлину”. Незабаром Владика Григорій прибув до Петрограда”. Одночасно єпископ Григорій став намісником Свято-Троїцької Олександро-Невської Лаври. Це був час особливої активності ворогів Церкви – обновленців. Єпископ Григорій став стійким захисником Православ’я.

Як намісник Лаври Владика Григорій насамперед дбав про збереження традицій чернечого благочестя. Єпископ Григорій вирізнявся глибоким молитовним настроєм. Під час богослужіння лик його зберігав неземну безпристрасність, і водночас Владика буквально полум’янів у своїй молитві, підносячись розумом на незбагненну горню висоту…

До цього періоду архіпастирства відносяться проповіді єпископа Григорія, що дійшли до нас (1924-27рр.). Головні теми православно-церковної проповідницької традиції (християнська віра, любов, духовно-молитовне життя, боротьба з гріхом і покаяння, причащання Святих Христових Тайн, побожне ставлення до святинь та ін.) Владика Григорій розглядає з постійною свідомістю нових, вельми важких і складних, умов, у яких перебувають віряни, до яких звернено повчання. Так у Слові в 14-ту Неділю після П’ятидесятниці, розкриваючи духовний сенс притчі про покликаних на шлюбний бенкет, архіпастир наставляв: “Може, і ви, знехтувавши піднесеним покликом, надасте перевагу поклику тіла і пристрастей? Чи не обрали ви долю залишитися із земною здобиччю, нехтуючи потрібним і найціннішим?.. Тоді з огидою засудіть себе і зітхніть про Божі чертоги, про бенкет любові, про світло і радість, про чистоту і блаженство. І згадайте, що поклик любові йде і тепер, і тепер на вас чекає милосердя Отця: ідіть, палаци відчинені і все вже готове, трапеза рясна і солодкість її незмінна. Ви поспішіть на поклик любові! Зробіть, нарешті, вибір, гідний Бога, який вас кличе, і не ганебний для вас самих! Поспішайте робити вибір, поки ще говорить у вас совість, і ви розрізняєте світло і темряву, добро і зло. Поспішайте забезпечити собі місце на вечері Бога! І коли настане час, ви насолодитеся насолодою блаженної вічності в єдності люблячого і радісного Отця, торжествуючого Сина і всенаповнювального Духа Святого на нескінченні віки віків. Амінь”.
Слова єпископа Григорія завжди зігріті сильним і щирим почуттям, яке проповідник не намагається приховати. Відкриваючи духовно-моральну глибину євангельської притчі про таланти, Владика Григорій каже: “Тепер звернімося до нашої сумної землі. Що робиться тут? Як розкриваються Божі дари і як примножуються дані Богом таланти? Хіба не одна відповідь на ці питання: “Горе нам… Горе нам… Горе нам!” Усе перекручено, усе перетасовано до невпізнання, забуто і кинуто Боже! Свої цілі, свої шляхи… Хто пам’ятає про Божі таланти? Де вирощування їх? Замість торжества вічного йде жалюгідна гонитва за порожнім і обманним, і банкрутством ілюзій закінчується життя!”
Усі проповіді майбутнього священномученика пройняті упованням, надією на повну перемогу Божественної правди над злом: “Ви зараз чули, що було в Гадаріні. Це – царство смерті, царство неживих стежок і смердючих гробів, серед яких живе бранець зла (Мк. 5:5). І “цьому належить бути”. Але не бійтеся, не вагайтеся, виховайте в собі до цього царства відразу, жах, а самі стійте твердо, не вступаючи на берег смерті. Божою силою ви поставлені на берег життя, а сила ця всемогутня, зло перед нею безсиле. Бережіть же в собі зачаток цієї сили, зачаток Духа, і ви будете непереможні… Нехай навкруги вирує шквал зла, що розлилося, і сплески його навіть тебе досягають, але будь твердий. Не ворушись у бік смерті! Якщо ти витримаєш цей натиск зла і збережеш у собі Божественне насіння, то ти знесилиш зло… І в радості вигукніть зі святим апостолом Павлом: “І визволить мене Господь від усякого злого діла і збереже для Свого Небесного Царства. Йому слава на віки віків. Амінь” (2Тим. 4:18).”
Згідно з даними архіву ФСБ єпископ Григорій у Петрограді двічі заарештовувався. Перший раз у грудні 1924 р. як намісник Лаври “за несплату податків” і “продаж лаврської ризниці”. На суді тримався мужньо. Отримав невеликий термін і був звільнений 17 квітня 1925 р. Вдруге єпископа Григорія заарештували 31 березня 1927 року у груповій справі Пастирського училища. У цій справі, припиненій чекістами “за браком компрометуючого матеріалу”, Владику звинувачували за ст. 58/10 у створенні такого собі гуртка “Ревнителів істинного Православ’я”, члени якого нібито мали організовувати протести під час закриття владою церков”.

Владика Григорій вийшов на волю 19 листопада 1927 р. під час суперечок, що вже виникли і поступово наростали, навколо “Послання (Декларації) Заступника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) від 16 (29) липня 1927 р. Єпископ Шліссельбурзький Григорій не прийняв Декларацію і за богослужінням поминав тільки Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Петра, зарахованого нині Православною Церквою як священномученика до лику святих.
Владика Григорій дотримувався принципу не орієнтуватися на особистості. Тому він, поділяючи загалом позицію митрополита Іосифа (Петрових), не долучався до очолюваної ним групи єпископів і священиків. З митрополитом Сергієм єпископ Григорій прагнув зберігати нормальні, неупереджені стосунки. Але принципово незгодний із Декларацією і скорботний за тими розділеннями, які вона внесла в життя Церкви, він написав Заступникові Патріаршого Місцеблюстителя 28 лютого (ст. ст.) 1928 р. щирого листа, в якому закарбувалися його глибокі хворобливі переживання:
“Звертаю до Вас своє синівське прохання… Мені дуже важко, глибокошановний Владико, засмутити Вас відмовою сприйняти Ваші поради. Наша вчорашня розмова була предметом мого ретельного продумування, і я прийшов до одного рішення: цим я звертаюся до Вас з проханням звільнити мене від несення обов’язків Вашого намісника у Св. Троїцькій Алескандро-Невській Лаврі та зняти з мене керівництво Шліссельбурзьким і Дитяче-сільським вікаріатством зі звільненням на спочинок. Чотири з половиною роки перебування на служінні тут, чотири з половиною роки майже суцільних страждань, навчили мене ходити і визначатися тільки станом по совісті перед Лицем Божим. І тепер моя совість спокійна. Нехай мене судить Господь… Я залишаю Лавру, якій віддав свою душу, де було пролито стільки сліз, пережито стільки горя, але де водночас відчувалася невидима милосердна рука Божа, де молитви були від серця, де обвітрювало віянням безперервного єднання і любові, і де я відпочивав душею, зливаючись у молитві з серцями своєї пастви, яка так любить Лавру. Я залишаю гаряче улюблений мною клір, який завжди відплачував мені не по заслугах – своєю відданістю, любов’ю і послухом… Нехай пробачать мене, я буду молити їх про це. Нехай усі зрозуміють, що я безсилий зробити що-небудь інше. Ось чому спокійна моя совість. Нехай мене судить Господь”.
Владика Григорій поїхав на батьківщину, в Коломну, де багато працював над богословськими працями, серед яких центральне місце займає екзегетичний твір “Благовістя святого євангеліста Марка (Духовні роздуми)”. В одному з листів він називає цю працю “Євангельські образи”. Єпископ Григорій показує, що всі євангельські істини звернені до кожної людини, але душа має бути приготована до сприйняття Христового благовістя. “І коли душа потягнеться до Нього, тоді вона зрозуміє, що це Той, у Якого вона недостойна розв’язати ремінь взуття… Це – Бог. Тільки Бог може докорінно змінити людську нікчемність. І чиста душа розуміє це. Тільки Бог може вогнем винищити людський сморід і вдихнути подих нового життя віянням очисно-творчої сили Святого Духа”.
Протягом кількох місяців 1932 р. і початку 1933 р. Владика Григорій провів у підмосковному селищі Жайворонки (Білоруська залізнична залізниця), але влада чинила тиск на господиню будинку, і йому було відмовлено в житлі.
Навесні 1933 р. він оселяється в старовинному містечку Кашині. Час проходить здебільшого в богословських заняттях. Владика дбайливо опікується своїми духовними чадами, які приїжджали до нього. Зі збережених його листів видно яким духовно-чуйним, люблячим і мудрим наставником був він для них. Він прагнув вести їх шляхом християнського подвигу, неминучість якого для всіх учнів Христових у ті роки пов’язана була насамперед із жорстокими гоніннями на Церкву: “Шлях за Христом є хрест, є безперервний подвиг, є безжалісне насильство над собою… Висновок буде один: не шукай від життя троянд, спокою, благодушного задоволення і насолоди. Християнство – подвиг… Завжди буде праця, напружений примус себе, сльози і зітхання… А тому полюби спасительну скорботу. Вона – неминучий шлях до Бога, через неї очищення”.
Закликаючи до подвигу, архіпастир зміцнює в учнях своїх надію: “З молитвою до Господа здобувайте душевну ревність. Хто йде до Христа, той під Його рукою, і йому не потрібно хвилюватися, що він забутий Господом. Віддамося ж із дитячою покірністю та безпосередністю Його волі”.
Сам єпископ Григорій йшов шляхом діяльної християнської любові. Він мужньо і стійко здійснював шлях сповідництва: “У тому, що відбувається зі мною, бачу Божу волю. Приймаю її тільки як премудру, милосердну”.

У Кашині Владика Григорій відвідував собор св. благовірної княгині Анни Кашинської, але служив, мабуть, удома. Під час арешту його було вилучено архієрейське облачення і велику кількість свічок.
Єпископа Григорія заарештували 16 квітня 1937 р. за ст. 58-10/11. Владику обвинувачували в тому, що він був керівником фашистсько-монархічної організації в м. Кашині. На першому ж допиті він відкинув обвинувачення і винним себе не визнав. Протягом квітня – травня його допитували тричі. Владика нікого не назвав. Відповіді слідчому були продумані й не давали жодних приводів для обвинувачення. 10 травня 1937 року був останній допит. Переконавшись у твердості Владики, слідчі більше його не викликали.
13 вересня 1937 року єпископ Григорій серед 50 осіб був засуджений Трійкою Кашинського УНКВС до розстрілу. Через чотири дні Владика удостоївся мученицького вінця.