Священномученик Феодор Недосєкін, пресвітер

Місяця квітня на 17-й день.

Священномученик Феодор народився 10 листопада 1889 року в селі Новосілки Рославльського повіту Смоленської губернії в сім’ї диякона Георгія Петровича Недосєкіна і його дружини Феодосії Петрівни. Закінчивши вчительську семінарію, він протягом багатьох років працював учителем, а потім окружним інспектором шкіл.
У 1913 році Федір Георгійович одружився з дівицею Зінаїдою, дочкою протодиякона Іоанна Мухіна, який служив у селі Спаському. Зінаїда 1905 року закінчила єпархіальне училище і працювала вчителькою в селі Новосілки. У школі, крім інших предметів, вона викладала спів, і її шкільний хор постійно брав участь у церковних богослужіннях. Згодом у Федора Георгійовича та Зінаїди Іванівни народилося восьмеро дітей – п’ять хлопчиків і три дівчинки.

Після революції 1917 року Федір Георгійович протягом кількох років залишався вчителем Новосілківської школи. У 1919 році голова сільради дав йому таку характеристику: “Новосілківська сільська громада засвідчує, що вчитель Новосілківської школи Федір Георгійович Недосєкін, будучи одночасно головою Новосілківського культурно-освітнього гуртка та головою шкільної ради, проявив себе корисним та енергійним працівником з народної освіти: поступивши до нашої школи вчителем, він негайно організував культурно-освітній гурток, в якому працював не покладаючи рук донині як голова гуртка, за що неодноразово був відзначений нагородою за заслуги…”. Щоб більше розвинути дітей і принести їм користі, він вів заняття з учнями не тільки вдень, а й увечері”.
У 1921 році Федора Георгійовича було висвячено в сан диякона, а в 1922 році єпископ Гжатський, вікарій Смоленської єпархії Феофан (Березкін) висвятив його на священика до Введенського храму в селі Семенівському Гжатського повіту.

Наприкінці двадцятих років, коли посилилися гоніння на  Православну Церкву, влада зажадала від отця Феодора сплати великого податку. Коли він сплатив, податок подвоїли, і його вже отець Феодор не зміг заплатити. За це його в 1930 році заарештували, засудили до одного року ув’язнення і відправили на каторжні роботи в Камську виправно-трудову колонію № 2. Адміністрація колонії писала про священика, що, “перебуваючи на дільницях Березники і Чуртан, він ставився до роботи на виробництві цілком свідомо… виконуючи важкі фізичні роботи, чим служив прикладом для інших ув’язнених”[2].
Після арешту отця Феодора все його майно, включно з будинком, було відібрано; сім’я залишилася без даху над головою і поїхала слідом за ним, щоб оселитися поблизу табору. Місцева адміністрація зглянулася над сім’єю священика, і їх поселили в “червоному куточку”. Отець Феодор незабаром був виправданий судом, і вся сім’я повернулася в Семенівське, але будинок їхній був зайнятий, а храм закритий.
Отець Феодор переїхав із сім’єю на Донбас і разом зі старшим сином став працювати шахтарем на вугільній шахті. Під час відрядження 1932 року до Москви він вирушив до Патріархії, щоб випросити місце священика в одному з храмів Московської єпархії, і його скерували служити до храму на честь Казанської ікони Божої Матері в село Іванисово Ногінського району, куди разом із ним переїхала і його дружина з дітьми. Парафіяни відремонтували колишню раніше нежитлову будівлю, що належала церкві, і в ній оселилася сім’я священика.

Парафіяни одразу полюбили священика за ревне звершення богослужінь, за проповіді та нестяжательность. У нього не було жодної встановленої плати за треби: хто міг, давав скільки хотів, а для бідних отець Феодор здійснював треби безкоштовно. Куди б і в який час дня чи ночі його не покликали причастити хворого, він ніколи не відмовлявся, а відразу збирався і їхав, а найчастіше йшов пішки. Його парафіянами були жителі сіл Іванисове, Афанасове, Бабєєве, Степанове, Єсине і міста Електросталь, яке тільки починало будуватися і яке зводилося здебільшого силами ув’язнених. У 1932 році в концтаборі, який займався будівництвом міста, помер священик – Георгій Миколайович Левицький. Благочестиві парафіяни Казанського храму виклопотали у табірного начальства дозвіл відспівати священика і поховати його по-православному. Віряни привезли тіло отця Георгія в село Іванисове, отець Феодор сам одягнув священика і здійснив його відспівування. Могилу для покійного копали отець Феодор і півчі. Коли страждальця поховали, отець Феодор сказав: “Ось щасливий пастир, удостоївся поховання такого, яке належить, похований по-людськи. А інших кинуть у яму абияк, догори ногами, і могилу зрівняють із землею”.
У 1937 році гоніння на Російську Православну Церкву посилилися. Деякі парафіяни стали говорити отцю Феодору: “Батюшка, дивіться, усіх священиків забирають навколо, можливо, вам залишити служіння?” Але він на подібного роду попередження і вмовляння завжди відповідав однаково: “Хоч день, та мій – і перед престолом Божим!”
26 жовтня 1937 року вночі хтось постукав у двері сторожки, де жив священик із сім’єю, і з-за дверей пролунав голос голови колгоспу: “Це я, Василю Васильовичу!” Зінаїда Іванівна відчинила двері, і всі побачили, що за спиною голови стоять військові у формі. Отець Феодор усе зрозумів і сказав: “Ви, очевидно, за мною. Прошу дітей не будити”.
На столі лежали шкільні зошити та підручники, співробітники НКВС погортали їх, потім пред’явили ордер на обшук. Взяли срібний наперсний хрест отця Феодора; побачивши на божниці ще два наперсні хрести, які належали його батькові, протоієрею Георгію, взяли і їх. Задовольнившись цим, вони сказали священику: “Збирайтеся, одягайтеся, підемо”.
Отець Феодор підійшов до дітей, усіх благословив, а хто з маленьких спав, тих благословив сплячих. Потім одягнув теплу рясу і під конвоєм вийшов із дому.

Після арешту священика влада наказала скинути дзвони. Прислали робітників. Навколо храму зібралися парафіяни, багато хто плакав, бачачи, як скидають і розбивають дзвони, які стільки років закликали на молитву не тільки їх, а й їхніх батьків і дідів.
На час слідства отець Феодор був ув’язнений у в’язницю в місті Ногінську. Влада звинуватила його в контрреволюційній та антирадянській діяльності.
– Контрреволюційної діяльності я не вів, – сказав священик.
– Слідством встановлено, що ви після богослужіння виголошували з амвона проповіді антирадянського характеру, – заявив слідчий.
– Проповіді мною виголошувалися рідко. В окремих із них я справді говорив: “Православні, треба зміцнювати віру в Бога, самим частіше відвідувати храм Божий і інших залучати до церкви…”
– Слідству відомо, що ви в бесідах із вірянами під час їхнього звернення до вас із проханнями здійснити ті чи інші обряди вели з ними бесіди антирадянського характеру.
– При зверненні до мене віруючих із проханнями здійснити хрещення або похорон, коли народження або смерть ще не були зареєстровані в загсі, я відповідав, що здійснити не можу, бо треба смерть або народження зареєструвати в загсі. Якщо ж цього не буде зроблено, то мене можуть притягнути до відповідальності.
– Слідство має дані, що ви разом із церковною радою вели активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на зрив проведених заходів.
– Членами церковної ради велася активна робота, спрямована на те, щоб повернути назад вилучену в нас церковну сторожку, яку обладнано під “червоний куточок” Іванисівського колгоспу. Я в цій справі жодної участі не брав, але, навпаки, утримував їх від цієї боротьби.
15 листопада 1937 року трійка НКВС засудила священика Феодора Недосєкіна до десяти років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Засуджених до тривалих термінів ув’язнення відправляли зі станції Ногінськ. До поїзда був причеплений тюремний вагон. Усіх ув’язнених, серед яких було багато священнослужителів, посадили поруч із коліями на сніг, довго перераховували і тільки після цього впустили у вагон.
Отець Феодор був відправлений у концтабір неподалік від станції Ведмежа Гора і працював на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу.

Із табору отець Феодор у серпні 1938 року писав синові Федору, якому було тоді дванадцять років: “Ось уже десять місяців виповнилося сьогодні, як я з вами розлучився. Як хочеться тепер мені всіх вас бачити!.. За цей час ти, напевно, підріс і розвинувся, і порозумнішав іще більше… Мене постійно дивує, що наш географ Юринька не міг на карті знайти ті місця, де я перебував і перебуваю. Тепер я доручаю це зробити тобі. Це просто. Візьми звичайну карту залізниць, а в нас такі були, і дивись лінію залізниці від Ленінграда на північ до самого Північного Льодовитого океану і Мурманська. Потім роздивись у тому ж напрямку Великий Сталінський Біломорсько-Балтійський канал – при залізниці є Ведмежа Гора (там же і канал). Ця Ведмежа Гора недалеко (кілометрів тридцять-сорок) від поштового відділення Морська Масельга, там же біля каналу на північ, де тепер я перебуваю. Буваю і на каналі. Будь здоровий, щасливий і добре вчися”[3].
Працюючи на лісоповалі, отець Феодор зламав ногу і був переведений на роботу до бондарної майстерні – робити бочки, відра тощо. Тут, попри високі норми, працювати стало легше. З початком Великої Вітчизняної війни умови утримання ув’язнених у таборі різко погіршилися, іноді їх зовсім не годували. З табору поблизу Ведмежої Гори отець Феодор був відправлений в Онезький табір в Архангельській області. Нестерпно важкі умови ув’язнення виявилися для нього непосильними. Священик Феодор Недосєкін помер 30 квітня 1942 року і був похований у невідосій могилі.